Три права. Сьогодні у багатьох країнах світу (Україна тут не є винятком) ці права — при їх порівнянні — нагадують «спільні зусилля» баєчних лебедя, рака і щуки для зрушення з місця тяжкого воза. Безліч держав своїм правом порушують, топчуть права людини, включно із священним правом на життя. А ножиці між цивільним правом та канонічним правом стали такі великі, що навіть сама спроба узгодити ці права, гармонізувати їх, знайти спільні терени для співпраці сприймається багатьма як назадництво, як рецидив середньовіччя і як тенденція теократії. Ціла свідома спільнота зайшла так далеко у розбіжностях прав і цілей людини, Церкви і держави, що людство немов перебуває у глухому куті, а тому розмови про апокаліптичне вирішення цієї безвиході здається вже не пророцтвом святого апостола і євангелиста Івана про далеке майбуття, а чимсь цілком актуальним.
Читаючи священні книги світових монотеїстичних релігій, ми переконуємося, що такого «розтроєння» прав на зорі людської цивілізації не було. Особисте, духовне й суспільне творили одне ціле на відтинках прав, обов’язків, моралі, влади. Клясичним прикладом неподільности усіх прав, дотичних до матеріального й духовного життя людини в суспільстві є законодавство пророка Мойсея, яке в десяти коротких формулюваннях визначає всю повноту єства людини, її статус не тільки на землі, але й космосі. Фактично десять заповідей не є твором людським, не є конституцією якоїсь певної правничої школи; це закон, даний самим Богом, але переданий на землю через посередництво людини. Якщо уважно простежити за логічною лінією усіх подальших книг Старого й нового Заповітів Біблії (після Мойсеєвого П’ятикнижжя), то ми зауважимо, що всі історичні події, численні особи й містичні явища є розвитком і ствердженням десяти заповідей.
Отже, у біблійні часи людина була цілісна — цілісним було і право. Боже установлення єдности зберігалося дуже довго: ми бачимо його і в 1 ст. н.е., тобто в час перебування на землі Господа Ісуса Христа; і через тисячу років уже в нас, у княжій Україні (Київській Русі), в якій правові відношення на особистому, духово-церковному й суспільно-державному рівнях ще не були розділені. Та навіть і в Нову добу, у козацько-гетьманській Україні ХVІ-ХУVIІІ століть, домінуюче тоді канонічно-церковне право було визначальним і для формування прав людини (присутність духовної особи на козацьких судах усіх рівнів і на судних радах громад була обов’язковою), і для правничої служби гетьманських адміністрацій. Ми далекі від думки, що таке інтегральне право давніх віків було бездоганним. Часом було навпаки: відсутність межі між канонічно-церковним та цивільним правом (як це мало місце у Візантійській імперії, Московскому князівстві й царстві, теократичних монархіях католицьких країн Заходу) призводила до таких неґативних явищ, як цезарепапізм, релігійні війни, хрестоносні походи, інквізиція, іконоборство.
Але ці негативні явища були закорінені не в самому принципі неподільности права, а в надужитті цією неподільністю. В основі всяких порушень права лежить вихід людини чи спільноти людей за межі «розумної достатности», тобто закону любови, що його Бог поклав при створенні всесвіту. А хіба цей закон діє тільки в релігійному полі і торкається виключно канонічно-церковного права? Апостол Павло у порадах своєму молодому учневі Тимотеєві остерігає його в тому, з діями яких людей він може зіткнутися при виконанні своїх пастирських обов’язків: «Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи, будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, — вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися. Відвертайсь від таких!» (2 Тим., 3: 1-5). Якщо кожна з цих прикметних рис громадян «останніх днів» виражається в певних діях (а вона не може не виразитися в діях, бо на вербі не вродять солодкі грушки, а на будякові не розквітне пишна троянда), то ми маємо справу для застосування далеко не тільки канонічно-церковного права або принципів моральної богословії, а швидше кримінального права.
