Дня 17 лютого 1985 р. відбулася доповідь д-ра Б. Лончини на тему «Завіщання Патріярха Йосифа». Імпреза відбулася в залі церкви св. Йосафата за старанням Детройтського Відділу Українського Патріярхального Т-ва. На доповідь прибуло відносно багато людей. Все таки багато більше не чули її, тому ми, в скороченні, подаємо хід думок цього важливого документу, як їх насвітлив доповідач.
Патріярх працював над цим завіщанням майже 12 років. Вже сам факт, що людина великого знання, глибокої любови Бога та свого народу стільки часу над ним працювала й роздумувала, вказує, яку велику вагу вона прив’язувала до цього документу. Філософські роздумування про Бога, Вселенську Церкву, нашу українську Церкву, її ієрархію, наш народ та його завдання започатковують це Завіщання. В своєму далекосяжному обсязі це пророчий дороговказ для теперішнього та майбутніх поколінь. Патріярх боліє і журиться долею свого народу, якого сином він себе так глибоко почуває і якому служив через ціле своє життя. Найважніші речі для цього — це віра і любов ближнього. Ця віра дала йому силу видержати роки довгої неволі та переносити катування і знущання.
Цей велетень нескореного духа дякує Богові за те, що дав йому змогу бути свідком Христа. Любов народу повинна проявлятися в плеканні науки, яка є основою Церкви і буде причиною відродження та сили народу. Тому його перші кроки на волі були спрямовані на працю для відродження нашої Церкви. Його досягнення — це собор Св. Софії, Український Католицький Університет і манастир Студитів. Це — невмирущі заборола проти большевицького атеїзму та джерело плекання своєї науки. Як зворушливо звучить його благання до монахів і монахинь: «Не стидайтеся свого рідного, дорожіть своєю духовою спадщиною».
Висунення ідеї патріярхату для нашої Церкви спирається на історичних традиціях та сьогоднішніх екуменічних потребах і закликає нас ніколи від цього не відмовитися. Церковне з’єдинення українського народу є для нього дуже важною справою. Сильне терпіння повинно нас об’єднати. Великий душевний біль спричинив Патріярхові брак єдности нашого єпископату. Він розуміє причини цього: виховання в чужих середовищах, вплив чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви. Але єдність єпископату стала б стимулом і надхненням для всіх пастирів, духовних і мирян. Він згадує братів і сестер на Україні, подивляє їх патріотизм та культурні досягнення і молиться за них. Звертається до всіх Церков-Дочок Київської Церкви на поселеннях, благословить їх і молить видержати у вірі батьків, в любові до своїх братів, у служінні Церкві-Матері своїй. Наприкінці дає розпорядження, де його поховати і в останніх словах віддає Українську Церкву і народ під покров Пречистої Діви Марії.
Немає сумніву, що це найважливіший документ Української Католицької Церкви цього століття. Писала його людина глибокої мудрости, осяяна любов’ю до Бога та до свого народу. Дорогоцінний і правильний дороговказ для нас і наших дітей.
Після доповіді приявні ставили доповідачеві численні питання, на які він давав вичерпні відповіді. Святочними сходинами керував голова Відділу інж. Микола Кунинський.
Володимир Баран
