Під такою назвою в кінці 1994 р. видавнича фірма «Відродження» в Дрогобичі видала досить об’ємну книгу (528 ст.). Є це, як свідчить «фоліо версо», видання Всеукраїнського товариства політв’язнів, Науково-просвітницького товариства «Меморіял» ім. В. Стуса, Львівського Музею історії релігії та Інституту релігієзнавства (він діє при Музеї історії релігії). Поданий на тій же сторінці список членів редакційної колегії відразу переконує нас у тому, що держимо в руках дуже поважний том із заплянованої його впорядником серії під загальною назвою «Літопис Голготи України». Власне, «Репресована Церква» — це другий том із серії. Головним редактором «Літопису» є В’ячеслав Цвєтков. І за його задумом це мала би бути «… монументальна історична праця, розрахована на кілька десятків томів…». Річ очевидна, що не можна не погратулювати ініціяторові такої дуже необхідної історичної серії, його бажанню прислужитися українській історичній науці, пам’ятаючи, що його, хотілося б сказати, «наукова інституція» складається з одної особи — самого п. Цвєткова. Воістину треба бути одержимим якоюсь святою ідеєю, аби самому рішатися на таке велике подвижницьке діло. Ну, але, як казав І. Франко: «до відважних світ належить». Подивляючи відвагу головного редактора «Літопису» і впорядника «Репресованої Церкви», пройдемося з увагою по її сторінках. І вже таки на самому початку на ст. 9 автор «Передмови», вимінюючи всі «прогрішення» Апостольської Столиці» супроти нас, між іншим, каже: «Ми ніяк не можемо відкрити українську амбасаду у Ватикані». Цей гріх інкримінується Апостольській Столиці. А тимчасом, його треба скинути на минулий і нинішній уряди України, члени якого тільки те й роблять, що оплакують з урядових трибун погибель Радянського Союзу та його символіки і творять різні комітети по його реанімації. А справа Дипломатичного представництва України для них байдужа. Українська Церква навіть пропонує приміщення у Вічному Місті під українську амбасаду при Ватикані, але глухо наразі з цією справою і в Міністерстві закордонних справ, і в Уряді України. Хоч ватиканський амбасадор (нунцій) в українській столиці вже давно резидує. Отже, відсутність нашого амбасадора у Ватикані — це не вина Ватикану, а нашого таки уряду. Далі в статті «Від рецензента» на ст. 11 довідуємося, що «… Українська Католицька Церква від початку свого існування, тобто від 988 р. …» і що «Україна —; тодішня Київська Русь — з конфедерації племінних держав стає централізованою державою — нацією…». А «… українська Церква за часів Володимира хоч виробляла свій обряд, мала католицьку релігію…» та що «з втратою Української Державности в ХУІІ ст. Церква стала єдиним форумом на міжнародній арені, єдиною об’єднуючою культурно-освітньою силою… і духовною твердинею українського народу як нації, на якій ломили свої зуби всі намагання колонізаторів — спочатку польських, а потім і московських — анексувати українські землі…». А далі «… Свою ворожу політику проти нашої Церкви вели поляки до повного розвалу імперії (якої?— І. Г.) в кінці ХVIІІ ст. і хоч не змогли її знищити (кого? — І. Г.), проте довели до розколу в Київській Митрополії в кінці ХVI ст….». Тут, як бачимо, що не цитата — то якесь непорозуміння, невиразність думок, зміщення понять, і хоч сказано патріотично, але… неправдиво. Патріотизм — це річ прекрасна, але не можна ним підмінювати історичної правди. Ну, а вже чого варті такі вирази, як наприклад »… сморід з гнилого трупа московської імперії», або «І не поможуть здихаючій московській імперії намагання… створювати на Україні філіяли Російського поліцейського патріярхату чи наводнювати Україну безглуздими сектами». Ці моцні вирази і слова, якими послуговується рецензент — о. Кость Панас, боронячи правд нашої віри і Церкви,— це щось з лексикону радянських журналістів з газети «Вільна Україна» або «Пост імени Галана». Ними вони воювали з «релігійним мракобіссям». Кожна стаття, нашпигована такими лайливими словами, і тоді і тепер не досягає мети: переконати читача в правоті автора. Радянським писакам не дивуємося. Але коли їх лексичним багажем послуговується духовна особа, то якось не теє… «не смачно» робиться. Далі у «Вступі», автором якого, напевно, є сам п. Цвєтков, (бо без підпису), читаємо: «Обнародування унії… збігається в часі з повідомленням про «дике ганьблення» православних на західноукраїнських землях «греко-католиками» і зводиться до того, що суто церковні справи, пов’язані з юридичною трансформацією (?! — І. Г.) статусу «черги галицьких віруючих», стали козирною картою у руках львівських, івано-франківських та тернопільських націонал-екстремістів, які сприяють поглибленню громадського розбрату». Це довжелезне речення-цитата беззмістовна; тут «великих слова велике сила, тай більш нічого», як казав Тарас Григорович. А що за тими словами криється, то хіба Дух Святий знає. Це на ст. 17, на ст. 18 знаходимо таке «твердження»: «Цей синтез культурних надбань Заходу і Сходу, здійснений наприкінціVI ст. у формі унії греко-православної і римо-католицької церков, значною мірою реалізував давню мрію європейців — відновити колишню духовну єдність греко-католицького античного світу (сік! — І. Г.), але тепер вже на новій християнській позиції». Ну, тут, як мовиться, ні додати — ні відняти: «греко-католицький античний світ»! Це навіть звучить якось так… фантазійно.
