Дім – це не просто будинок чи будівля, слово «дім» практично завжди містить різноманітні емоції та спогади, особисту історію, бо дім на підсвідомому рівні асоціюється з родиною, затишком, безпекою, батьківщиною.
У вітальні дому Єзуїтської служби біженців (Єзуїтська релігійна служба – ЄРС) висить плакат, який на перший погляд не дуже вписується у досить стильний інтер’єр (залишений попередніми власниками помешкання – бізнесменами). Цей плакат – простенький ватман з майже двома десятками фотографій та кривеньким написом «Місце, яке можна назвати домом». Важливим у цьому випадку є не естетика, а суть, бо цей напис виражає «служіння» цього будинку. Це справді місце, яке можуть назвати домом ті, що через різні обставини змушені були назавжди залишити і свої власні до- мівки, і батьківщину. Вони віднаходять у цьому домі безпеку, опіку, допомогу і розуміння-прийняття.
За дев’ять років існування (його відкрили у 2008 році) будинок Єзуїтської служби біженців прийняв близько ста людей. Сьогодні тут мешкає п’ять сімей, три родини ви- мушених переселенців і дві родини біженців із Сирії та Таджикистану. Загалом двадцять дві особи, серед яких дванадцятеро дітей. А розрахований притулок на 24 мешканців.
До початку війни в Україні у цьому будинку в різний час перебували вихідці з Ірану, Іраку, Сомалі, Палестини, Афганістану, а тепер він відкритий і для потреб вимушено переселених осіб із зони АТО.
Чому обрали саме Львів? Через близькість до кордону, оскільки сюди найшвидше можна скерувати людей, спійманих при спробі нелегального його перетину. З тієї ж причини державні притулки для біженців є в Одесі та на Закарпатті.
Чому єзуїти? Розповідає отець Олексій Бределєв, настоятель Товариства Ісусового в Україні, а разом із тим директор ЄРС: «Турбота про найбільш вразливі категорії населення – це невід’ємна частина навіть не нашого, єзуїтів, служіння, а буття людини, яка є віруючою. Життя у вірі неминуче мусить вилитися в діла справедливості, бо якщо цього нема, тобто Боже слово не стає діяльним (Бог – це той, хто є справедливим, а Царство Боже є Царством справедливості), то наша віра стає чимось дуже марксистським, «опіумом для народу», тобто гарні слова, якісь втішання, але ми занедбуємо діяльний аспект Божого слова, Божої волі! Адже Господь хоче, щоб ми жили у справедливості. Такими індикаторами справедливого суспільства є ставлення до вразливих категорій: чужинця, вдови і сироти, як пише пророк Єремія: «Чужинця, сироту й удову не утискатимете» (Єр. 7,6). Прийняти, захистити, підтримати, інтегрувати – ось чотири дії, на які вказує Папа Франциск і які ми маємо вчинити для біженців. Ці дієслова треба відміняти у першій особі однини та в першій особі множини, вони не мають залишатися безособовими. Така позиція випливає з єзуїтської духовності, яка спонукає постійно давати відповідь на запитання: що я зробив для Христа, що я роблю для Христа і що я повинен зробити для Христа? Наголос на «я». Захистити – бо часто мігранти стають жертвами торгівлі людьми чи потрапляння до злочинних кіл. Підтримати й інтегрувати – не дозволити створити для біженців гетто, не ізолювати їх. Інтегрувати – не означає асимілювати, але разом із тим слід пам’ятати, що наївно думати, буцімто сирійці стануть звичайнісінькими німцями. Поряд із цим слід мати розуміння того, що прийняття чужинців змінить нас. На краще чи на гірше – питання до нас».
Товариство Ісуса (Чин єзуїтів) уже впродовж багатьох років займається проблемами допомоги біженцям та вимушено переміщеним особам у всьому світі. Для цього в 1980 році була заснована Єзуїтська служба біженців, яка на сьогодні діє у більш ніж 50 країнах світу. Зокрема, в Україні у 2005-ому було зареєстровано Єзуїтську релігійну службу, яка є відділенням всесвітньої JRS.
