Стаття Михайла Косіва, який є співголовою Світового Християнського Конгресу, була вислана 9 грудня 1994 р. і з невідомих нам причин йшла понад два місяці. Редакція одержала 21 лютого. Тому так пізно її друкуємо, але актуальність статті не втратила своєї вагомої вартости, навпаки, на ці теми треба писати більше, зокрема напередодні відзначення 400-річчя Берестейської Унії.
Редакція
Ставлення Римської Курії до Української Церкви не може не викликати в нас, українців, глибокого занепокоєння і застороги. Останні десятиліття принесли нам ясні свідчення того, що Апостольська Столиця воліє нехтувати інтересами України заради осягнення своїх стратегічних задумів, зорієнтованих на Москву. Усвідомлення цього факту боляче ранило серце Патріярха Йосифа Сліпого, який заради вірности Ватиканові переніс страшні муки каторжанина. Нова ватиканська політика отруїла останні роки його життя, він вважав, що «таємні документи про контакти між Апостольською Столицею і Московською Патріярхією… мають характер присуду смерти для Української Церкви». А разом з тим він був переконаний, що ця політика є згубною і для самої Вселенської Церкви, очолюваної «Наступником св. апостола Петра» (Заповіт, с. 13-14). Із зміною політичної ситуації в Україні ставлення до нас ватиканської адміністрації не змінилося. Навпаки, крім напрямку «остполітік», з’явився новий вектор: «вестполітік». Отже, не маємо жодних потішаючих підстав сприймати цю політику якось інакше, як «присуд смерти». Офіційна позиція нинішнього Ватикану щодо УГКЦеркви викладена у «Слові», що його виголосив папський нунцій Антоніо Франко на львівському Синоді єпископів 27 лютого 1994 р. (опубліковано в журналі «Патріярхат», 1994, ч. 6, с. 21-26). Ця позиція викликала нову хвилю гіркого розчарування, а разом з тим і протесту. Поділяю думку головного редактора журналу «Патріярхат» Миколи Галіва, що цей документ («Слово») «не є твір однієї особи — за ним стоїть ватиканська машина», що він «дискредитує не тільки архиєпископа Франко, але також Східню Конгрегацію на чолі з Ватиканом» і що це, врешті, ображає український нарід». Така оцінка тим більше слушна, що архиєпископ Антоніо Франко належить не лише до високої духовної ієрархії Римо-католицької Церкви, а і є офіційним дипломатичним представником держави Ватикан в Україні. Те, що він говорить про нас, стосується не лише Церкви, але й найвищої державної політики. А тому потребує конкретної політичної оцінки. То правда, що нинішнє державне керівництво в Україні недооцінює можливостей відстоювання наших інтересів у світі через Церкву, а тому досі ми не маємо свого посла у державі Ватикан. Зауважу принагідно, що ані переконливі аргументи нашої Митрополії, ані мої зусилля щодо цього, як і старання голови УПСО Василя Колодчина перед попереднім президентом Леонідом Кравчуком і міністром у закордонних справах Анатолієм Зленком не мали успіху. Зараз робимо нові спроби, представляючи важливість цієї справи новому президентові і новому міністрові. Тим паче, що є відповідні кандидатури на пост посла України у Ватикані, які, як того вимагає міністр закордонних справ Геннадій Удовенко, «знають ватиканську мову». Бо ця мова — справді спеціяльна.
