Перший рік існування відновленої Кам’янець-Подільської єпархії УГКЦ минув 7 лютого 2017 року. Урочисте проголошення її відбулося у 2016-ому в катедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці в Хмельницькому під час літургії, яку очолив глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук.
Християнство на теренах Кам’янець-Подільської єпархії сягає княжих часів. Здавна церковне життя тут розвивалося під опікою київських митрополитів та львівських єпископів. З’єдинену Церкву на Поділлі нищили Російська імперія та СРСР. Але вона відродилася з падінням тоталітаризму. В наші дні єпископський осідок єпархії розташований у Хмельницькому, до її складу входять 78 зареєстрованих релігійних громад, у тому числі два монастирі – ЧСВВ і ЧНІ в Кам’янціПодільському. Служать у них 30 священиків.
Початки відродження
Шлях до відродження Греко-Католицької Церкви у теперішній Хмельницькій області розтягнувся на довгі роки. Значну роль в ньому відіграло поєднання декількох чинників. Серед них – відкритість до УГКЦ значної частини місцевих жителів і близькість активної Тернопільсько-Зборівської архиєпархії. Малознаним залишається той факт, що у Кам’янці-Подільському в радянські часи існувала підпільна греко-католицька громада. Ще в 1960-их у цьому місті, в костелі святого Миколая, служив отець Євстахій Смаль (ЧНІ). Кам’янець-подільська громада здобула реєстрацію в 1990 році.
«Перша громада була зареєстрована в Кам’янці уже в 1990-ому. Там працював отець Ігор Цар. Відтак туди прийшли редемптористи і василіяни, – розповідає адміністратор вакантного престолу Кам’янецьПодільської єпархії Архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Василь Семенюк. – Отець Йосиф Будай (ЧСВВ) відбудував у місті церкву, знищену ще в XVIII столітті».
До рішення Синоду єпископів УГКЦ 23 вересня 2003 року Хмельниччина входила до складу Київської архиєпархії, а після його прийняття – до складу Тернопільсько-Зборівської архиєпархії. Та вже з початку 1990-их духовенство останньої активно підтримувало вірних Поділля.
«У Волочиську в 1991 році утворилася громада. Першим там почав служити отець Євстахій Ладика, а тепер служить отець Володимир Козак. Цією парохією опікувалися й отці з Підволочиська, зокрема Зіновій Гончарик і Михайло Валійон, – пригадує владика Василь. – Богослужіння відбувалися в музичній школі, а потім вдалося взяти землю у центрі міста. Звели капличку. Владика Василь Медвіт (із 1997 р. екзарх Києво-Вишгородського екзархату УГКЦ) попросив, щоб наша єпархія взяла під опіку Волочиськ, адже до Києва звідти 500 кілометрів, а до Тернополя майже 50. Тож наші семінаристи катехизували тамтешніх вірних. Ми брали дітей до Зарваниці. Допомагали й зі святом Миколая, вертепом, всіляко підносили їх духовно. Пізніше там почали будувати церкву, і ми також допомагали. Тепер це, дякувати Богові, одна з найбільших парохій, у якій служать по дві літургії, співають дитячий і молодіжний хори. Вони щороку ходять пішки до Зарваниці на прощу. У них є рух «Матері в молитві», братство МБНП, Вівтарна і Марійська дружини. Крім того, парох із Волочиська служить у селі Лозова – на парафії, що відкрилася пізніше».
Архиєпархія старалася підтримати нові громади церковними речами, навіть хором. Як каже митрополит Василь Семенюк, за відсутності на місці навченого дяка потрібно було майже рік їздити до новоствореної парафії, щоби навчити громаду співати. З огляду на подібні потреби запровадили правило – кожен семінарист Тернопільської семінарії ім. Патріярха Йосифа Сліпого повинен був відбути два тижні літніх канікул на катехизації у Хмельницькій області. Так само, як їздили в Полтавську і Херсонську області, а тепер на Донеччину і Луганщину.
Вірні відновленої єпархії
Першими вірними греко-католицьких громад у сучасній Кам’янець-Подільській єпархії УГКЦ ставали зазвичай вихідці із Західної України. Серед них – ті, що за радянських часів зазнали репресій, побували в Сибіру, а коли повернулися, їм не дозволили проживати на малій батьківщині. Тож вони осідали якнайближче – за Збручем.
