(Закінчення з лютневого і березневого числа)
Одночасно польська дипломатія дискредитувала Митрополита як німецького агента й твердила, що в Ватикані перебуває з місією українець Михайло Тишкевич, післанець уряду Петлюри, людина, яка, мовляв, веде шкідливу для Католицької Церкви роботу. Також побут Митрополита Шептицького в Римі дуже непокоїв поляків, бо вони знали, що він «уважав лінію Керзона згідною із справедливістю лінією».[1] Були навіть голоси, що поляки задумували зірвати зв’язки з Апостольським Престолом, хоч на такий крок вони не відважилися.
Поза Ватиканом поляки почали також пропаганду проти Митрополита у Франції, Вінцент Лютославський і Євген Ромер опублікували в Парижі англомовний памфлет «Руська проблема в Галичині», де вони обвинувачували Австрію за намовлювання неосвічених селян до вбивства власників більших посілостей, при чому приписували співучасть у цьому ділі архикнязеві Вільгельмові і Митрополитові Шептицькому, мовляв, в листопаді 1918 р. знайдено у військових архівах Львова їхні листи, які помагають «доказати кримінальну вину цих двох амбітних авантурників високого роду, які не завагались використовувати найнижчі інстинкти неосвічених селян, щоб осягнути трон для одного, а митрополиче крісло для другого».[2]
«Газета варшавська» (ч. 210, 1921) подала вістку, що «Митрополит Шептицький, перебуваючи в Парижі, відвідав прем’єра Бріянда, котрому відслонював рожеві перспективи на союз Франції з одноцільним українським народом, що начисляє 30 мільйонів людей, коли поляків є лиш 20 мільйонів, і то розбитих на численні групки й політичні партії». Стаття кінчається ось як: «Є дивніші речі, пов’язані з діяльністю Митрополита Шептицького. Як відомо, в 1917 році о. д-р Йосиф Боцян був іменований єпископом грецького обряду в Луцьку. Це іменування наступило з особистої ініціятиви Митрополита Шептицького силою власти, уділеної йому Папою Пієм X».[3]
Справа іменування о. д-ра Боцяна єпископом Луцька сильно занепокоїла польські кола і знайшла широкий відгомін у польській пресі. З цього приводу польський посол при Ватикані вніс протест, мовляв, іменування сталося без порозуміння з Польщею. На цей протест відповів кардинал Ґаспаррі, державний секретар, стверджуючи, що «Митрополит діяв на підставі признаної йому власти, тому іменування мусить залишитися важним та що теперішній папа не міг поступити інакше, як прийняти цей факт до відома і признати його».[4]
З таким виясненням кардинала Гаспаррі не погоджувалася «Газета варшавська» й назвала його звичайним «успокоєнням». В міжчасі газети «Кур’єр польскі», «Нова реформа» і «Час» били на тривогу і взивали польський уряд не допустити єпископа Боцяна до виконування своїх обов’язків, домагалися покарання Митрополита Шептицького за номінацію, яку вважали державною зрадою.
В тій справі найрішучіше виступила газета «Час» від 12 червня 1921 p., пишучи: «Треба довести, чи це є (номінація) самовільним кроком Митрополита Шептицького, а чи сталося це з відома Риму. В цім останнім випадку це вказувало б на те, що Польщу починають уже трактувати гірше, ніж давніше Туреччину, майже на рівні з африканськими державами. Можливо, що Митрополит Шептицький не признає польської держави і Ризького договору, в цім, однак, випадку польському урядові вільно буде домагатися в Римі, що його місце у Львові зайняла людина, яка визнає існуючий тепер державний порядок. Покищо бачимо тільки, що Митрополит не признає Ризького договору та що вважає Волинь тереном, де Польща є менше, ніж окупантом».[5]
Коментуючи справу номінації єпископа Боцяна й відношення Ватикану до Польщі, польська преса по-фарисейськи виступала в обороні немов би загроженого православ’я, не згадуючи, очевидно, нічого про поведінку римо-католицького духовенства на Волині й Холмщині по відношенні до православних і їхнього майна. Номінацію єпископа Боцяна ця преса пояснювала як початок великої плянової акції навернення Сходу Европи на католицизм і при цьому малювала страшні перспективи такого навертання та нарешті маячила про середньовічні релігійні війни.