Але повернімося до «Слова» Антоніо Франко. Папський нунцій розглядає становище нашої Церкви, її права і обов’язки у християнському світі крізь призму правових норм, зафіксованих у Кодексі Канонів Східніх Церков, проголошених 18 жовтня 1990 р. Цей документ у нас мало, а практично — ніяк не спопуляризований. Сумно це усвідомлювати. Як може бути невідомим — серед ієрархів, священиків, мирян — документ, який реґляментує нашу діяльність, по суті визначає нашу долю? Хто і коли видасть його і поширить тут, в Україні, українською мовою? Але то — технічний бік справи. Я вважав би конче необхідним співставити нормативи, визначені для нас (але без нас) Кодексом, із тими, які зазначені в артикулах Берестейської угоди про союз (унію) нашої Церкви з Ватиканом. Це доречно було б зробити бодай з огляду на 400-ліття цієї події, що вже стоїть на порозі. Але збагнути: з чого ми виходили, а куди прийшли. Що моя вимога не містить нічого такого, сказати б, — ревізіоністського, свідчить Апостольський Лист папи Івана-Павла II з приводу 1000-ліття хрещеня Руси-України (17 січня 1988 р.: «…Характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не походить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого Закону, яким ці Церкви втішаються з часів апостолів». Запам’ятаймо це: те, що нам належиться від самих апостолів, не може бути знівельоване жодними новітніми приписами. А насамперед у двох найважніших питаннях, яким присвятив найбільше уваги папський нунцій і які є основою основ нашого духовного існування: а) територія Української Греко-католицької Церкви; б) питання Києво-Галицького Патріярхату. Обидва, ці питання об’єднані поміж собою якнайтісніше.
Адже Церква виконує свою апостольську місію серед людей на конкретній землі. У нероздільній єдності розглядав ці питання перший Синод ієрархів нашої Церкви, який уперше зібрався у Львові після її виходу з катакомб у травні 1992 р. Наведемо його рішення, які стосуються цих питань: «Взявши під увагу історичні і юридичні основи Київської і Галицької Митрополії, Синод одноголосно рішив:
а) Вислати до Святішого Отця прохання, щоб він здійснив постанову II Ватиканського Собору і створив Києво-Галицький Патріярхат для Української Греко-католицької Церкви;
б) Територією Помісної Української Греко-католицької Церкви є територія, яка входить у сучасні політичні границі України, як і ці єпархії, які входили у склад Києво-Галицької Митрополії;
в) На цю територію сягає юрисдикція Верховного Архиєпископа, зглядно, Патріярха;
г) Послідовно, майбутній Патріярх повинен мати титул «Київського і Галицького». (Священий Синод Владик Української Греко-католицької Церкви, 16-31 травня 1992 року, Львів. Рішення і Постанови, ч. 1).
Заперечуючи правочинність цього рішення, Конгрегація Східніх Церков порадила нашому Синодові «вияснити та обґрунтувати цю постанову, дотримуючись ККСЦ, канон 146, 2». Свою відмову Ватикан вмотивовує тим, що юрисдикція УГКЦеркви тепер уже не поширюється на територію сучасної України, а зводиться лише до історичної Галичини та й то не всієї. Чому? Тому, пояснює папський нунцій, що відповідно до Буллі Папи Пія VІІ «Ін юніверсаліс Екклезіє реґіміне» за 24 лютого 1807 року, Київська Митрополія була відлучена від Галицької і згодом «вмерла». У своєму «Слові» Антоніо Франко про це говорить так: «Знаємо історичну долю Київської Католицької Митрополії, яка де факто перестала існувати через остаточне знищення з’єднаної Церкви в Російській імперії в 1839 році, кілька місяців після смерти останнього Митрополита і, на мою думку, слід уважати і її вимерлою». (ККСЦ, кан. 927, 1).
«Я добре знаю,— продовжує архиєпископ Антоніо Франко,— що багато хто вважає вакантним, а не вимерлим Київський Митрополичий Престіл та інші суфраганні престоли. На жаль, не можна змінити історії. Як Католицькі Престоли вони зникли більше ніж 100 років тому! З іншого боку, з жодного документу Апостольського Престолу не можна довести, що права й привілеї Київської Митрополії були перенесені до Львівського Архиєпископського Престолу».
«Отож, під сучасну пору, територія Української Греко-католицької Церкви є чітко визначена: вона співпадає з територією Львівського Верховного Архиєпископства і не поширюється на території, які знаходяться під юрисдикцією Київської Митрополії. Щоб поширити цю територію, не вистачає одного рішення Синоду, а потрібен юридичний акт Святішого Отця, який визначив би нові границі».
