Визначний культурний та громадський діяч Пряшівщини, о. Степан Пап, відомий перш за все як довгорічний редактор журналу «Благовісник», упорядник збірників духовних пісень, молитовників, проповідей, релігійних підручників, автор кількох літературних творів, між іншими драмами — «Князь Лаборець» та «Драма життя Олександра Духновича», літературознавчих праць та численних газетних і журнальних статтей. Останньою його книжкою є монографія «Початки християнства на Закарпатті», видана накладом Митрополії Української Католицької Церкви в США, Філядельфія. наприкінці 1983 року, стор. 222.
Це перша праця на цю тему після Другої світової війни, написана на основі нових наукових досліджень чехо-словацьких, радянських, угорських та західньоевропейських учених.
Автор у ній розглянув кілька дуже важливих питань. Перш за все, коли і від кого прийняло Закарпаття християнство та яку ролю воно зіграло в християнізації України та Угорщини. Він переносить читача до ІХ-ХІ ст. і крок за кроком відкриває перед ним невідомі сторінки давньої історії. Достовірних історичних документів з тієї доби збереглося порівняно мало, тому автор змушений був користатися побічними джерелами. Свої висновки він часто формулює як гіпотези, побудовані на логічному розвиткові подій.
С.Пап увів в науку новий термін «Історичне Закарпаття», межі якого набагато ширші, ніж кордони сучасного Закарпаття. На його думку, «Історичне Закарпаття» — це всі закарпатські території, споконвіку заселені українцями, а саме: теперішня Закарпатська область У РСР; ціле Потисся з усіма притоками Тиси аж до устя Тиси до Дунаю із західніми кордонами вздовж Дунаю; ціле Залісся це колишня Трансильванія-Семигород — тепер у Румунії (с. 16).
Отже «Історичне Закарпаття» в розуміні о. С. Папа було величезною територією, в порівнянні з якою Великоморавська держава була й справді маленькою країною.
У своїй монографії о. С.Пап порушив кілька важливих проблем загально українського та загально слов’янського значення. Досі, наприклад, не було ясно, якою дорогою йшли Кирило й Методій на Моравію. Різні науковці по-різному відповідають на це питаня. Відомо, що місія Кирила й Методія вирушила з Константинополя 862 р. і прибули вони в Моравію навесні 864 р. Історики твердять, що в Моравію вони йшли через Болгарію, охрестивши частину її населення. Однак, складовою частиною тодішньої Болгарії було й Закарпаття, і на думку о. С. Папа, Кирило й Методій охрестили населення цієї території ще до хрещення Моравії, тобто у 863-64 роках. Охрестивши Закарпаття, Кирило й Методій залишили там частину священиків та єпископа і щойно після того вирушили т.зв. «соляною» дорогою вздовж течії Тиси і Дунаю у Велику Моравію. Ця комерційна дорога була в той час найзручніша і найбезпечніша.
Як відомо, місія Кирила і Методія в Моравії тривала дуже коротко. Після смерти Ростислава Кирило і Методій разом із своїми учнями були вигнані з Моравії. Частина їх учнів поселилася на Закарпатті, де продовжували місійну діяльність.
Місію Кирила і Методія, на думку о. С. Папа, післав на Закарпаття константинопільський патріярх Фотій. Він послав туди і першого єпископа (мабуть Атанасія). А його наступник патріярх Ігнатій вже в 867 р. послав на Закарпаття архиєпископа-митрополита Михаїла. Значного успіху досягла православна Церква на Закарпатті в часі архиєпископа Горазда. Отже, Церква на Закарпатті вже в IX ст. мала свою духовну ієрархію і, зрозуміло, мала і свою письменність, храми та свій обряд, який в історичних джерелах виступає як «руський» обряд (рітус Рутенорум).
