Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви Кир Йосиф Сліпий закінчив візитацію поодиноких єпархій у Північній і Південній Америці та Австралії. Він повернувся до Риму. Многотисячні громади вірних пережили під час візитацій одноразову подію історичного розміру і були свідками небувалого духового піднесення, якщо йдеться про виміри людських почувань в духовому, релігійному й національному аспектах. І хоч дійсна радість і піднесення у тисячів вірних були не менші як і у самого Первоієрарха, то це не була основна ціль поїздки по західній гемісфері. Стурбовані приспішеною денаціоналізацією і декомпозицією Церкви на чужині миряни бажали добачати у цій поїздці атрибути усунення цих ознак занепаду, оздоровлення церковної організації і запобігання процесам відчуження її частин. Не слід не добачати факту,що з цією інтенцією прибув сюди й сам Первоієрарх, який у виступах своїх завжди підкреслював важливість зберігання традиційних вартостей нашого віровизнання, єдність церковного проводу, єдність Церкви в діяспорі й на Україні й позитивну ролю мирян в церковному житті. Тому ці минулі події, якщо вони були відзеркаленням дійсного бажання тисячних мас вірних і їхнього Первоієрарха, повинні викликати дальші акції того самого напрямку, чого ми й очікуємо.
Наші очікування підбудувались недавно новими фактами. Українська преса подала вістку від Преосв. Митрополита Кир Максима Германюка, з Канади, про те, що Синод Українських Католицьких Єпископів відбудеться в найближчому майбутньому, та що підготовка до нього відбувається саме тепер. Преосв. Максим виїхав до Риму, куди повернувся зі своєї тріумфальної поїздки по Америці й Австралії Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий. В слід за тим ватиканський часопис «Оссeрваторе Романо» позитивно відмітив поїздку Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого по західній півкулі, спеціяльно підкреслюючи його зустрічі з православними ієрархами Блаженнішим Митрополитом Іларіоном у Канаді, і Блаженнішим Митрополитом Іоаном у ЗСА. Після того була там друкована також й вістка про підготовку скликання Синоду Українських Католицьких Єпископів. Стільки знаємо про розвиток подій, і цього вистарчить для виявлення наших бажань – чого ми очікуємо.
Миряни Української Католицької Церкви, об’єднані в церковних парафіях, організаціях та світських установах, які вважають що вони зобов’язані працювати для збереження їхньої релігійної і національної самобутности бажають ще раз висловити їхнє щире бажання щоб Синод відбувся. Турбота за долю Української Католицької Церкви змушує їх домагатись від усіх українських католицьких Владик активної участи в Синоді для запевнення, майбутньости їхньої Церкви у таких формах, які Східнім Церквам Другим Ватиканським Собором приписані. Церква на еміґрації може успішно розвиватися тільки тоді, коли вона має опертя й органічний зв’язок з непоборною Церквою на Україні, й тому ця засаднича істина мусить просвічувати нашим Владикам в часі нарад Синоду.
Скликання Синоду потрібне й на те, щоби серед Ієрархів нашої Церкви запанувала одна спільна думка, щоби нашу Церкву пристосувати до потреб сучасности, щоби були одні і спільні методи її усучаснення, щоби наша Церква була репрезентована на зовні одною Ієрархією, і щоб ця Ієрархія заступала дійсні потреби нашої церковної спільноти і була її виразником. Для цього треба відбути не єпископську конференцію, і не обмежений Синод, з тими чи другими деталями нашої віровизнаневої практики на програмі, але повний Синод, тобто найвищу інстанцію канонічної церковної влади,яку мають інші патріярхальні системи Східніх Церков. Цього очікуємо.