Даремно вважати, що принцип єдности права людини, Церкви й держави має тільки історичну, ретроспективну вартість, а отже й чисто академічний інтерес. Божі установлення, на відміну від людських, мають не тимчасову, а постійну, вічну дію. Тому правові регулювання з урахуванням інтересів Церкви і всього комплексу духовного життя є сьогодні таким же актуальним, як у далекому й недалекому минулому. В цьому зв’язку я особисто стурбований тим; що творці нової конституції України навіть на рівні її проекту вирішили видалити будь-яку згадку про Бога під тим претекстом, що в Україні живуть не тільки віруючі, але й безбожники. Якби у цих законодавців було повне усвідомлення, що й безбожники живуть під опікою Бога, вони б, може, були розважливішими і не переступали у своїй законотворчості межі «розумної достатности». Тим більше, що при своєму безбожництві вони зовсім не проти заручитися підтримкою тієї чи іншої Церкви в Україні, коли мова йде про місце в будинку під шкляним склепінням, що на Печерському узвищі в Києві. А вже зайнявши це місце, знову варіювати своїм безбожництвом, будувати мур між Церквою і державою, між школою і Церквою, стягувати з Церкви непосильні побори, продовжувати в храмах і манастирях розгортати напіватеїстичні музеї, склади, «шопи» і комерційні установи.
Таким чином, список прикметників, що їх подав був апостол Павло своєму учневі Тимотеєві, дуже добре вписується в українську панораму церковного й позацерковного життя кінця XX століття. Не тільки релігієзнавці, але й політики та журналісти рідко коли обходять у своїх оглядах строкате релігійно-церковне життя в Україні. Типовим є нарікання на тенденцію роздрібнення, розбиття церковно-релігійного життя. Увійшло в моду слово «конфесія», яке раніше або зовсім у нас не вживалося, або вживалося тільки в науковій літературі. Але крім констатації цієї роззосереджености церковно-релігійного життя та нарікань — часто дуже в’їдливих — на непоступливість ієрархії, політики і журналісти не пропонують жодної позитивної програми. Часом складається враження, що ця «лемішка» на церковному полі, яка постала з проголошенням незалежности України й продовжує ускладнюватися, — багатьом вигідна. І не дивно: були ж бо прикладені добрі руки, щоб зварити таку «лемішку»! В цьому контексті протидія згадці про Бога у преамбулі української конституції (лиш питання: чи буде вона «українською» з огляду на те, що український народ вже понад тисячу років є народом християнським у своїй переважній більшості?) — дуже симптоматично. Молода Америка в ХVIII ст. не боялася, складаючи свій Біл про Права, не тільки згадувати в ньому про Бога, а й побудувати всі основні законодавчі принципи у згоді із Словом Божим. І вже третє століття живе ця країна за своєю єдиною конституцією, досягнувши загальновідомих вершин добробуту й міці. Подібне зробили законодавці й політики в інших західніх країнах, хоч і там при складанні їхніх основних законів не бракувало безбожників. А тут не вистачає вже пальців на руках, щоб перерахувати, скільки приймалося цих конституцій, але при кожній з них ми все глибше й глибше сповзали в долину. І так буде й тепер. І всі ці розмови про радикальні й нерадикальні реформи лишаться на рівні розмов і їх чекає доля хрущовського «морального кодексу будівника комунізму», якщо на поміч не буде покликане благословення Боже, державні правові норми не будуть узгоджені із Божим Словом — зовсім не обов’язково на рівні термінів, але неодмінно — за духовним наповненням.
Мені здається, що коли не буде принципових сутнісних розходжень між Божими законами (вони дуже прості й вищою мірою людинолюбні) й законами, що гарантують права людини й держави, тоді нині чинний закон про свободу совісти та релігійні організації, який деклярує відділення Церкви від держави, — набагато ефективніше забезпечуватиме релігійну свободу в Україні, ніж тепер, коли ці розходження дуже істотні, а на практиці вони просто нестерпні, бо призводять до порушень прав Церкви, а отже, й прав людини. Я маю на увазі ось що. Той чи інший державний муж України може вибирати для себе особисто будь-яку модель поведінки щодо віри в Бога й визнання (чи невизнання) Його як Творця світу. Але він не може не враховувати того, що він політик, державних, керівник християнського народу, що вже понад тисячу років живе вірою в Христа, — і що тільки ця віра, а не зброя, військо, багатство чи дипломатія зберегли його як націю упродовж довгих 750 років (1241-1991), після втрати централізованої державности, в умовах неймовірного визиску спочатку Золотої Орди, потім Великого князівства Литовського, польського королівства, московського царства (від ХVІІІ ст. — Російської імперії), Турецької Високої Порти, Австро-Угорської імперії тощо.
