Нижче друкуємо дві статті, що з’явилися в Україні — Львові. Стаття о. Михайла Низкогуза під назвою «Вовк ніколи не стане ягням», з’явилась в газеті «Ратуша» за 10-11 липня 1991 р. Вона також має на маргінесі назву «Львівська Вечірня Газета». Цей пресовий орган належить Міській Раді народніх депутатів. А друга стаття належить відомому тут на Заході мирянському діячеві інж. Іванові Гречкові, з’явилась у газеті «За вільну Україну» за 15 серпня 1991 р. Обидві статті цікаві своїм змістом, з яким варто познайомитись нашим читачам. При цьому бажаємо тільки звернути увагу на християнські елементи статтей, бо це є найбільш суттєве. Тут показаний наш біль, наші переживання, але ми не повинні забувати християнського підложжя, яким є Заповідь Божа — Любов. Виходячи з цих основ, все інше повинно бути цьому підпорядковане. Власне ці елементи є показані зокрема в другій статті І. Гречка.
Редакція
Багато, дякувати Богу, змін прийшло у славне місто Львів за останній рік. Вітер перемін покищо не торкнувся тільки канцелярії уповноваженого в справах релігії Решетила Ю. Ю. Навіть у сусідів з обкому компартії — зміни. Вони поступово визнають, що небагато в них було «розуму, чести і совісти», і тепер не плентаються під ногами. І свою «керівну і спрямовуючу» силу використовують хіба що на написання нікому не потрібних паперів і скарг у Москву. Контора ж п. Решетила не змінює стилю роботи. Дотримується Юрій Юліянович слова, даного ще в 1986 році, що «скоро земля крутитиметься в інший бік, аніж його установа зміниться». Правда, тепер п. Решетилу не дуже хочеться це згадувати.
Недавно я зустрів священика Петра Зеленюха, він розповів мені дивні речі: «Знайте, отче Михайле, Решетило часто заявляє в останній час, що він із Савла став Павлом (нагадую, що св. апостол Павло до свого навернення до Христа переслідував християн і носив ім’я Савло). Хто ж такий насправді п. Решетило? Відповідаю. Пройшовши добрий вишкіл в обкомі комсомолу, він до середини 1990 р. був повновладним господарем Львівської єпархії. Тобто призначав, звільняв і переміщав священиків. Особливо ревно стежив за тим, аби посади деканів (благочинних, яких часто називали злочинними), священиків у Львові і в великих містах займали свої, перевірені люди. Призначали на добрі парафії тих, хто платив добрі гроші. Словом, існував ринок, ішла купівля-продаж парафій з усім віруючим людом. Якби про таку торгівлю знав Чічіков із «Мертвих душ» Гоголя, то він би з заздрости в труні перевернувся. Коли одного разу в розмові з митрополитом Никодимом я сказав, що треба якось боротися з тим злом, з торгівлею парафіями, що між священиками замість мови, як вести вірних до Христа, до Спасіння, постійно ведуться розмови, як підступити до Решетила, скільки і через кого передати грошей. Митрополит Никодим тільки руками розвів. Що, мовляв, я можу зробити. Але коли я нагадав йому про пророцтво св. Серафима, до речі, надрукованого в Москві, про те, що єпископи РПЦ зрадять Церкву і також, напевно, купляють собі місця, то митрополит Никодим вигнав мене із кабінету. Як говориться, на злодієві шапка горить. Уповноважений із своїми соратниками, серед яких особливо виділявся Герц, слідкував за чистотою православ’я, за тим, щоб діти в церкву не ходили, щоб вчасно і справно платили данину ті, хто на добрих парафіях.
До речі, заступник Решетила, цей же Герц, декілька років тому в присутності священика Петра Зеленюха сказав: «Якщо Греко-католицька Церква буде легалізована, то я закінчу життя самогубством». Добре зробив, що передумав, а то Решетилові довелося б шукати нового помічника. У розмовах з віруючими і священиками уповноважений Решетило дуже часто був нестриманий, поводився брутально. Я особисто бачив, як виходив священик із його кабінету з розбитим носом. Запитаєте, чи мені не перепадало від Решетила? Ні, може в нього до кожного був свій індивідуальний підхід, а, може, його поінформували, що я також спортом займався. Час від часу уповноважений із своїми помічниками робили рейди по парафіях, особливо по великих. Після таких рейдів священиків часто виганяли з парафій, звинувачуючи в уніятстві. Так було в місті Дрогобичі — вигнали священика Линду, і в селищі Куликів — священика Гриньківа. Так Решетило вбивав двох зайців: і страху наганяв і парафію звільняв, яку можна було пізніше вигідно продати. Запитаєте, а чим займався митрополит РПЦ? Формальності всі зберігалися, митрополит писав указ про призначення священика, але вирішував усе Решетило.
Розповім про один епізод з такого рейду. На парафії в с. Сілець Сокальського району, на якій я служив, у 1986 р. ми з членами молодіжного релігійного гуртка випустили стінну релігійну газету. Решетило, коли її побачив, аж підскочив від радости, очі його загорілися і він, потираючи руки, сказав мені: «Аж тепер ви, Михайле Васильовичу, попалися, розумієте, самвидав. За це -— кримінальна стаття». А коли дочитався, що в молитві «Вірую» є слова «І же от Отца і Сина ісходящого», то його радости не було меж: «Та це ж уніятський самвидав, ще більша кара буде». До речі, цей «самвидав» привезли до кабінету митрополита Никодима і він лякав ним священиків, повчав, щоб ще хтось до цього не долучився.
Важко декількома штрихами описати ту велику руйнівну роботу, яку проводив і проводить Решетило. Дехто подумає: та чого він причепився до Решетила, а може той справді став добрим чоловіком. Якби так. У чому він точно перемінився, то це в довжині свого підпису. В середині 80-х років його підпис становив 4 см., а в 1991 році — 1,5 см. Без сумніву, надхнення трохи покинуло Решетила, та й торгівля парафіями вже не та. Зовсім недавно п. Решетило перешкоджав у реєстрації релігійної громади с. Скелівка Старо-Самбірського району, про що можуть засвідчити п. Савула Йосип, а також інші члени церковного комітету. Ніколи не забуду його минулорічний виступ з балькону Самбірської ратуші. Не треба було бути особливо проникливим, щоб прочитати на обличчі Решетила, що такий стан протистояння, ворожнечі в Самборі його цілком влаштовує. Аякже, якщо буде єдність, то буде і сила, а сила здвигне ту велику стіну, яка століттями закривала нашому народу вхід в Царство Правди і Свободи. А цього решетили бояться, і поки буде існувати теперішній стан речей, вони, уповноважені, будуть мати змогу своїми руками доторкатися до цього тонкого, ніжного організму, яким є Церква Христова, доки люди, які не мають нічого святого, будуть займати нікому не потрібні крісла уповноважених, до цього часу буде гальмуватися процес нормалізації релігійного життя. Я вірю в силу покаяння, але в даному випадку краще підходять слова Михайла Гриня: «Вовк ніколи не стане ягням».
Р.С. Коли матеріал уже був готовий до друку, мене застерегли в редакції: чи маю я докази на написане тут, на випадок коли Решетило подасть на мене до суду. Маю. А сказане тут — лише маленька частина з життя уповноваженого.
Іван Гречко
* Передруковуємо з «Ратуші», ч. 70 (107), 10-11 липня 1991 p.