Віддаючи належне «архітектам» унії сп.сп. І. Потісві та К. Терлецькому, упорядник на ст. 20 каже, що вони «добилися від Папи Римського Урбана VIІ значних поступок на користь новоствореної церкви». Але ж бо в Берестейських статутах чомусь і згадки нема про утворення якоїсь нової церкви. Це просто «нова» думка автора про Церкву Христову.
Або ось такі інформації: «З ініціативи польських шовіністів ліквідовано греко-католицьку духовну семінарію у Відні. Всупереч протестам духовенства при Львівському синоді в 1891 році запроваджено целібат» (ст. 25). Звідки, цікаво, такі відомості черпає автор? Бо «Чинности і Рішення руського провінціяльного Собора… 1891», глава 11, параграфи 13 і 14, хоч вправді заохочують питомців до безженства, але зовсім не зневолюють їх до цього, а полишать їм повну свободу вибору. Або ось таке: «Рід Шептицьких був українським, але він спольщився перед Берестейською унією» (ст. 26).
Проте дотична література говорить, що на протязі VIІІ ст. кілька чоловік з роду Шептицьких були монахи ЧСВВ, а 4 з них були греко-католицькими єпископами. Та все ж найкращу «перлу» знаходимо на ст. 44. Ось вона: «Роман Шептицький вступив 1888 р. до манастиря. Змалку одержав священичі свячення». Чи знає автор, що то є «священичі свячення» і коли їх можна одержати? Трохи далі, на ст. 46 читаємо: «Коли після жовтневої революції постає Українська Церква, пропонується Андрея Шептицького на голову всієї Української Церкви». «Митрополит переорганізував Духовну Семінарію у Львові і підніс її до рівня університету» (ст. 48). Якби ж то так!
А то не відомо, яку саме Українську Церкву, що нібито постала на Україні після жовтневої революції, має упорядник на увазі. Бо якщо УАПЦ, то вона постала вже при більшовицькій владі (і при її згоді на те) аж в 1921 p., вибравши собі на митрополита протоієрея Василя Липківського. Проте цитата зі ст. 46 говорить про пореволюційну «Українську Церкву» і про невідомо кого, хто пропонував митрополита А. Шептицького на її голову. Отже, говориться про факт доконаний. А тим часом нічого подібного не було. Відоме речення, яке нібито мав колись сказати соціяліст і переконаний атеїст В. Винниченко, для цього випадку зовсім не має ніякого відношення.
Щодо піднесення Духовної Семінарії до рівня університету, то треба сказати, що греко-католицький університет був програмною мрією митрополита, а не дійсністю. Наразі митрополит був створив Духовну Академію, не ліквідуючи Семінарії. Для того, щоб Академію піднести до статусу університету, то згідно з існуючими правилами потрібно було ще 3-го (юридичного) факультету, на що не погоджувався польський уряд. Отож і в першому, і в другому випадках бажане видається за дійсне. Такі патріотичні перекручення в поважних друкованих матеріялах роблять більше шкоди, як користи. Бо читач, який не знає істинного стану речей, прийме все прочитане «на віру» і при всякій нагоді буде покликатися на те, бо — «я читав». Той, хто знає, тільки скрушно похитає головою. Ну, а крім того (і може це найголовніше), такі перекручення і всякі неточності дають в руки ворогам нашої Церкви прекрасний матеріял для її компромітації. А на ст. 49 «Нацистська влада поводилася в завойованих країнах дуже нелюдяно, зокрема супроти жидів. Митрополит рішуче виступав проти такої жорстокости окремим листом до німецького уряду; цей лист назвав за 5-ою Божою Заповіддю «Не убивай». Щось чув, видно, що митрополит писав до котрогось з достойників ІІІ Райху. Але якраз «Не убий» (а не «Не убивай») адресована була на одному з Львівських Архиепархіяльних Соборів у 1942 р. до вірних і духовенства нашої Церкви, а не до німецького уряду.
Про о. Августина Волошина на ст. 71 говориться, що він був арештований 21.05.1945 р. в Празі, а вже на ст. 80 — що у Відні.