«У містах, в кожному райцентрі, кожному містечку на Хмельниччині є 20-30 відсотків вихідців з Галичини, – веде далі адміністратор вакантного єпископського осідку. – Тож природно, що спершу увагу ми приділяли саме їм. Водночас багато людей там зовсім не ходили до церкви. От, наприклад, у Ставчинцях поблизу Хмельницького я проводив науку катехизації, заохочував матерів молитися і навчати дітей молитви. Тоді до мене підійшла одна мати і каже: «Як я можу вчити дітей молитися, якщо сама не вмію? . . Я вчилася “Отче наш” із телевізора». Тож люди радо приймали і приймають Церкву. Вони щирі та відкриті. А коли вже признають Бога, то стають ревними християнами – деякі навіть подібно до християн перших віків».
Ці ж слова підтверджує синкел Кам’янець-Подільської єпархії УГКЦ Іван Данкевич. «Я служу тут з 2000-го. Тоді на всю Хмельницьку область було п’ять зареєстрованих парафій УГКЦ і три храми. Якщо брати з погляду історії Церкви, то зростання разюче. Відбувається усвідомлення, але не дуже просто і не дуже легко, – каже він. – Зазвичай нова парафія виникає там, де не було церкви, але люди дуже її хочуть. Часто йдеться про вихідців із Західної України. Так, це приблизно 20-30 відсотків місцевих жителів. У радянські часи люди переїжджали і в зв’язку з будівництвом якогось промислового об’єкта. Так само на Тернопільщину їхали з інших областей».
Інколи в УГКЦ приходять люди, які почули про громаду в тому чи тому місці. Іноді приходять і ті, що не мали безпосереднього відношення до УГКЦ, хіба їхні предки до 1795 року. Як-не-як, а тоді на теренах сучасної Хмельницької області було понад 800 наших громад, нагадує отець-синкел. Тож у четвертому-п’ятому поколінні корінних хмельничан були греко-католики.
Звели вже 52 храми!
Із майже 80 релігійних громад УГКЦ на Хмельниччині 56 мають свої церкви і каплиці. З них 52 – новозбудовані або в стадії зведення, зауважує владика Василь Семенюк. Зокрема, храмів ще потребують парохії в селі Жовтневе, селищах Смотрич і Антоніни, одна громада в Хмельницькому та у Полонному. Церкви парохії будують, поєднуючи власні зусилля із допомогою ззовні.
«У селі Маначин біля Волочиська громаду заснував отець Михайло Хрипа. Там спершу служили в колишній лазні, а потім у Будинку культури. Наша єпархія також допомогла там збудувати церкву. До Маначина на Пасху сходяться й жителі довколишніх сіл: може бути 200-300 людей. У будні до 50-ти, – розповідає Архиєпископ. – Отець Іван Данкевич спершу служив у селі Ставчинці, згодом перейшов до Хмельницького і служив там у цокольному приміщенні п’ятиповерхового будинку, в каплиці, до якої сходилися колишні воїни УПА. І коли громаді дали ділянку для церкви, пані Ольга Ганкевич з Канади пожертвувала на її будівництво, на іконостас та на розпис. Тепер це катедра. А приміщення, в якому діє «Карітас», робила громада».
Сам отець Данкевич згадує, що коли починав служіння в Хмельницькому, то приходило по двоєтроє людей. «Ми служили в підвалі п’ятиповерхового будинку. Була невелика капличка з кімнатою, де священик міг переодягнутися. Пригадую, коли приїжджав на Тернопільщину, священики-співбрати питали: «Скільки у вас парафіян? », то було й таке, що відповідав: «Уже дев’ять», – заважує синкел єпархії. – Насправді в таких випадках на парафії відчутна родинна спільнота, живе спілкування, співпереживання, взаємодопомога. Це дуже важливо. Завжди було таке відчуття, що як Христос прийшов на цей світ в убогу стаєнку, так і наша Церква народилася немов у далекому й непомітному вертепі. 90 відсотків священиків починали на Пасху з одного кошика. Було по троє, п’ятеро, семеро людей… Кожен священик починав немов з різдвяних ясел, і Бог благословив – із року в рік відбувається розвиток».
Зараз у Хмельницькому чотири церкви, п’яту будують і йдеться про зведення шостої. Ці храми – катедра Різдва Пресвятої Богородиці на вул. Зарічанська 10/3; Пресвятої Тройці на вул. Митрополита Шептицького, 71; Всіх святих українського народу на вул. Північна, 109; Архистратига Михаїла на вул. Довженка, 10/2; лікарняний храм на перехресті вул. Подільська і Старокостянтинівського шосе; храм святого Якова в мікрорайоні Озерна, який ще не має адреси.
Місцева влада переважно з розумінням ставиться до потреб вірних в отриманні ділянок для церков. «Я особисто ходив до кожної влади, в райадміністрації. Усі дали ділянку для церкви, тільки в райцентрі Віньківці, в Грушці біля Старої Ушиці та ще в одному селі не дали… Там ми купували старі хати і на їх місцях будували церкви. Решта влади в більшості сприяла нам, – уточнює владика-адміністратор. – Так, у Полонному нам не дали землі в центрі, але дали у селі, приєднаному до цього міста. Тепер українська влада дала в Полонному місце і в центрі».