Це — духовне розуміння історії взагалі й історії своєї нації зокрема призводить і керівників, і посполитих до тяжких помилок — у безвихідь: «Уражу пастиря — і розпорошаться вівці отари» (Матв., 26:31). Так, комуністи збудували зовні нібито дуже збалянсовану матеріялістичну, цілком очищену від християнської духовности, теорію, перш, ніж практично приступити до свого експерименту на терені Російскої імперії. І практичні їхні дії, оперті на силові методи, терор, голодомори, спочатку виглядали як дуже успішні. Вони за якихось кілька десятиліть наблизилися до володіння половиною світу. І ось прийшов кінець і їхній теорії, і їхнім диявольським діям. Чи не є це лекцією для тих, хто сьогодні управляє новими державами на руїнах занепалої імперії: не ігноруйте, панове, духовного фактору! А, отже, перестаньте дивитися на Церкву як на суто ідеологічну установу, як на особливу політичну партію, з якою можна сходитися чи розходитися, давати й відбирати, залежно від потреб моменту. Церква — це присутність невидимого світу на землі, своєрідне «посольство» на нашій плянеті тієї величної і незбагненної сили, зв’язок з якою відчуває майже кожна нормальна і свідома людина. Тож легковажне ставлення до цієї сили дорого коштувало і коштуватиме тим, хто таку легковажність практикує.
Що й казати, з правами людини після проголошення незалежности України відбулися великі позитивні зрушення. Це визнала й світова спільнота. Держава також не бариться користуватися своїми правами, утверджує і зміцнює себе — коли успішно, а коли не дуже. А як з правами Церкви? І тут я хочу застерегти від можливого запитання до мене: «Яка Церква в Україні мається на увазі?». Справді, словом «Церква» сьогодні в Україні себе називають чимало релігійних спільнот. Не заперечуючи права кожної спільноти, угруповання й секти називати себе цим словом, я все ж писатиму про Церкву, закорінену в давній і сучасній українській історії, тобто таку Церкву, яка канонічно й обрядово виводиться з хрещення Київської Руси-України 988 року: Церкву східнього візантійського обряду. Спадкоємцями її на сьогоднішній день є дві (з трьох) Православних Церков (Українська Православна Церква Київського Патріярха ту й Українська Автокефальна Православна Церква) та Українська Греко-католицька Церква, яка наприкінці ХVІ ст. з’єдналася з Апостольським Престолом в Римі, але повністю зберегла східній візантійський обряд, нічим не відмінний від православного.
Чому не можна вважати в сьогоднішніх українських умовах спадкоємництво Володимирового хрещення 988 року Українську Православну Церкву, підпорядковану Московському Патріярхатові? По-перше, тому, що вона є «українською» лише за назвою, і то за назвою географічною.
Нічого специфічно українського — мови, обрядів, традицій (як в українських православних чи греко-католиків) — у неї не було і нема. По-друге, вона є органічною частиною Російської Православної Церкви Московського Патріярхату, звідти управляється і сумлінно виконує усі церковно-канонічні приписи російського, а не українського православ’я. Потрете і, може, найголовніше — РПЦ і її нинішня філія в Україні — УПЦ Московського Патріярхату — не мають правового (канонічного) статусу в Україні, бо цілих сім століть (988-1686 pp.) українське православ’я в особі Київської Митрополії мало канонічні зв’язки з Константинопольською Патріярхією, а не з Москвою. Лише 1686 року нечесним, нехристиянським і неканонічним способом (підступністю й підкупом) Московський Патріярхат відібрав Київську Митрополію від Константинополя і приєднав до себе. Це приєднання Константинополь і світове православ’я вважає незаконним, неканонічним до сьогоднішнього дня. Тому всі правові акти, вся діяльність Московського Патріярхату і Російського Православного Синоду щодо України від 1686 року не мають правової сили, є самочинними, незаконними. З цих причин нинішня УПЦ МП не закорінена в українській історії; це чужа Церква і її ні під яким оглядом не можна вважати спадкоємицею Володимирового хрещення в Києві 988 року. До цього додамо, що з чисто пропагандистськими цілями УПЦ МП провадить розмови про нібито своє бажання одержати автокефалію (незалежність) від свого господаря — Московського Патріярхату, хоч сам чудово усвідомлює, що такої незалежности вона від Москви ніколи не дістане. І це є дуже добре, бо те, що незаконно і неканонічно відібране, мусить повернутися додому зі своєї ініціятиви, а не принизливо вимолювати в узурпатора свою природню незалежність.