Дуже часто різні суспільства і країни не готові беззастережно прийняти у себе чужинців, але, як пояснив отець Олексій, люди забувають, що практично ніхто з нас не є абсолютним тубільцем на тій землі, де живе, оскільки міграція є явищем постійним, нею позначена кожна епоха, вона охоплює майже всі народи.
«Міграція є даністю. Ми не можемо її усунути, але повинні навчитися давати собі з нею раду. Міграція є викликом нашому егоїзмові, вона збуджує страх, оскільки ставить нас перед обличчям незнаної культури, інших цінностей, інших способів співдії між собою та світом. Ці способи можуть виявитися несумісними з тими, які побутують на даній території. Звідси реакція – не прийняти, захиститися, відкинути брата. Суспільство, яке починає захищатися, приречене. Що це значить? Воно не має в собі сили інтегрувати і змінювати».
Як функціонує дім Єзуїтської служби біженців?
Просто з вулиці сюди, в переносному сенсі, не потрапляють, але в прямому так, бо це дім для людей, що опинилися без даху над головою, «на вулиці». ЄРС співпрацює з різними урядовими і неурядовими організаціями: Державною прикордонною службою України, Міграційною службою, Управлінням Верховного комісара у справах біженців (УВКБ ООН), Львівською міською радою (Управління молоді; сім’ї та спорту), і через ці структури біженці потрапляють до цього притулку.
Звісно, в першу чергу люди отримують тут місце, де зможуть перебувати до моменту, коли стануть здатними самостійно давати собі раду в нових обставинах (від трьох місяців до шести), а ще якісне харчування, юридичний захист і психологічну допомогу (адже зазвичай вони пережили дуже важкі стресові моменти в житті), освітню формацію, зокрема мовні курси, бо біженці, окрім рідної мови, переважно іншою не володіють.
Сім’ї біженців і переселенців живуть у окремих кімнатах, облаштування яких справді дуже простеньке – двоповерхові ліжка та шафи для зберігання речей. У окремій кімнаті, свого роду комп’ютерному класі, є три столи з комп’ютерами. Тут діти можуть робити домашні завдання, а батьки – спілкуватися через інтернет з друзями та родичами. Є примі- щення, в якому волонтери займаються з дітьми, проводячи для них різноманітні майстер-класи. Кухня та їдальня збирають мешканців за спільними трапезами і святкуваннями. Вони хоч і не готують тут їжу, та все ж допомагають кухаркам і відповідно до графіка чергувань прибирають приміщення. У будинку є зал для перегляду фільмів і прийому спільних гостей.
Екскурсію будинком нам провела пані Інга Дуль, котра є заступником директора ЄРС та юристом, тому займається юридичним супроводом мешканців. Працює вона тут від часу купівлі будинку, а отже, знає історії всіх тих, що скористалися гостинністю єзуїтів.
Пані Інга не з розповідей знає про нерозуміння оточенням їхньої з єзуїтами праці: навіщо допомагати «чужим», до того ж іновірцям, коли маємо стільки «своїх» потребуючих? Відповідь на це дають просто вражаючі історії шукачів притулку, історії «підсніжників» біженців, котрі замерзли взимку в українських лісах, покинуті переві- зниками напризволяще, історії неймовірних людських страждань.
«Одна чеченська сім’я прибула до нас на прохання Управління Верховного комісара у справах біженців (УВКБ ООН). Їх скерували з Москви до Києва, а з Києва сюди, до нас. Це була молода сім’я із шестилітньою донечкою. Жінка була на шостому місяці ва- гітності другою дитиною. Її чоловік був перед тим ув’язнений у, як він казав, «кадировській» тюрмі. На той час я навіть не знала, як реагувати на його розповіді про те, як його катували, про види тортур. В Україні тоді ще не було війни. Ці розповіді це просто фільм жахів. Дивно те, що з тюрми йому допоміг утекти російський офіцер. Наступного дня після прибуття до нас жінка потрапила до лікарні. Медики не давали гарантії, що врятують і дитину, і матір, але, на щастя, це вдалося. Всі, що на той час жили у будинку, молилися за них та підтримували чоловіка. Коли жінку вже виписали з пологового і вона приїхала сюди, я бачила через вікно момент, коли вона, бліда і втомлена, вийшла з машини: дитина була загорнута не в білий гарний конвертик, а в непоказні лікарняні пелюшки… Потім подружжя піднялося до кабінету отця Назара Давида (тоді він керував ЄРС), і мусульманка передала свою дитинку на руки ка- толицького священика. Це було неймовірно зворушливо.
