Епіграф:
В воскресенье мать-старушка
к воротам тюрьмы пришла.
Своєму родному сыну
передачу принесла.
(З популярної тюремної пісні)
Похила постать, сиві пасма,
благенький кошик у руці.
Це знову тут нещасна мати,
це знов під брамою тюрми.
В котрий ти раз прийшла, несміла,
любити, плакати, страждати,
мені з шматком черствого хліба
шматочок серця передати.
О, мати, мученице мати!
Скорботна жінка у віках,
що через бурю, сніг і сльози
ідеш з Голготи на Голготу
разом з синами умирати.
О мати, мученице мати,
стоїш годину, другу, третю,
старечі ноги вже тремтять.
І, може, завтра: «Сина нету!
Судили, значит — расстрелять…»
І, як підтята, тихо впадеш
коло чобіт воротаря,
і смертну тугу не розв’яже
тобі стоокая тюрма.
І довго будеш марно скрізь шукати
мій слід останній на землі.
Не жди і не болій за мої жалі
від невситимої тюрми.
Ні, не мене тут розіп’яли!
Тут на хресті не я, а Ти!
Борис Антоненко-Давидович