З’ясувавши, хто є хто, нам тепер очевидніше вести мову про статус і права власне українських Церков — українських без лапок. Вже сам факт їх швидкого відродження в момент розпаду Союзу РСР і постання самостійної України є справжнім Божим чудом. Союз РСР ще існував, але вже поволі розповзався, як у багатьох регіонах України почали утворюватися вогнища українського православ’я. Цей первісний відродженський процес закінчився Всеукраїнським Православним Собором 5-6 червня 1990 року, який проголосив відділення Української Православної Церкви від Московського Патріярхату і утворив власний Київський Патріярхат, тобто повну помісність або автокефалію нашої Церкви.
Багатовікова історія Церков східнього обряду не знає жодного випадку, щоб одна помісна Церква добровільно відпускала із своєї юрисдикції іншу Церкву, даючи їй незалежність. Усі нинішні помісні православні Церкви виборювали свою незалежність самі, долаючи опір тих патріярхатів, від яких вони раніше залежали. Точнісінько так постав і наш Київський Православний Патріярхат — вінець тисячолітньої боротьби українського християнського народу за церковну незалежність, спочатку від Царгороду-Константинополя, а з 1686 року — від Москви.
Я тут не буду аналізувати канонічно-правових особистостей проголошення Київського Патріярхату, лише зауважу одне: це проголошення не було безпрецедентним, а швидше типовим, особливо коли звернутися до правових основ ранньої Церкви Христа. Для мене й, очевидно, для читачів важливе інше: як відреаґувала тодішня (ще наскрізь комуністична) влада в Україні на цей по-правді історичний, доленосний крок Всеукраїнського Православного Собору? Кожен учень і кожен студент знає, що акти проголошення незалежности православних Церков у Греції, Болгарії, Сербії, Росії, Румунії, Грузії та інших країнах східньо-християнської обрядовости золотими літерами записані на сторінках історії цих країн. Бо це знаменувало початок відродження й гідного життя цих націй і країн.
У нас сталося щось зовсім протилежне. Підхопивши московську комуністичну й шовіністично-православну пропаганду про «неканонічність», «неблагословенність» і «самозванність» Київського Патріярхату, місцева блюдолизна преса відкрила всі крани словесного бруду проти українських автокефалістів. Обраного одноголосно Собором Патріярха Мстислава понад рік не впускали із США в Україну, гальмували його інтронізацію в Софіївському соборі. Перший візит до своєї пастви 90-літній старець змушений був здійснити за приватним запрошенням члена Верховної Ради Сорочика. Народ зустрів його патріяршу святість з великим піднесенням, але не влада. Мало що змінилося й після вікопам’ятних дат 24 серпня й 1 грудня 1991 року.
Колонія-Україна стала державою-Україною (певен, що за молитвами тисяч невинних жертв минулих і нашого віків), але у блюзнірському ставленні влади до проголошеного Патріярхату і до особи його голови — владики Мстислава — мало що змінилося, хоч зовнішні ознаки уваги до нього, про людське око, робилися. З кожним приїздом до Києва старець тинявся по готелях. Йому не дали ні помешкання, ні резиденції, не сприяли в організації духовного центру Патріярхії: Печерська Лавра, свята Софія з колишніми митрополичими палатами (ідеальним місцем для патріяршої резиденції!), Андріївська церква й інші давні святині міцно трималися в руках безбожників. Глибоке розчарування таким поганим ставленням до нього, як і до цілого акту патріяршого піднесення нашої тисячолітньої Церкви, викликали неодноразове роздратування, біль і навіть сльози у старого вояка на духовній ниві. Те, що приготовлено було самою історією і Божим Провидінням, що могло б дуже успішно консолідувати український народ й набагато полегшити переведення демократичних реформ — було зігнороване, згаяне й відкинуте. Неадекватне ставлення владних структур молодої держави до Церкви з виразною національно-державницькою орієнтацією було однією з головних причин бродіння в українському православ’ї, що й призвело до його розбиття на три Церкви.
