«Хроніка Католицької Церкви на Україні» — Ч. 8
В останніх днях місяця грудня 1984 року редакція одержала перше число «Хроніки Католицької Церкви на Україні» (Це матеріяли Архіву Саміздату (АС) 5371). Редакції відомо, що інші пресові органи одержали числа два і три, а останньо «Вісті з Риму» за місяць грудень 1984 р. надрукували «Хроніку Католицької Церкви на Україні» сьомого і восьмого чисел. У більшості «Хроніка Католицької Церкви на Україні» друкується на російській мові. Редакція одержала перше число у російській мові і не встигла зробити перекладу на українську, щоб можна було надрукувати у журналі. Тому, що у « Вістях з Риму» сьоме і восьме числа вже є надруковані в українській мові, передруковуємо частину восьмого числа хроніки. Інші матеріяли хроніки будемо друкувати г наступних числах журнала.
«Хроніка Католицької Церкви на Україні» подає актуальні церковно-релігійні новини, події переслідування Української Католицької Церкви та українських християн і про події суспільно-політичного життя. Хроніку видає «Ініціятивна група захисту прав віруючих і Церкви» на Україні.
Редакція
«Хроніка Католицької Церкви на Україні» Ч. 8
(Видає «Ініціятивна група захисту прав віруючих і Церкви» на Україні)
Від редакції:
(УПБ, Рим) — Першим документом ч. 8 «Хроніки» є лист Йосипа Терелі, написаний в російській мові, до Комітету Р. Валленберга у Стокгольмі, Швеція.
Рауль Валленберґ — шведський дипломат, під час Другої світової війни у Будапешті, ризикуючи своїм життям, врятував велике число євреїв перед нацистськими вивозами у табори смерти. У Стокгольмі створився після війни «Комітет Рауля Валленберґа», що розшукує його сліди. Комітет вже кількакратно звертався до совєтських дисидентів, що виїхали на Захід, шукаючи свого земляка, однак досі безуспішно.
Дотеперішні численні звернення Комітету до совєтських властей теж успіху не мали. Відповіді завжди звучали, мовляв, доля Валленберґа їм невідома, такого в кордонах СССР не було. Підозрілою залишалася справа тому, що політично відповідальним совєтським комісаром у Будапешті в час, коли зник Валленберг, був Леонід Брежнєв.
Цей документ-лист Йосипа Терелі до Комітету приносить нові інформації й надзвичайні зіставлення, які підтверджують двозначну ролю Брежнєва при зникненні Валленберга.
* * *
Комітет Р. Валленберга,
поштова скринька 16076,
10322 Стокгольм, Швеція
Друзі!
Божим Провидінням доля перестерегла мій шлях, яким я мусів іти довгих двадцять років по велетенському совєтському концтаборі.
Вперше я звільнився в 1976 p., і тоді вперше я почув, що справу Рауля Валленберга піднесено із тьми забуття. Про Р. Валленберга я в таборах нічого не чув. Одного разу, це було в Мордовії, до центральної лікарні привезено із міжнародньої політичної зони «Зека» (в’язня — примітка «Вістей з Риму») на прізвище Воробей, громадянина Польщі, що в минулому був совєтським агентом, — він переводив совєтську агентуру на польську сторону, однак, після низки невдач хазяї відкликали свого агента назад в СССР, де його в 1934 р. засуджено на 10 років таборів. Отже, той Воробей розповідав, що в 1947 р. зустрічав шофера Р. Валленберга, де воно було, я тепер не пам’ятаю, а тоді я не думав, що та історія буде колись мати якийсь зв’язок з моїми пошуками в майбутньому. В 1973 р. у Сичовці, в спеціяльному концтаборі для психічно хворих, де були ув’язнені також і політичні в’язні, я стрінув литовського патріота Богданаса, громадянина Німеччини. Під час війни Богданас був офіцером Вермахту і в 1945 р. був арештований совєтською контррозвідкою і поміщений у табір, де були ув’язнені лише чужинці, — це було в Норильських зонах, там Богданас стрінувся із Валленберґом, і дальша доля їх разом зв’язала на довгі роки. Після «норильського повстання» в 1951 р. (це помилка, бо «норильське повстання» відбулося в 1953 p. — примітка «Вістей з Риму) всіх живих чужинців звезли в малу шосту зону, а із 7,000 залишилось їх при житті 420 людей. В 1953 р. Р. Валленберґ разом із Богданасом був відправлений етапом у спецтюрму в місто Казань. Р. Валленберга почали лікувати «від самого себе», — його діягноза звучала: «Манія величности — неначе видає себе за шведського дипломата»… В 1962 р. Богданаса вивезли із Казані, і про Валленберґа більше ніхто нічого не чув. А все те, що говорилося в останній час, не відповідає дійсності тому, що ніхто правильно не схарактеризував Р. Валленберга.