На ст. 296 неназваний автор твердить, що «Християнство Київська Русь прийняла у Візантійському обряді ще до церковного поділу, який відбувся в 1054 році, але й після цього поділу Київська держава утримувала зв’язки із римськими папами та іншими церквами Сходу і Заходу».
А трохи нижче, гейби заперечуючи сам собі, автор каже, що «на схилі ХVI ст. Українська Церква встановила порозуміння з Римом на Берестейській унії 1596 року і розвинулася як греко-католицька». Примас Польщі Глємп по-українському, виявляється, буде Глємпа. Маємо також дві дати смерти єпископа Івана Слезюка: 4 лютого 1973 р. (ст. 307), а трохи далі, на ст. 315, вже стоїть друга дата — 4 грудня того ж року. Не повезло також о. Г. Будзинському: в одному місці він редемпторист (ст. 280), а в іншому — вже студит (ст. 374). Але найбільше дісталося від історика о. Костя Панаса «батюшкам» РПЦ в Західній Україні, які «зі страху за своє корито проголосили незалежність Церкви», а також «українофобу, каґебісту в мантії Філарету» (нинішньому заступникові Патріярха УПЦ-КП). Не знаю, чи дуже завстидав о. Панас «батюшок» і «каґебіста Філарета», але, як уже говорилось вище, коли таким лексиконом орудує викладач історії Львівської Духовної Семінарії, то як же ж можуть лихословити люди світські?! Тай чи на часі нині в такий спосіб зводити порахунки між українськими Церквами за грішне минуле окремих ієрархів? Напевно в таких випадках варто пригадувати глибоко християнський приклад митрополита Андрея, який прийняв у свої палати двох архиєпископів — ізгоїв РПЦ — Андрія Храповіцького та Євлогія Георгієвського — що після жовтневої революції втікали зі збільшовиченої Росії. А чейже вони були головними кривдниками УГКЦ і «програмістами» її ліквідації під час окупації Галичини російськими військами…
Ще раз уважно переглядаючи том 2 «Літопису» — «Репресована Церква», переконуємося, що цей і так довгий ряд всяких недотягнень, перекручень, різного рода помилок — граматичних, стилістичних, меритотичних, про які говорилося вище, можна продовжити. Але й цього достатньо, аби прийти до висновку, що книжка робилася у приспішеному темпі без сумлінного редакторського перегляду і коректорської правки текстового матеріялу і якось хоч би найпримітивнішої його систематизації. Тому годі збагнути, що брав упорядник в основу так би мовити «організації», тому, яка є концепція цього і наступних томів. Бо хто бодай так-сяк зорієнтований і обізнаний в тематиці, то відразу побачить, що якогось свіжого, оригінального матеріялу тут майже нема, за винятком може тих, що писані «ману пропрія» самого упорядника. Складається враження, що об’єм книжки набирався з уже назагал відомих, десь уже публікованих матеріялів і хоч може (коли окремо їх розглядати) цікавих, але збитих у купу без якоїсь чіткої системи, без програми. Прикро, що серед видавців знайшлися такі поважні інституції, як Музей історії релігії та Інститут релігієзнавства. їх директори — Володимир Гаюк та Віталій Яремчук числяться в складі редакційної колегії, проте це ніяк не вплинуло на науковий рівень, характер друкованого матеріялу.
І на закінчення хотілося б висказати кілька думок а саме. Оскільки на початку книжки упорядник деклярує, що «Літопис» запляновано як «багатотомне серійне книжкове видання» і що це буде «монументальна історична праця, розрахована на кілька десятків томів», то є підстави думати, що мала б це бути серія академічна. Ну, а таке видання мусить мати відповідну концептуальну програму, що об’єднувала б задуманий чи вже заплянований корпус в якусь цілість. Бо дуже патріотичні і побожні, але дуже загальні фрази, що слідують за вищеподаними цитатами в книжці, не дають найменшої уяви про те, чого маємо очікувати від головного редактора серії і на що потенціяльні жертводавці мали б не шкодувати грошей. Тоді, напевно, можна сподіватися, що «Звернення до Високопреосвященних Владик — єпископів Української Греко-католицької Церкви в Україні і за її межами» п. В. Цвєткова про «надання (йому) повноважень, та «бути готовим до матеріяльно-грошової допомоги і, що найголовніше» — запросити ініціятора важливого релігійного проекту (то значить головного редактора — І. Г.) відвідати кожного єпископа — владику з робочим візитом для розв’язання питань і проблем» буде почуте «владиками-єпископами», і їх благословляючі десниці не оскудіють. Напрошується питання: чому «Звернення» адресоване тільки до ієрархів УГКЦ? Чи ж би Голгота була лише її жорстоким «привілеєм»?
Львів, січень
Іван Гречко
Голова Клюбу греко-католицької інтелігенції «Обнова»