Залишаю для богословів вирішувати питання, чи Церква дійсно вмирає разом із смертю митрополита. Мені ж, грішному, здається, що Христова віра живе у душах людей, які є вірними Його пресвятій науці, а тому Церква не може вмерти доти, поки живуть її вірні. Зрештою, це випливає із рішення ІІ Ватиканського Собору про Апостолят мирян. Вдумаймося в ось ці слова цього рішення: «Християнське покликання — це покликання до апостоляту. Воно виринає зі злуки християнина з Христом і з особливих дарів Святого Духа… Цей особливий апостолят мирян є конечний зокрема там, де Церква не має свободи». Хіба ж то не про нас сказано? Наша Київська Католицька Митрополія не мала свободи в умовах російської дійсности, проте жила в душах і пам’яті мирян — вони виконували її апостольську місію. Українська Католицька Церква, як і Христова віра взагалі, дійсно тотально знищувалася на теренах Київської Митрополії російським царським і комуністичним режимами, але оживала й оживає сьогодні в душах людей при перших же сприятливих умовах. Права і привілеї Київської Митрополії, згідно з папською Буллею від 1807 p., справді не були перенесені до Львова, ми цього і не стверджуємо, ці два Престоли були тоді розділені. Але якщо від Київського Престолу, внаслідок тодішніх політичних обставин, необхідно було відділити Львівський Митрополичий Престіл, щоб хоч його відгородити від Росії, то це абсолютно не означає, що Київська духовна наша столиця була зліквідована. Таким чином, відділений — не значить зліквідований, а, отже, — він існує, як вакантний, не дивлячись на те, що пройшло близько двохсот літ.
Хто, де, коли, в якому документі встановив термін, до якого Церква вважається живою, а потім раптом — вмирає? Немає такого документа і не може бути! Людська душа — безсмертна, як і Церква — вона може вмерти на якийсь час плоттю, та воскресає духом, бо «не вмирає душа наша», як писав Тарас Шевченко. Це є наша історична правда і переконаність. Хід міркувань представника папи стає зрозумілим, коли задумуємося: чому територія УГКЦ, за його твердженням, не поширюється на українські землі, які перебувають «під юрисдикцією Київської Митрополії». Бо яку митрополію має на увазі високодостойний Антоніо Франко? Та вже ж, що не УПЦ — КП і не УАПЦ, а саме УПЦ Московського Патріярхату. Це ще один промовистий приклад реалізації програмних засад «східньої політики» Ватикану, в яку наша Церква «не вписується». Рим хоче єдности з Москвою, а ми на цій дорозі видаємося їм «каменем спотикання». Що робити нам у цій ситуації?
Повернімся до джерел і подивімся: як були передбачені і запевнені права нашої Церкви під час обговорення і затвердження артикулів Берестейської угоди. Основним документом Унії богослови вважають Буллю Папи Климента VІІІ «Децет Романум Понтифіцем еос» від 23 лютого 1596 року. Текст цієї Буллі має канонічний характер. Гадаю, читач розуміє, що то значить — канонічний. Це синонім до понять «священий», «вічний». Так от, Булля надає Києво-Галицькому Митрополитові назавжди повне і необмежене право затверджувати і рукополагати єпископів від імени Апостольської Столиці на всіх землях, які входять до складу Києво-Галицької Митрополії. Підкреслюю: це право є вічним, раз і назавжди даним. То за яким правом Антоніо Франко заперечує нам це право і каже, що для вирішення питання території і висвячення єпископів знову «потрібний юридичний акт Святішого Отця», про який Синод має «просити».
