Як можна, Україно, Тебе не любити,
Хоч ти далека та близька нам усім.
В слові «Україна» горіння любови
Й пройдена стежка, повна тернів.
Як бистра течія гірського потоку,
Спливали сльози відчаю, терпінь,
Так сльози радости й надії заблисли
На вид хвилюючих, рідних прапорів.
Хотілося б слухати, як росте збіжжя,
Як наповняються життям рідні колоски.
Як сонце цілує зелені діброви,
А місяць розсіває свої мрійні сни.
Любов та вплітається між маки червоні,
Що цвіли на крові довгих років.
В ланах хвилюючих від леготу вітру,
Де земля дише запахом лугів.
Між сині волошки, що гордо процвітають,
Між найдрібніше квіття пільне.
Між верби плакучі, між білі берези,
Між листя, що осінню із дерев паде.
Між гречки цвіт, що пахне в тихий вечір,
Під звуки концерту жаб і цвіркунів,
Де зорі світять на небі оксамиті,
А місяць розказує страхіття минулих днів.
Минають дні напружень і надії,
Що сонце загріє промінням тепла
Луги і діброви, гори й долини
І Ти, Україно, встанеш до вільного життя.
Ольга Гриньків