Конфліктів з іншими конфесіями греко-католики на Хмельниччині не мали, адже йшли туди, де люди не мали церкви, до якої прагнули належати. «Ми старалися уникати всіляких непорозумінь і йшли туди, де не було церкви», – підсумовує Архиєпископ Василь Семенюк.
Наслідки поділу «по Збручі»
За спостереженнями греко-католицького духовенства кількасотрічне розділення українських земель «по Збручі» досі відчутне. «Іноді різниця дуже разюча. Коли в неділю у Галичині ніколи не побачиш, щоби хтось працював, то досить переїхати Збруч, аби побачити протилежну ситуацію. Тобто в частини людей тут нема вшанування Божих заповідей, передусім святкування неділі. Ті люди працюють і працюють, але Бог не благословляє їхньої праці. Ми стараємося показати Бога і живу віру в Нього. Це складно, адже з 1795 року, коли подільська земля внаслідок третього поділу Речі Посполитої опинилася в Російській імперії, все українське тут нищили. І відбувалося це впродовж життя п’ятишести поколінь. Дуже важко одразу щось відродити, – ділиться думками отець Іван Данкевич. – Звичайно, непросто було пояснити частині людей термін «Греко-Католицька Церква», але ми зуміли це зробити: це Православна Церква в єдності з Апостольським Престолом, із Патріархом Заходу. Взагалі ці терени потребували, потребують і ще 30-50 років потребуватимуть місійного підходу. Дуже багато людей тут не є воцерковленими. І якщо людина зовсім не ходить до церкви, то як тоді вона насправді може вважати себе приналежною до якоїсь конфесії?»
Зазвичай перші враження про Церкву в людей формує їхній досвід бачення особистості священика. «Синод єпископів прийняв стратегію розвитку «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», у якій закладені напрямні оживлення і життя кожної парафії. Стараємося, оскільки це в наших силах, вносити ці напрямні в життя нашої Церкви, – веде далі отець Данкевич. — Зважаючи на певні особливості і традиції цієї місцевості, стараємося бути «живими» священиками. Це дуже важливо. Стараємося, щоб наші священики, а вони у нас переважно молодого віку, показували своїм прикладом живого Христа».
Соціальні проекти і задуми
Невід’ємною частиною єпархіального життя є соціальна й харитативна діяльність. «Тепер влада не заважає. Та, як мовиться у псалмі 146-ому, «не покладайся на вельмож, на сина чоловічого, який спасти не може». Тож влада є владою, а Церква Церквою. Один чоловік мені сказав: «Отче, дивіться: була попередня влада, за якої була піднесена УПЦ МП, прийшла теперішня – Церква Київського Патріархату. А ви, як ішли, так і йдете». Ми свідомі того, що служимо найперше Богу, людям, які до нас ідуть. Служимо нашій Церкві, – експлікує священик. – І коли були спроби політиків, щоб ми «допомогли», я відповідав, що не Церква має бути в політиці, а політик у Церкві. Стараємося співпрацювати на тих ділянках, які не суперечать вченню Церкви».
Із 2002 року в Хмельницькому при церкві діє благодійний фонд «Карітас». Серед утілених проектів – «Домашня опіка», а також «Діти вулиці». Понад 50 дітей у Хмельницькому ночували на вулицях, в теплотрасах…
«Над цими проблемами ми працювали за допомоги державних структур. Спільно допомагали тим дітям знайти себе в житті, старалися підставити своє плече. Хтось скористався цим, а хтось не захотів», – передає суть програми синкел єпархії.
Зараз фонд втілює соціальний проект «Соціальне таксі», у рамках якого люди із особливими потребами – учасники ГО «Світ без бар’єрів», які пересуваються у візках, можуть скористатися послугами соціального таксі, щоби дістатися туди, куди потрібно. Уже їздить дві автівки, а «Волонтерський лідерський рух» збирає кошти на третю. Міський бюджет компенсує витрати на пальне, дає гроші на оплату праці водія, а БФ «Карітас» проводить саму діяльність. Церква планує розширити проект.
«Щороку здійснюємо п’ятиденне паломництво з Хмельницького до Зарваниці. У 2016-ому ходили вже усьоме. В перший рік ішло троє священиків, дві їмості і троє людей, до яких дорогою ще приєдналися вірні. Загалом до Зарваниці прийшло 15 осіб. У 2016 році нас було вже біля 150-ти, – каже отець Данкевич.