Та нічого просити ми не маємо. Нам треба діяти згідно з тим, що нам історично належиться. Зацитую правові нормативи з Буллі Папи Климента VІІІ:
«З повноти влади Апостольської Столиці установляємо і наказуємо цим нашим розпорядженням, яке має стати назавжди (назавжди! — М. К.) зобов’язуючим, наступне: якщо трапиться після цього, що яка-небудь з їхніх вищезгаданих катедральних церков або єпископських столиць (в попередній частині Буллі згадано престоли: Володимирський і Берестейський, Луцький і Острозький, Київський і Галицький та всієї Руси, Полоцький і Вітебський, Перемишльський і Самбірський, Львівський, Холмський, Белзький, Пинський і Турівський — М. К.) буде позбавлена втіхи пастиря або стане опорожненою в який-небудь спосіб, той, хто буде вибраний або призначений до вище згаданих церков, позбавлених утіхи пастиря або опорожнених згідно з їх звичаєм, або, в дозволений спосіб, може і повинен бути затверджений або введений в уряд вище згаданим архиєпископом митрополитом Київським і Галицьким (ще раз повторюю: може і повинен бути затверджений — М. К.), теперішнім або тим, що займатиме тоді те становище, з повноваженням і від імени Апостольської Столиці і (тоді також) має відбутися чин його хіротонії…
Відносно цього Ми признаємо і надаємо оцим листом повну, достатню і необмежену владу і уповноваження так єпископові, вибраному або призначеному в той час, як і тодішньому архиєпископові митрополитові». Отже, влада висвячувати і призначати єпископів була дана нашій Церкві «повна, достатня і необмежена». І цим правом діяти на всій території України наша Церква користувалася протягом усієї історії — аж до наших днів. Так, у вересні 1939 року, коли вибухла Друга світова війна, Митрополит Андрей Шептицький, використовуючи свою митрополичу владу, дану йому основоположними документами Берестейської унії, назначає чотирьох екзархів на території поза Галичиною (навіть неукраїнські), що мали сповняти там ролю представників Апостольської Столиці і нашої Церкви. Що ці території, виявляється, є «мертві» для нас, — ніхто й гадки тоді не мав (у тому числі і сама Апостольська Столиця). Екзархом Волині, Полісся і Підляшшя став єпископ Микола Чарнецький; екзархом Великої Росії і Сибіру (передаю тодішні географічні терміни) — чернець студитського чину Климентій Шептицький; екзархом Великої України — отець Антоній Неманцевич. Про ці призначення єпископ Іван Хома пише так: «Незважаючи на несприятливі обставини, Митрополит скликав, з питомим для нього динамізмом, з 18 на 19 грудня 1940 р. у Львові Собор екзархів, яких він іменував. 22 листопада 1941 р. Рим це потвердив. Папа тим актом признавав Митрополитові Андреєві юрисдикцію на цілий Радянський Союз, включно з Сибіром». (Іван Хома. Йосиф Сліпий — Отець та ісповідник Української мученицької Церкви. Вид. Товариства Св. Софії. Рим. 1992, с. 22).
Тим часом папський нунцій Антоніо Франко ось як трактує це наше основоположне право: «Питання, зв’язане з територією,— це номінація єпископа для греко-католицьких спільнот, які живуть поза Західньою Україною. Відповідно цього деколи чути неоправдані обвинувачення супроти Апостольського Престолу. Синод з 1992 року рішив відновити Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у місті Києві, але Апостольський Престіл не міг потвердити таке рішення, бо воно підпорядковане питанню території, що досі не розв’язане». Як то не розв’язане, коли воно було розв’язане ще в 1596 році? Обвинувачення якраз оправдані, бо сьогодні нам відмовляють в юрисдикції не лише «на цілий Радянський Союз, включно з Сибіром», а навіть на території України. То що сталося з Ватиканом? Чому і через що пройшла така різка переміна орієнтацій? Внаслідок «остполітік»? У такому разі ті, хто вирішує цю справу у Ватикані, керуються не принципами Христової віри і науки, а виступають як звичайні світські політики, які ділять з Москвою сфери впливу. Згадуючи про обставини свого висвячення і призначення екзархом Великої України, Патріярх Йосиф Сліпий говорив, що «сприйняв ці покликання, як поклик таємного Голосу Божого» (Заповіт, с. 5). Не маємо жодних причин сприймати це якось інакше сьогодні. Через 55 років для нас це також поклик таємного Голосу Божого. Якщо Ватикан хоче здійснювати свою «остполітік» за наш рахунок, то ми також маємо з’ясувати : чи потрібні ми взагалі Ватиканові? Владою, даною нашій Церкві Святою Апостольською Столицею у час Берестейського порозуміння, наші Архиєпископи мають право, дане їм назавжди, призначати своєю волею єпископів на «опорожнені» катедри без апробати Римської Курії. Тільки архиєпископи і митрополити УГКЦ, за буллею Папи Климента VІІІ «Децет Романум Понтіфіцем еос» від 23 лютого 1596 p., мають проходити затвердження Римських Архиєреїв: «Одначе, якщо трапиться, що передше згадані архиєпископські або митрополичі церкви Київська і Галицька, так само в свою чергу, або інші приєднані або прилучені, будуть позбавлені потіхи пастиря або опорожнені через смерть або в який-небудь спосіб, так в римській курії, як і денебудь поза нею, Ми бажаємо і постановляємо та наказуємо назавжди тим самим почином і владою, що той, хто тоді буде в такий самий спосіб обраний або призначений на архиєпископа або митрополита згідно з їхнім звичаєм або в дозволений спосіб, в загальному повинен і буде зобов’язаний просити і одержати затвердження свого вибору або призначення і введення в уряд або номінацію, як також дозвіл на чин хіротонії, від Нас або від тогочасного Римського Архиєрея».