Незавидна доля українського населення Галичини в перші повоєнні роки була однією із причин поїздки Митрополита Шептицького до обох Америк і Канади. Навіть цієї нагоди поляки не пропустили, щоб не поширювати наклепи на нього. Вони покликались при цьому на буцім-то антипольські його виступи в Америці й поширювали побоювання, що вплив Митрополита на українців може привести до неспокою у Східній Галичині. В дійсності поляки боялись демонстрацій українців на честь Митрополита після його повернення до Львова й тому рішили не пустити його туди, без уваги на те, що уряд Сікорського запевняв його ще в час його побуту закордоном, що він зможе вернутися до своєї архидієцезії. Зате згідно з пляном нового польського уряду Митрополита мали інтернувати у одному з латинських манастирів у Келеччині, при чому до цього пляну причинились чимало польські єпископи.[6] Наскільки нам відомо, цей плян змінено, і в поворотній дорозі з Відня до Львова Митрополита Шептицького поляки інтернували у Катовицях і по деякому часі відвезли до Познаня, куди він прибув уночі з 22 на 23 серпня 1923 року. Уряд Вінцента Вітоса настоював на задержанні його тут на довший час,однак після затяжних старань Папи Піх XI йому дозволили вернутися до Галичини.
При обговоренні питання про відношення поляків до Митрополита Шептицького не можна поминути сумнозвісну пацифікацію 1930 року. Після безуспішних інтервенцій українських делегатів Митрополит залишився одиноким авторитетом, який міг відвернути лихо.
З приводу сесії Правного Комітету єпископів у справі аграрної реформи він вибрався до Варшави, щоб представити Пілсудському кривди українців у Східній Галичині. Після цього, як цей останній та інші високі польські урядовці відмовились прийняти Митрополита, він зустрівся з міністром внутрішніх справ Складковським, віцепрезидентом кабінету міністрів Беком і бувшим прем’єром Славеком. Складковський заявив, що греко-католицьке духовенство дуже мало зробило для приборкання українського громадянства й морально не підтримало владу в її боротьбі з ворохобниками. При пацифікації, він сказав, йшлося про покарання організаторів заворушень та що репресії не припиняться, доки не буде привернений порядок. Нарешті він додав, що «українські вчителі виховують молодь у дусі атентатів, і тому буде краще, коли українська молодь буде виростати в льояльнім державнім творчім дусі, замість у такій школі», на що Митрополит відповів, що «часті випадки надужиття урядової сили штовхають громадянство в обійми комуністів, яким на руку розкол між українським і польським народами».[7]
Інтервенція Митрополита у Варшаві викликала сильний відгомін у польській пресі. Краківський «Ілюстровани Кур’єр Цодзенни» від 3 жовтня 1930 р. твердив, що коли Митрополита пустили перед роками до Польщі, то тільки на певних умовах, яких він не додержав. Він «толерував» «найдикіше насильство й злочини своїх духовних учнів» і «ніколи пальцем не рушив, щоб припинити ці злочини або принайменше їх засудити». Тому його поїздка до Варшави і обіцянка опублікувати заклик чи успокоюючі листи приходять «запізно».[8] Коли пацифікація набрала розголосу закордоном і Мері Шіпшенкс, секретарка Жіночої Міжнародньої Ліги Миру і Свободи, по зустрічі з Митрополитом Шептицьким написала свій звіт про події у Східній Галичині, польські жінки тієї Ліги відповіли ось як: «На жаль, пані Шіпшенкс не має нічого, крім інформацій від шовіністичної групи українців, і здалася на джерела, які є нам добре відомі з перебільшених звітів, виготовлених у майстерні реакції і українського шовінізму, значить, в курії Митрополита Шептицького».[9]
Приїзд закордонних кореспондентів до Галичини і численні пресові відгуки на пацифікацію денервували поляків; вони тим завзятіше нападали на Митрополита, а вершком цих нападів був непристойний спосіб, яким посол Войцеховський накинувся на нього під час засідання сойму 1931 року. Засліпленість і короткозорість поляків, які завжди підпорядковували церковні справи інтересам своєї держави і цим витворювали фермент серед громадян не-поляків, не залишили їх навіть тоді, коли ставало очевидним, що почнеться Друга світова війна і з нею упадок Польщі. В 1938 р. вони повели брутальну атаку проти Православної Церкви на Холмщині, коли знищено 120 церков і каплиць. Коли на це релігійне переслідування зареаґував Митрополит Шептицький своїм пастирським листом, з польської сторони посипались обвинувачення, мовляв, «українські католицькі уніятські священики, замість виконувати місійну роботу серед схизматиків, займаються чимсь іншим: вони дуже докладно обсервують польський уряд і навіть католицьку польську ієрархію, боячись, що вони будуть польонізувати українців».