О. С. Пап заперечує досить поширений погляд, що християнство східнього обряду на Закарпатті та в Панонії ширилося з Великої Моравії. На Моравії кирило-методіївська традиція майже в зародку була знищена німецьким латинським духовенством, яке опанувало всі церкви та манастирі. В найближчому до Закарпаття осередку Великої Моравії, Нітрі, яке досі вважалося вогнищем церковнослов’янської культури, ніколи не було християнства східнього обряду.
Навпаки, із Закарпаття руська православна релігія і церковнослов’янська мова поширилися по всій Панонії, що викликало шалену паніку та нагінку на православних з боку римо-католицької латинської Церкви, яка вважала християн східнього обряду поганами. Як такі вони виступають навіть у листах римського папи. О. С. Пап доводить, що навіть король Стефан І прийняв християнство східнього обряду із Візантії і лише після другого одруження з німкенею Гізелею перейшов на латинський обряд. Автор наводить конкретні дані про існування десятка руських манастирів на території Угорщини, які століттями вели нерівну боротьбу з латинською церковною верхівкою. Досліджуючи церковну та побутову лексику угорської мови, він на конкретних прикладах довів її слов’янське, в окремих випадках, закарпатсько-українське походження.
Закарпатська православна Церква мала знаючий вплив і на християнізацію Київської Руси. Згідно з історичними документами чимало закарпатських священиків поширювали християнство в Київській Русі. З імен, що дійшли до нас, автор наводить Мойсея та Геотія Угринів. Уже в X ст. закарпатці, ніби цілими процесіями, відвідували Київ. В XI ст. східня частина Закарпаття стала складовою частиною Київської Руси.
О. С. Пап у своїй праці значно поширив рамки обраної теми: він розглянув не лише історію Церкви але й історію Закарпаття взагалі. Багато уваги приділив він політичним подіям на сусідніх територіях. Хоч сам він є греко-католицький священик, не вагається вказати на негативний бік політики римо-католицької Церкви, жорстокість та аморальність вищого латинського духовенства при насаджуванні латинського католицького обряду на Закарпатті та в Панонії.
Правда, не З усіма висновками о. С. Папа можна беззастережно погодитися. На багатьох місцях він перебільшив ролю «Історичного Закарпаття» в історії. Наприклад, він твердить, що напад на Константинополь 860 р. здійснили закарпатські русини. Але ж це був морський напад майже 4-6-тисячної армії із 200 човнами, а такої армії Закарпаття в IX ст. аж ніяк не могло мати, вже з тієї простої причини, що не мало доступу до моря. Слабо аргументоване і твердження автора, що назву Русь дали Закарпаттю Кирило і Методій. Та й географічні межі «Історичного Закарпаття», як території, «споконвіку заселеної українцями», навряд чи знайде визнання між істориками. Часто загальнослов’янські елементи в угорській мові він уважає закарпато-українськими. Хоч він цитує доволі велику кількість наукових праць, все ж таки багато творів, що могли б влити нове світло на висновки автора, залишилися поза його увагою.
Та не зважаючи на ці недоліки й прогалини, появу книжки о. С. Папа слід оцінити позитивно, як першу спробу освітлити спірні питання давньої історії найбільше на захід висуненої частини української території. Її основне значення лежить у тому, що вона з українських національних позицій розглядає питання, які дотеперішня наука або замовчувала, або розглядала не об’єктивно з антиукраїнських чи антиправославних позицій. Книга о. С. Папа є важливим внеском у святкування 1000-річчя хрещення Руси-України, тому рекомендуємо її не лише спеціялістам, але й широкій українській громадськості.
* Цю статтю-рецензію Миколи Мушинки на цінну працю «Початки християнства на Закарпатті» о. Степана Папа передруковуємо з Бюлетеню Т-ва Священиків св. Андрея Европейської области, жовтень-грудень 1984 р. Для нашого Бюлетню (розумій Бюлетень Т-ва Священиків)
прислав цю статтю о. Роман Мизь. Дякуємо!