Здається, зрозуміло: устрій нашої Церкви за конституційними засадами, даними нам Апостольською Столицею у 1596 році, полягає у тому, що українських єпископів номінують і призначають самі українські Митрополити, а тільки Митрополит, як Глава Церкви, підлягає затвердженню Риму. Так це право застосовували наші Первоієрархи (з чим, до речі, потім погоджувався Ватикан). Не було це винятком і для Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. У 1959 році, після смерти єпископа Чарнецького, Блаженніший, перебуваючи в ув’язненні, призначив замість нього отця Василя Величковського, а дещо пізніше іменував ще п’ятьох адміністраторів: отця Миколу Ревтя для Західнього Сибіру з осідком у Новосибірську; отця Іллю Блаватського для Центрального Сибіру з осідком у Красноярську; отця Степана Ратича для Східнього Сибіру з осідком в Іркутську, отця Олексія Зарицького для Казахстану з осідком у Караганді; отця Йосифа Федорика для південної Азії (в межах СРСР) з осідком у Фрунзе. І нічого — жодних заперечень з боку Риму!
Гірке українське прислів’я каже: «Нашого цвіту по всьому світу». Вірні нашої Церкви, внаслідок тотальних депортацій царського та більшовицького режимів, були розкидані по велетенських просторах Російської імперії, то й ієрархів та священиків для їхніх поселень Церква висвячувала і посилала. (Скажу, до слова, що й сьогодні з цих місць ідуть листи в Митрополію та інші інстанції з благанням прислати їм — бодай для передвеликодньої сповіді і причастя — греко-католицького священика, хоча сьогодні знаходиться дуже обмаль охочих і здатних до місійного сподвижництва). А якщо ще взяти під увагу наших краян, розкиданих по поселеннях Західнього світу, то наша Церква давно стала світовим явищем. З чим чомусь не хоче змиритися Ватикан. Чому? Що сталося? То ж не ми маємо щось пояснювати, а нам мають пояснювати. Прочитаймо сповнені болю спогади світлої пам’яти митрофорного патріяршого архимандрита отця Івана Гриньоха: «Патріярх… дійшов висновку: папа, хто б ним не був, для України єпископів не дасть». Отож вирішив Блаженніший діяти своєю властю, властю Глави всієї Української Церкви. Але діяти потрібно було «атай», тобто — таємно. Кандидатами в єпископи Патріярх Йосиф вибрав трьох священиків: о. Івана Хому, о. Любомира Гузара та о. Степана Чміля. Всі три дали свою згоду. І так висвятив Блаженніший названих отців на такі катедри (єпископські стільці) — Сяніцько-Самбірська єпархія, яку Патріярх відлучив від Перемишльської, — єпископ Степан Чміль, єпископ Перемишльський (Лемківщина і Буковина) — єпископ Іван Хома, Владика Луцький — єпископ Любомир Гузар. Через якийсь час від серцевої недуги раптово помирає єпископ Степан Чміль. Відбуваються похорони — похорони єпископські. Тіло єпископа Чміля кладуть до труни. До неї підходить Блаженніший, клякає і плаче. Патріярх Йосиф кладе на груди покійного ще й єпископський омофор… Це картина, якої не можу забути…».