На тлі такого незрозумілого, нелогічного ставлення влади до Церкви, яка могла б — при іншій ситуації — стати ідейним стрижнем і моральною підпорою національного й державного будівництва, особливо підозріло виглядало віддання Києво-Печерської Лаври наїзникам з Московського Патріярхату, які в кращих традиціях «висадки десанту» блискавично прибули в столицю України і методою «захвату» заволоділи Лаврою — і не тільки нею однією. Це не до подумання, аби щось подібне могло відбутися, скажімо, при захопленні болгарської святині — Рильського манастиря — православним «десантом» з Греції чи Сербії! Але в Україні таке беззаконство, очевидно, можливе і сприйнялося, на жаль, як самозрозуміла річ.
Згадуються випадки, як молоді держави плекали свої національно-духовні інститути (насамперед Церкви, закорінені в національній історії) після розвалу імперій. Греки, болгари, серби, румуни, албанці, звільнившись від турецько-оттоманського ярма, в першу чергу звернули увагу на розвиток Церкви. А відтак Церква допомагала урядам піднести духовість, національну свідомість — одним словом збудувати націю і збудувати державу. Те ж саме зробила у 1918-1920 роках Польща після здобуття державної незалежности. Та й Україна в роки національно-визвольних змагань — в набагато важчих умовах, ніж ми маємо сьогодні,— приділяла куди більше уваги Церкві, утворила окреме Міністерство віровизнань, кероване глибоко компетентним та ерудованим міністром-професором Іваном Огієнком.
Не набагато більше пощастило останніми роками в незалежній Україні іншій Церкві національно-державницької орієнтації — Греко-католицькій. На терезах української історії вона зазнала таких же переслідувань, страждань і нищень, як і Українська Православна Церква (само собою зрозуміло, що не та, що під Московським Патріярхатом). Хоч проводові Греко-католицької Церкви влада дозволила повернутися з еміграції на Батьківщину, далі цього кроку справа не пішла. Я не знаю у світі Церкви, котра б мала мільйони вірних, але не мала у столиці своєї держави не то що головного духовного центру, але навіть порядного храму. Пропаганда доклала великих зусиль, щоб у стилі старого режиму змальовувати греко-католиків ледь не як зрадників і запроданців — і Польщі, і Римові, і папі, і кому завгодно. Хоч самі пропагандисти мали б знати (і напевно знали і знають), що були цілі історичні періоди в історії України, коли українське православ’я було фактично зведене нанівець, а цінності й честь українського візантійського православного обряду зберігали й плекали в ці сумні й сутужні періоди саме греко-католики.
Але цих доказів ніхто не шукав, не брав їх до уваги. Більше того, вони були декому непотрібні. Відсутність мудрої державної політики щодо релігії призвела до того, що держава не змогла згладити суперечності між Церквами, помирити ієрархів, поселити провід Церкви у Києві, подбати про їхні резиденції й матеріяльне забезпечення нормального функціонування їхніх духовних центрів. Тому гору взяли, як і при всякому стихійному процесові, крайні й фанатичні елементи, які доконали справу розбиття Церков — з безконечними взаємними звинуваченнями, боротьбою за приміщення, позовами в суди й іншими «ягідками» так званого «міжконфесійного протистояння». Українська Греко-католицька Церква як найбільш організована, дисциплінована, з великим науково-богословським інтелектуальним потенціялом (майже ввесь єпископат — доктори або богословії, або канонічного права, або історії Церкви; багато священиків та мирян також мають наукові ступені), з великим досвідом тісних зв’язків з християнським Заходом, — ця Церква могла б стати зачинателем безлічі екуменічних, освітньо-християнських ініціятив, корисних не тільки для католиків візантійського та латинського обрядів, але й для православних, протестантів. Натомість — її діяльність «затисли» у три галицькі області України; до високоосвічених ієрархів і священиків не забарилися приклеїти ярлика «римської мафії»; нацькували на них православних; навіть не допустили, щоб голова цієї Церкви — верховний архиєпископ (патріярх) і кардинал Мирослав І. Любачівський відслужив Божественну Літургію в столиці України в одному з пристійних давніх храмів. Твердити, що все це стихія «міжконфесійного протистояння» й ініціятива недружніх щодо греко-католиків віруючих інших конфесій, що влада до цього непричетна — цьому твердженню не повірять навіть діти.