У зовнішному аспекті ця подія напевно викличе більше зацікавлення, і тому важне, щоби Синод був формою і змістом виявом завершення волі тисячів вірних цієї нашої непоборної Церкви. Можна б, наприклад, під час Синоду відбути торжественне посвячення Собору Св. Софії, який вже тепер на укінченні. Більшою участю вірних, принайменше з європейських країн, можна ще раз засвідчити перед зовнішнім світом нашу відданість християнським ідеалам, релігійним засадам і тисячолітній традиції нашої віри. Це було б також виявом повного довір’я мирян до Ієрархії нашої Церкви, і доказом глибокого прив’язання українського народу в розсіянні до християнської віри у протилежність до сучасних явищ у других державних народів, вірні і клерикали яких часто стараються нагнути засади віри до їхнього чисто зматеріялізованого життя. А наша Ієрархія побачила б ще раз, що свідомі своїх функцій вірні з увагою ставляться до праць Синоду, і що вони прагнуть, щоби Ієрархія була дійсним виразником їхніх аспірацій.
При тому насувається питання участи представників вірних хоч у деяких фазах праць синоду. Згідно з традиціями Східніх Церков така участь повинна бути запевнена, але з уваги на умови розпорошення в діяспорі, різниці місцевих умов, відсутність парафіяльних та єпархіяльних рад, труднощі комунікації між самими Ієрархами, а спеціяльно з уваги на факт, що це буде перший того рода Синод, заступництва мирянства на ньому тяжко очікувати. Одначе певна кількість поодиноких людей, або й представників католицьких організацій, повинні б там бути хоч би в ролі спостерігачів. Цей крок хоч маленькою мірою відзеркалював би тенденцію усучаснення церковного життя. У других народів участь цивільних осіб в унапрямлюванні тих фаз церковного життя, які не відносяться до правд віри, доґм, або справ канонічних,якось допускається. Ми знаємо, що церковна політика Риму послуговується тими самими нормами що й державна політика, тобто вона займається народами лише в межах сучасних державних кордонів, і це нам, бездержавним українцям (відмовляє багато у правах користуватись нормами міждержавної натури, в тому й постановами ІІ Ватиканського Собору. Але у церковній адміністрації допускається юрисдикція територіяльна і юрисдикція обрядова, /до речі Католицька Церква мала колись в Галичині дві територіяльні юрисдикції на терені одної території/, і ця остання відповідає повністю нашим потребам. Ми є обрядово окремі, незалежні, і обряд у нас силою історичних умов покривається: з національністю. Ці дві духові вартості проіснували тисячу літ разом, і вони можуть існувати в майбутності також лише, разом. Це рівночасно є і тенденцією сучасности, характеристичними рисами якої є національне ідентифікація. Всюди, – в культурі, мистецтві, спорті, політиці, а передовсім у церкві. Це все ми спостерігаємо у розвитку народів по усіх континентах. Цього явища не слід переяскравлювати, але не можна його ізолювати від нашого суспільного життя. Коли Католицька Церква збирається сьогодні служити навіть таким африканським народам, які щойно почали усвідомлювати свою національну окремішність, то чому вона мала б відмовитись служити народові, який у християнстві прожив тисячу літ?
Ми свідомі усіх ускладнень положення нашої Церкви, Зовнішних і внутрішних. В тому й історичне значення цього першого Синоду,бо від його рішень залежатиме і форма і функція Церкви для усіх нас. Ось проблема двомовности наших священиків. Це що вже сьогодні прийшов час рідкісности українських проповідей у церкві, і що нема кому вчити дітей релігії на рідній мові, – це вже не полемічне, ані не риторичне питання, а гірка дійсність. Сама постанова Синоду про богослужебну мову не поможе багато, коли не буде кому переводити її в життя. Наша Церква не зможе проіснувати довше без відповідно вишколених двомовних і двокультурних священиків, пристосованих до умов кожної країни нашого поселення. А передовсім національна приналежність духовника мусіла б бути практично ідентифікована. Сучасні некоординовані и нецілеспрямовані покликання й вишкіл духовного стану не повинні пройти без найпильнішої уваги наших Отців Синоду, якого очікуємо.