Повторимо коментар до цього уривку редакції газети «Вірую» (жовтень 1994, ч. 24), в якій опубліковані спогади о. Івана Гриньоха: «На жаль, згаданих єпископів Рим не визнав. Чому? Читачам «Вірую» цікаво було б почути офіційну версію з цього приводу». Справді, усім нам було б цікаво. Але для себе зробім єдино можливий у цій ситуації висновок: отець Іван Хома й отець Любомир Гузар є для нас, в нашій Церкві, єпископами. Чому ми не виконуємо волі Блаженнішого Патріярха Йосифа, який діяв згідно з канонами нашої Церкви, даними нам від часів апостолів і підтвердженими Апостольською Столицею 1596 року? Не будьмо ж ми відступниками і самогубцями!
Як уже згадувалося, папський нунцій Антоніо Франко констатує смерть Київської Католицької Митрополії, покликаючись на Буллю Папи Пія VІІ від 24 лютого 1807 р. про розподіл Митрополичих Престолів Галицького і Київського. Цей документ, що має назву Bulla Ріі P. VII, qua Metropolia Haliciensis denuo instaurator. Romae, 24.11.1807, опублікований в оригіналі 1954 p. у «Записках ЧСВВ, серія 11, секція III», «Documenta Pontilicum Romanorum Historiam Ucraine Ulustrantia (1705-1953)». На моє прохання професор Іван Паславський (Львів) переклав Буллю українською мовою, за що висловлюю йому якнайщирішу вдячність. Вважаю, з найосновнішою її частиною нам варто було б познайомитися, аби збагнути, що сталося з нашою Церквою у 1807 році?
Цитую: «Отже ми, розглянувши якнайретельніше всі історичні й територіяльні обставини та взявши до уваги всі ті численні труднощі, які заважають Київському Архиєпископові справляти свою законну владу над підданими русинами (греко-католиками) в королівстві Галичина, а також зважаючи ласкаво на просьби й звертання цісаря і короля Франца, дійшли висновку про нагальну необхідність створення для русинів тривкого духовного проводу, і з Божою поміччю будемо цьому благосприяти. Ось чому, щоб не здаватися байдужим до покладеного на нас Апостольською гідністю обов’язку, достойному братові нашому Антону Гавриїлу Архиєпископові Петренському, а заразом єпископові з’єднаних єпархій Вітербенської і Тусканенської і водночас Апостольському нунцієві у Відні Австрійському через присутніх тут доручаємо і наказуємо, нехай він сам особисто або через якусь іншу церковну особу, делеговану ним спеціяльно для цього, заздалегідь удостовіривши достойного брата Гераклія Лісовського, архиєпископа Полоцького, який у даний час є адміністратором вакантної Київської Митрополії, і спираючись на наш апостольський авторитет, відокремить титул давньої єпархії Галицької від Митрополії Київської, які досі становили єдність. Водночас достохвальні єпископи руського обряду — Львівський, Холмський і Перемишльський, які досі були суфраганами Київської Митрополії, нехай будуть позбавлені, відділені і звільнені від будь-якої зверхности і митрополичої юрисдикції Київського архиєпископа, що тепер перебуває поза володінями згаданого цісаря й короля Франца, також і в майбутньому вони будуть відокремлені від номінально існуючого архиєпископату і самого тимчасового глави Київської Епархії; разом з тим епархіяльним єпископам руського обряду, вище названим — Львівському, Холмському і Перемишльському, виведеним з-під митрополичої зверхности Київської Архиепархії, нехай буде ознайомлено, що титул Львівської епархії від тепер поєднується з Галицькою, і що ця єдність на віки вічні є і буде», (с. 315-316). Отже, тут немає жодного слова про те; нібито Київська Митрополія, як центр українського християнства, ліквідовується, чи бодай натяку на те, що цей наш Престіл є, борони Боже, «мертвий». Навпаки: говориться, що він є вакантний і номінально існуючий. Таким ми його вважаємо, згідно з вказівкою Святішого Отця, по сьогоднішній день.
(Далі буде)