Дуже важко назвати вершком мудрости у церковній політиці нашої держави неприпустиме затягування відкриття посольства України при Апостольському Престолі (Ватикані) в Римі. Дипломатичні відносини України з Ватиканом, які були встановлені кілька років тому, розвиваються дуже дивно. В Україні вже три роки активно працює Апостольська Нунціятура (посольство Ватикану), очолювана досвідченим і талановитим дипломатом архиєпископом Антоніо Франко. Нунціятура надзвичайно майстерно й успішно здійснює політику Римо-католицької Церкви щодо України — чудовий приклад для наслідування українській дипломатії. Тимчасом інтереси України в Апостольській Столиці цілковито не заступлені. Наш посол в Італії лише ходить на відповідні імпрези до Ватиканського палацу; нічого іншого робити на цьому відтинку він не може, бо не є фахівцем давніх і ускладнених відносин України з Апостольським Престолом.
Питання про адекватне представництво України при Апостольському Престолі не раз порушувалося і при попередній президентській адміністрації, і при нинішній. Пояснення такі: нема кандидатури на посла; нема грошей на утримання посольства. Тим, хто хоч трохи знає дійсну ситуацію в цьому питанні, обидва докази видаються непереконливими, а у випадку відсутности кандидатури на посла — сміховинними. Що ж до економії грошей на посольство у Ватикані, то це нагадує байку про Охрімову свиту. Як дати зрозуміти деяким державним мужам, що до Риму, до Апостольської Столиці сходяться такі нитки з усього світу, яких нема в столицях найбільших і найрозвиненіших країн?
І навіть просте інформування тамтешньої духовної адміністрації з оточення папи — кардиналів, префектів священичих конґреґацій, редакторів католицьких газет і журналів, ректорів папських університетів — про Україну, її церковну політику (якби така була) і нашу релігійну ситуацію сторицею окупило б (на рівні престижу, моралі, духовних і культурних цінностей) усі витрати на утримання маленького посольства.
Наше законодавство щодо релігійних організацій — при всіх його недоліках — є демократичним. Основна його теза — рівність усіх релігій і Церков перед законом. Одначе практичне здійснення цього законодавства таке недосконале, що межує із звичайною дискримінацією одних на користь інших. Буває ж такий парадокс: закон добрий, а його виконання — зле. Цей парадокс виникає тоді, коли гнобитель і гноблений ставляться на одну дошку, без попереднього відновлення справедливих відносин між ними. Для нашої держави ніби не існує таких фактів, які мали місце в минулому: ліквідації — із застосуванням терористичних методів — Української Автокефальної Православної Церкви 1930 року й Української Греко-католицької Церкви 1946 року. Регабілітаційних ухвал щодо цих Церков наші законодавці не роблять: вони просто «зрівняли» у правах учорашніх в’язнів, що ледве лишилися живими, з тими, хто всі ці роки непогано жирував. Ясно, що в такій «рівності» вчорашні в’язні, які опинилися без майна, без засобів, без прав реституції — програватимуть не-в’язням.
Справедливість вимагає: спочатку потрібно вирівняти стартові позиції релігійних організацій, а вже потім застосовувати принцип рівности всіх перед законом. Адже сьогодні в найгіршому становищі опинилися Церкви, які в минулих віках і десятиліттях найбільше користі зробили для духовної освіти, морального очищення й культурного вдосконалення українського народу, тобто православні й греко-католики. Саме за це вони були гнані, цькувані й заборонювані наїзними поневолювачами України. Ці Церкви цілком слушно вимагають від влади проголошення указу про їх регабілітацію. Але, як мені здається, цього буде не досить. Потрібно запровадити в Україні статус переслідуваної раніше Церкви, в якому необхідно передбачити заходи щодо скасування усіх кар, які були кинуті на переслідувану Церкву, відновлення повних прав Церкви.
Збереження ж надалі теперішнього статусу-кво робить принцип рівности всіх релігійних організацій і Церков перед законом — формальною оболонкою, начиненою в середині дискримінацією. Ось приклад. Україна переповнена приїжджими місіонерами, головним чином провідниками модерних західніх християнськоподібних сект та східніх окультних ворожбитів. Вони приїздять до нас з горами прекрасно віддрукованих російськомовних книг і брошур, з щільно набитими грішми капшуками, озброєні сучасною електронною трансляційною апаратурою, супроводжувані російськомовними перекладачами. Винайняти престижну залю чи й цілий стадіон для своєї пропаганди не становить для них проблеми. Першою тезою їхніх пропагандистських заходів є: ви (тобто ми) не знаєте справжнього Бога, ваша Церква є мертвою, ми приїхали відкрити вам очі і показати шляхи вдосконалення й порятунку.