[10] А Митрополит Шептицький, писав Александер Сискі, «не був зацікавлений у тому, щоб сказати світові, що число схизматицьких російських церков і священиків, оплачуваних, між іншим, польським урядом, є пропорційно більше від числа їхніх парафіян, ніж число польських костьолів і ксьондзів латинського обряду. Він пробує задоволити православні національні почування, навіть за рахунок обмовлення польської держави. Його пастирський лист був у дійсності сконфіскований генералом Складковським, але архиєпископ не апелював ані до польських судів, ані до папського нунція у Варшаві; останній був досить заскочений неочікуваним потягненням архиєпископа».[11]
Цікаво тут відмітити твердження поляків, що події на Холмщині відбувалися в порозумінні з. Апостольською Столицею, яка, мовляв, одобрила потягнення польського уряду, при чому вони покликалися на аргумент, що «згідно з постановами договору між Польщею і Ватиканом, Польща мала право конфіскувати ті церкви, які колись належали до Риму, а відтак, через тиск російських царів, стали православними».[12]
Коли усі ці заходи поляків не мали успіху, вони почали снувати думки про усунення впливів Галицької митрополії, що рівнялось усуненню Митрополита Шептицького. Поляки були однозгідні в тому, що на галицький престіл треба підшукати кандидата, який б не цікавився українською національною роботою, а був би льояльним до польської влади. Ось чому Краківський воєвода, в порозумінні з міністерством внутрішніх справ, просив своїх старостів у «дуже секретному» й «дуже пильному» листі від 6 травня 1938 р. про інформації відносно кандидата на Галицький митрополичий престіл. Кандидат мусів бути, як уже сказано, прихильно наставлений до поляків, мусів належати до латинського напрямку й, по змозі, мати теологічну освіту. Крім цього воєвода просив про листу тих з’єдинених духовників, які були готові виголошувати польською мовою проповіді для «греко-католицьких поляків».[13]
У наших пошуках ми не знайшли дотепер майже нічого з пера польських авторів з-перед 1939 p., що беззсторонньо з’ясувало б життя і діяльність Митрополита Шептицького. Наш неповний огляд відношення поляків до нього показує, з якими пересудами і майже зоологічною ненавистю вони гляділи на все, що він робив для нашої Церкви і для нас, повіреної йому пастви, добачуючи в цьому загрозу для свого нічим і ніким необмеженого панування на наших землях під австрійським забором і пізніше в рамках польської держави. Неймовірними видаються нам нікчемні й безоглядні, але безуспішні намагання одного слов’янського народу (поляків) знищити другий слов’янський нарід (українців). На тлі трагічних подій минувшини перед нами стає у всій своїй величі постать Слуги Божого Андрея, який здійснив свій заповіт «бути усім для усіх», віддаючи себе службі Католицькій Церкві у її рамках, Церкві, яку очолював, а через неї народові, до якого належав.
[1] Donald Attwater. «The religious situation in Eastern Poland». The Commonweal, 42, nr. 4:87-88, May 11, 1945 Подробиці див. Осип Кравченюк. Велетень зо Святоюрської Гори. (Йорктон, Саск. Логос, 1963) стор. 73
[2] Там же, стор. 72
[3] Український Вісник (Львів), 9 серпня 1921, стор. 2
[4] Там же
[5] Український Вісник (Львів), 17 червня 1921, стор. 2
[6] «Як було справді?» Америка (Філядельфія), 6 квітня 1976, стор. 3
[7] V. Charvat. «Ukrajinci v Polsku». Slovansky prehled, 22, nr. 8 (1930): 624-625
[8] J Omeljan Revyuk. Polish atrpocities in Ukraine(New York, 1931), p. 184
[9] О. Кравченюк. Велетень…, стор. 92
[10] Alexander Syski. «The Ukrainian religios problem» The Commonweal. 30, nr. 18 (1939): 414
[11] Там же
[12] V. Soborny. The truth about Ukraine (New York, 1938), p, 10
[13] Hans Joachim Beyer. «Ziele und Methoden der sudostlichen Volkstumspolitik Polens» Sudostforschungen, 7, nr. 3-4 (1942): 405
