Тобі з незлобним усміхом дитини
Святі я почування нелукаві,—
Тобі зложив у дані, Україно,
Як у вогні кривавились батави,
Як падали герої в тінях стягу,
Як виростали на степах могили,
Просив для рицарів я в Бога сили,
Щоб ворогів перемогти ватаги.
(В. Янів. «Шляхи», 1951 р.)
Рік 1991 увійде в історію як рік проголошення і осягнення незалежности та народження державности України. Це є рік, у якому сповнилися мрії і надії численних поколінь українського народу, рік, на протязі якого Україна стала вільною в сім’ї вільних народів світу. Та, пишучи історію цього ж року, майбутній історик напевно присвятить сторінку одному із визначних українських культурних діячів, якого ціле життя було присвячене служінню своєму народу і якого Господь велів покликати до Себе в 1991 році.
Володимир Янів народився 21 листопада 1908 р. у Львові, син гімназійного вчителя Йосифа та Елеонори з Білецьких. Помер він 19 листопада 1991 р. у приміщеннях УВУ у Мюнхені, якого довголітнім ректором він був. Сьогодні ще важко гідно підсумувати осяги динамічного та трудолюбивого життя цієї небуденної людини. Інтелектуальна спадщина Володимира Янева така багата, що вона заслуговує на глибокі студії. Спробу такої оцінки зроблено у фестшрифті Symbolae in honorem Volodymyri Janiw (1983) за редакцією О. Горбача й колегії, де й подано його біо-бібліографію. Але після появи цього тому 75-літній Янів не спочив на своїх лаврах, так як це звичайно роблять науковці, котрих вшановують того роду публікаціями; навпаки — Янів ще з більшим розмахом кинувся у вир праці, яка, можна сказати, знайшла своє гідне завершення у Науковому Конгресі у 1000-ліття хрещення Руси-України, що він його зорганізував у Мюнхені, і виданням збірника праць цього ж конгресу 1989 р.
Цей Збірник праць Ювілейного Конгресу мабуть найкраще віддзеркалює багатогранну діяльність В. Янева і той широкий діяпазон його знання і його зацікавлень. Редагування збірника вимагало не тільки великого організаційного та редакційного хисту й неприборканої енергії, але й теж широкого знання з різних ділянок гуманістичних наук. Під цим оглядом цей збірник творить свого роду пам’ятник своєму редакторові.
Янів залишив свого духа печать на різних ділянках науки. Працював він у психології, етнопсихології, етнографії, богословії і літературознавстві. Залишив він теж праці з історії та історії Церкви, праці в ділянці естетики і мистецтвознавства, як і чотири збірки поезій.
Поетичний дорібок Яніва заслуговує на обширну та грунтовну аналізу. Можна сміло твердити, що якби обставини були інші, якби життя не вимагало від нього важких адміністративних та науково-громадських зусиль, то поезія грала би першу й провідну ролю в його житті. Але Янів був свідомий факту, що служіння українській справі вимагає перш усього муравлиної повсякденної праці, а поезія, як така, хоч він до неї ставився дуже серйозно, — це люксус, який мусів бути на другому пляні. Янів відчував, що бути поетом у його обставинах замало, що на першому місці мусить стояти прозаїчна громадська праця, і він жив і діяв згідно з цим імперативом. Це дається відчути у його поезії, дещо приховано у ще ранніх збірках: «Сонце й грати» та «Листопадові фрагменти», написаних в Україні в тюрмі в 1936-37 роках і виданих у Берліні 1941 p., ясно і яскраво у пізніших збірках «Шляхи» (1951 р.) і «Життя» (1975 p.). Вся його поезія сильно автобіографічна, а останні дві збірки включають, крім патріотичної тематики, яка притаманна всім його творам, теж релігійні мотиви. У них поет зумів створити вдалу синтезу духовно-інтелектуального світосприймання. Янів-поет шукає у своїй творчості «Доріг до істини буття» і в тих майже фавстівських пошуках турбує його проблема часу й значення людського життя — туземного і післясмертного:
Як рік лиш день, а день — година,
Що знов секундою стає,
В спішні століття йде людина
По ціле сповнення своє.