Християни усіх конфесій знають або здогадуються, хто ці люди: в ряді випадків це ті фальшиві христи і лжепророки, про прихід яких перестерігає Святе Письмо. Але збаламучений люд з вулиці часто цього не знає і суне на їхні виклади — іноді, щоб дістати якусь подачку.
Як тут бути? Заборонити цю пропаганду не можна, бо це йде врозріз з принципом рівности всіх релігій та Церков (в тому числі приїжджих) перед законом. А сектанти й ворожбити заздалегідь подбали про те, щоб — про людське око — називатися Церквою. Отож, якщо законодавство не вирівняє стартових позицій історичних Церков України, велична духовна місія яких не потребує доказів, з різними місцевими й насланими релігійними новоутвореннями, тоді про якусь справедливість не доводиться говорити. Тоді краще хай влада готує міліцію для полагодження таких випадків, які мали місце восени 1993 року у зв’язку з акцією т.зв. «білого братства» супроти України. Цілком очевидно, що коли б держава і її владні структури своєчасно були подбали про єдність, консолідацію, діялог в середині українського традиційного християнства, були приятелями, а не прокурорами для українських історичних Церков, тоді ці Церкви вже самою силою свого впливу на людей унеможливили сектантсько-ворожбитську розгнузданість в Україні і тоді міліції не було б чого втручатися в релігійні конфлікти.
Цією тезою я зовсім не закликаю і навіть не натякаю на пряму чи приховану співпрацю влади і Церкви. Принцип їх взаємного розділення є дуже потрібний. Хоча я, як християнин і працівник на ниві духовної освіти, був би дуже радий, аби наш президент і його адміністрація, члени парляменту й уряду, включно з їх чільними керівниками, — стали практикуючими християнами, ходили до храмів хоча б по неділях, відкрито молилися Богу за себе й Україну. Я був би тоді удвічі щасливий і вдесятеро впевнений у добрій будучності нашої самостійної України. Але навіть тоді я стояв би за збереження принципу відділення Церкви від держави. Але відділення не означає відчуження, не означає прірви: ми є одним українським суспільством; у храмі — ми віруючі, на праці — ми працівники, на транспорті — ми пасажири. Викорінюючи злодійство, заздрість, наклепництво, перелюбство, родинний розбрат й інші злочини, Церква допомагає суспільству, нації, державі, прямо не втручаючись у її справи. Чому ж тоді держава, також не втручаючись у внутрішні справи Церкви, не бажає на практиці допомогти перебороти її труднощі? Чому бере з неї такі самі податки, як з комерційних структур? Чому зволікає з передачею у власність Церкві храмів і манастирів, які колись були збудовані таки Церквою, а не державою, і до того ж, був виданий указ президента про передачу Церкві її святинь? Чому ж на п’ятому році після проголошення Київського Патріярхату — Патріярх далі не має в столиці не те що патріярших покоїв, резиденції та духовного центру, а навіть власної квартири? Чому студенти Київської Духовної Семінарії й Академії Київського Патріярхату живуть по 12 осіб в одній невеликій кімнаті, в той час як два семінарські й академічні будинки на Володимирській гірці в Києві обсів т.зв. «християнський банк» (вже саме словосполучення наганяє жах!), академія педагогічних наук, майстерні мистців і, звичайно ж, «шоп», тобто торговельна «точка»?
Можна було б ще багато поставити цих «чому?». Але як всі дороги, що в античну епоху вели до Риму, так і ці «чому?» провадять до висновку, що сьогоднішня держава в Україні є, на жаль, для Церкви не матір’ю, а мачухою. Церква для неї вже не є кандидатом до криміналу, а тільки … Попелюшкою. Вірю, що вищі посадові особи нашої України може й не хотіли б становища відчужености Церкви від держави, їх холодної взаємної недовіри. Тож, хай ці посадові особи, так само як і предстоятелі Церков, виявлять більшу волю для пошуку нових ідей і нових людей, котрі б розплавили кригу недовіри між Церквою і державою.