Також ми були свідками зустрічі афганської матері з сином, якого вона не бачила десять років. Під час спроби втечі з Афганістану сім’я була розділена: дворічний хлопчик із бабусею добралися до Німеччини, а решту родини депортували назад. Через десять років була нова спроба матері та інших дітей дістатися Заходу. На українському кордоні цих афганців упіймали. В матері була істерика, жінка розуміла, що зруйнована її надія побачити рідну дитину. Тоді вона потрапила до нас. ЄСБ допомогла організувати приїзд хлопця в Укра- їну, до Львова. На щастя, за якийсь час родина таки возз’єдналася, але ж через які страждання довелося їй пройти! Таких історій багато…»
Знаковим є те, що люди, які сповідують різні релігії (зазвичай мусульмани і християни), які воювали раніше між собою, живуть у притулку дуже дружньо, допомагають одні одним. Варто згадати, що саме тут мусульмани починають розуміти, що християни не є «невірними», понад те, мусульмани долучаються до молитви (чи то під час трапези, чи то з нагоди християнських свят, що дає змогу теж пізнати традиції і культуру українського суспільства), не цураються вітатися християнськими привітами, прагнучи показати таким чином вдячність, любов і прихильність.
Пані Інга порівняла, як допомагають біженцям у європейських країнах, котрі взяли на себе зобов’язання Женевської конвенції «Про статус біженців», та в Україні, яка також підписалася під цим документом. На Заході біженець забезпечений тимчасовим безоплатним проживанням, медичним страхуванням, щомісячною допомогою в розмірі близько трьохсот євро. В Україні теж є допомога біженцям «на придбання товарів першої необхідності». Видається вона одноразово, і то після здобуття юридичного статусу біженця. Її розмір – 17 гривень на повнолітню особу і 10 гривень 20 копійок на дитину… До того ж ці суми не видають одразу, а ділять на дві частини!
Україна хоч і має законодавство щодо біженців, наближене до Калейдоскоп європейського, однак перебування шукачів притулку в ній далеке від комфортного. Дуже складно здобути статус біженця (процедура часом триває роками і часто закінчується відмовою, переростає в тривалу судову тяганину), дуже складно влаштуватися на роботу й утримувати сім’ю.
Не надто легше нині й внутрішньо переміщеним особам, тобто людям із Донецької та Луганської областей. Ставлення місцевих до них дуже різниться, але зазвичай гірше, аніж до кримських татар. Соціальна допомога для переселенців у нас від держави трохи «щедріша» порівняно з тією, що для біженців: щомісяця упродовж півроку – 884 гривні непрацездатним і 442 гривні працездатним громадянам. Щоправда, й у цьому випадку не бракує вервечки безглуздих умов…
А позаяк Україна до Євросоюзу не належить, то їй ніхто зовні не може накидати квот, які змушують прийняти чітко визначену кількість біженців. Вона успішно з цього користає як тільки може відмовляє чужинцям, охочим розпочати саме тут життя заново. Не лише тому, що в нас внутрішньо переміщених осіб – понад два мільйони. Таке ставлення було й раніше. Наше суспільство на державному та особистому рівнях практично не готове прийняти в дім подорожнього. І тему цю варто обговорювати в широкій площині, бо ніхто не гарантує, що за півроку чи за п’ять років нам не доведеться прийняти кілька тисяч, а може, й десятки тисяч втікачів від війни чи будь-якого іншого лиха зблизька чи здалека. Зрештою, ми, християни, повинні бути готовими до виконання четвертого «діла милосердя для тіла», як і всіх інших пунктів, особливо якщо йдеться про життя людини, адже біженець – це той, що особливим чином безпомічний (через незнання мови, безправність громадянському аспекті, іншу ментальність) і потребує того основного, що гарантує виживання – їжі, питва, одягу і прихистку.
Лідія Мідик