Сьогодні — завжди післязавтра
В далекім прицілі мети,
Сьогодні завжди тільки стартом
В далекі соняшні світи…
Але поезія у житті Янева грала ще іншу ролю. Автор старався пізнати глибше себе самого і своє довкілля через поетичну інтроспекцію. Щоб осягти це, він інколи втікав із метушні щоденної праці та намагався зробити певні підсумки дії життя поезією:
Бажалося б ще раз із лету птаха
Обняти поглядом усе життя —
Надії успіхів і сумнів жаху
В беззорянім шляху у забуття.
Бажалося б життя схопить в синтезі —
Із сальдом перемог і неудач.
В червоно-чорно-золотій мережі
Замкнути труд, і біль, і сміх, і плач.
І голим станути в яснім свічаді
Із відбиттям і хиб, і всіх прикмет,
Щоб без ідилій фальшу й без баляди
Людини залишивсь автопортрет.
Автопортрет постійного двобою
З прокльоном немочей в своїй душі,
З бажанням пристрасти у днях спокою, —
Спокою в океані метушні.
(Із збірки «Життя»)
Окремим розділом біографії Янева є його церковно-громадська праця. Розділ цей можна поділити на дві частини: етап Українського Християнського Руху і етап змагання за Патріярхат УКЦ. Діяльність з рамени УХР може чи не найкраще віддзеркалює документ в 1960 р. п.з. «Спільне звернення української спільноти у Вільному Світі з нагоди акції солідарности проти релігійних переслідувань в Україні», видрукований у його праці «Студії та матеріяли до новішої української історії» (1970). Згідно з Наталією Полонською-Василенко, яка написала передмову до цього видання, ту «цілу акцію оформлював та координував В.Янів, як Президент УХР, що — заініціювавши акцію — став водночас її Генеральним Секретарем». Згаданий документ підписали 239 осіб, які репрезентували 143 організації,— є це промовистий свідок солідарности українських християн і свідком величезної праці й соборного наставлення Володимира Янева.
Рівно ж вагомим є вклад Янева в акцію французьких інтелектуалістів та послів за звільнення тоді ще митрополита, Ісповідника Віри Йосифа Сліпого в 1961-62 pp. і його пізніша співпраця з Патріяхом Йосифом, як співдія між УВУ і УКУ. Все це моменти в історії української діяспори, які заслуговують на окремі студії. Можна надіятись, що раніше чи пізніше молоді науковці в Україні писатимуть докторські праці про цей етап життя української діяспори, у якому Янів відіграв провідну ролю.
Науково-публіцистична й поетична спадщина Яніва є вдячним матеріялом для дослідника. В бібліотеці та архівах УВУ, УКУ, як і в бібліотеці НТШ у Сарселі (Янів був довший час заступником голови НТШ у Европі та секретарем Історично-філософічної секції) зберігаються цінні друковані та недруковані матеріяли, чекаючи свого опрацювання і дослідження. Але цей, можна сказати, хоч важливий, але неживий матеріял слід доповнити спогадами про цю велику людину української діяспори. Тут перш усього прохання до достойної дружини бл.п. Володимира Янева, пані д-ра Софії, і до його співпрацівників та бувших студентів, які мали нагоду бути живими свідками його майже надлюдських зусиль. Вже тепер треба збирати спогади, листи й інші матеріяли про цю українську людину європейського формату, яка так багато зробила для піднесення престижу української науки й української культури на терені Европи.
Володимир Янів мав харизму. Він умів притягати людей до співпраці. Він вивів УВУ на світову арену. (Можна призадуматись, чи не додати до назви УВУ ще коротку фразу «імени Володимира Янева», на мою думку, він на це собі заслужив). Він був прекрасним промовцем, і його блискучі виступи з рамени УВУ французькою чи німецькою мовами були завжди на високому рівні. Його зустрічі з папами та з різними достойниками Церков, з президентами держав та міністрами, з ректорами університетів і чільними науковцями ставили українську культуру на міжнародній форум як рівну з рівними і закріплювали в пам’яті провідників Заходу ідею боротьби українського народу за незалежність і повноправність в руслі життя країн Европи.
Володимир Янів відійшов від нас на заслужений відпочинок. Нашим обов’язком є утривалити його пам’ять вивченням та опрацюванням його багатої інтелектуальної спадщини.