На тім можна би скінчити, але випадок велів, що мені довелося в 1976 р. створити Український комітет в справі Р. Валленберга. Почалося воно з того, що з Мадярщини в 75-му році приїхала моя родичка Ґобія Сікло-Кальман, тоді я був ще в концтаборі, — і вона просила, щоб я довідався, чи немає десь в політичних зонах Р. Валленберга. Але та інформація не дійшла до мене…
Моя сестра (тіточна — примітка «Вістей з Риму») шукала фотографії Валленберга, які повинні були бути в моєї тети Анни Майоренко, що в минулому називалася Анна Сікло. Справа в тому, що моя тета, рідна сестра моєї матері, вийшла була заміж за Дюлу Сікло, що працював у Будапештському Мадярському національному банку, він був одночасно власником уділів — рід Сікло — це старий аристократичний рід, вони так же само, як і рід мого діда Фалес Івана, були легітимістами (габсбурзькими — Примітка «Вістей з Риму»). В Будапешті після німецької окупації монархісти збиралися півлегально у різних мешканнях; було відомо, що Ґестапо дало наказ вести списки багатих євреїв, — вони збирались і в моїх родичів і там познайомився Рауль Валленберґ з моєю тіткою і її чоловіком. Дюло Сікло і його брат Іштван мали справи з другими країнами, часто відвідували моїх родичів у Карлових Варах і Кошицях, їхали в Новий Сад, і, мабуть, це давало їм під час контактів з Валленбергом змогу якось помагати євреям, які діставали документи на виїзд.
Про ці справи я знаю мало, і вони до нашої справи не мають основного значення.
Цікавим є те, що моя тітка, як греко-католичка, ждала на 14-го Р. Валленберга на свято Нового Року, а 9-го він дзвонив, що прийде, — Будапешт був розбитий, і в місті відчувався голод, совєтські війська займалися загальною грабіжжю, щоб дістати шматок конини треба було бути щасливцем… Однак, 14-го Рауль так і не прийшов…
Тоді думали, що він згинув,— навіть коли поставлено Валленберґові пам’ятник, ніхто не знав, що він живий.
Знаючи приблизно дату «вбивства», ми почали пошуки, що тягнулися довгих вісім літ, і, мабуть, нічого б не знайшли, якщо б не випадок: в 1981 р. у Мадярщині в місті Печ сестра випадково зустріла* чоловіка, що був свідком арешту Рауля Валленберга! З того моменту пошуки пішли в зовсім інший напрям.
А в 1982 р. знайшовся ще один свідок, совєтський офіцер, що був учасником арешту Валленберга, — той чоловік з часом став глибоко віруючою людиною і покаявся перед своїм духовником. І так було конкретно стверджено, що Рауль Валленберґ був арештований без відома вищого командування, він був арештований на основі прямого наказу Брежнєва, капітан брежнєвської охорони ограбував Валленберга, у нього забрали дипломатичне авто, — Валленберг вимагав авта назад і то тільки своє (авто — примітка «Вістей з Риму»), а Брежнєв це авто вже був подарував вище… Знаючи, що Валленберг звернеться безпосередньо до маршала Малиновського, Брежнєв вирішив заарештувати шведського дипломата. Валленберг і його шофер були арештовані як німецькі шпигуни, що не мають «документів», відправлені в Ужгородську тюрму, а звідти в Норильськ, куди совєти звозили квіт Европи, де їх намовляли до співпраці з совєтською. розвідкою…
Є два живих свідки, які дадуть докази, якщо це буде потрібно, перед будь-якою міжнародньою комісією у справі Валленберга; однак патріоти розчисляють на «тиху дипломатію». Вказуючи на вищеописані події, уряд Швеції може договоритися з урядом СССР про видачу Р. Валленберга, якщо він ще живе… Ми думаємо, що Валленберг помер, а живе його шофер, однак, навіть тіло дипломата повинно вернутися на батьківщину… Так мародери сховали людину, що була незрівняно великою, скромною і мужньою, а водночас дуже нещасливою…
Що мене чекає, не трудно передбачити… Дві дочки народилися без мене: в 77-му р. дочка Мар’яна, а в 83-му р. дочка Калина-Тереза. Тепер правдоподібно, росіяни заарештують мене знову, а жду арешту, жду найгіршого… І третя дитина, що повинна народитися за два місяці, мене не побачить,— вони вміють мститися…
Цей мій лист — це мій передсмертний крик, я це відчуваю,— вони мені не грозили, ні — вони мене попередили: «Валленбергом не займайся — не лізь у чужі, не свої сани, тебе не рухають — мовчи!» Що буде зі мною, з моїми дітьми, з дружиною, тяжко сказати, однак, визов кинений, з нами БОГ!
295212, Закарпатська обл.,
Іршавський р-н, с. Довге, вул. 1 травня, 9,
Тереля Йосип Михайлович
9.7.84 р.
* В оригіналі поставлено «не встретила», мабуть, «не» попало через помилку. — Примітка «Вістей з Риму».