Життя Церкви: парафіяльний вимір
Як і всюди, громади у Кам’янецьПодільській єпархії УГКЦ діють і в містах, і в селах. Сільські парохії через те, що молодь намагається втекти до міст, формують переважно старші люди. Натомість молодь – це зазвичай міські парохії. Так, у парохії при катедральному соборі в Хмельницькому середній вік вірних – 35-40 років. Проте греко-католицькі громади всюди намагаються жити повноцінно: є недільні школи, спільноти для духовного розвитку.
«Молодь, на жаль, старається виїхати у великі міста, – розповідає отець Зіновій Маланюк із містечка Городок. – Є активна шкільна молодь, але вона йде навчатися. Потім молоді люди нечасто приїжджають, мало хто повертається з Києва, Львова, Хмельницького та інших міст».
До прикладу, громада УГКЦ в Городку зареєстрована у 2003 році, а почала активно діяти у 2005-ому. «Вірні і священики шукали одні одних. Це був час після Помаранчевої революції, і в нас, коли йшлося про ділянку для храму святого Юрія Переможця, не було натяків на підкуп тощо. Але бюрократичні процедури довелося пройти, – пояснює отець Зіновій. – За мірками Кам’янець-Подільської єпархії ми є середньою громадою (приблизно 40 активних сімей). Майже 50 відсотків є вихідцями з Галичини, ще 50 прийшли до нашої Церкви на хвилі патріотичного настрою. Раніше вони належали до Московського Патріархату, але не прийняли те, що його священики проводили активну антиукраїнську агітацію. Є й такі, що до того майже не ходили до церкви, але їх не дуже багато».
У Городку активно діє й РКЦ, з якою в громади УГКЦ дружні відносини. «Формально більшість місцевих жителів ідентифікують себе із православною традицією, у тому числі наші вірні розуміють УГКЦ як православну українську Церкву, з’єдинену з Римом. Та коли поглянути на кількість тих, що відвідують у неділю храми, то римо-католиків більше за всіх разом узятих. І приклад вірних РКЦ стимулює всіх інших», – веде далі отець Маланюк.
Як і галицькі містечка та села, подільські сильно зачепила економічна криза і супровідне з нею заробітчанство. Ще на початку 1990-их тут було вісім великих підприємств, а зараз, як кажуть місцеві, розруха.
«Є люди, які виїхали на заробітки, там познайомилися з нашою Церквою і, повернувшись до Городка, вже шукали УГКЦ, – каже настоятель. – Ми не маємо суперечок і розвиваємося. Здобуваємо авторитет працею. Щодо сприйняття УГКЦ іншими, то, за моїми спостереженнями, українці вже доросли до розуміння того, що коли їхні сусіди ходять до іншої церкви, значить вона їм потрібна. А відтак вчаться поважати вибір інших».
Сприяє цьому передусім конкретний досвід щоденного життя. Уже другий рік поспіль в Городку за ініціативи греко-католицького священика відбувся Фестиваль коляди. В цьому святі беруть участь представники різних конфесій, чиї громади діють у містечку.
На півночі Хмельниччини у двох парафіях (святих Апостолів Петра і Павла у Славуті та святого Івана Богослова в Нетішині) служить отець Павло Хведорук. Перша зареєстрована в 2006-ому, друга – в 2010-ому. Вони також є середніми за кількістю вірних громадами.
«Славута і Нетішин розташовані за 20 кілометрів одне від одного, але доволі відрізняються. Кістяк парафії в Славуті становить місцеве населення, а в Нетішині більшість формують вихідці із Західної України, хоча й там дуже багато місцевих з походження греко-католиків», – розповідає отець Павло Хведорук.
У Славуті громада виросла з однієї родини. І довкола неї з часом згуртувалися як ті, що раніше не ходили до жодної церкви, так і ті, що в інших розчарувалися. «Поступово у атмосфері сім’ї сформувалася наша парафія. Людям важливо, що тут ніхто не чіпляється через зовнішній вигляд чи «правильність» поведінки, що в нас немає «тарифів». Так уже склалося, що більшістю тутешніх людей церква сприймається на рівні «поставити свічку», «посвятити воду». Тому намагаємося зламати ці стереотипи, показати, що церква є середовищем любові та Божої присутності, місцем, де тебе чекає Господь. І навіть якщо ти не маєш грошей, щоби поставити свічку, то можеш просто взяти її безкоштовно, поставити і помолитися», – пояснює священик.
Згодом на Богослужіння до Славути почали приїжджати нетішинці. Так зародилася парафія в місті Нетішин. Громади Нетішина і Славути активно підтримують захисників України на сході, а їхній священик є військовим капеланом, який не раз їздив на ротації для служіння солдатам. Парафіяни завжди знаходили що передати нашим захисникам у зоні конфлікту: продукти, речі. А ще в Нетішині греко-католики обладнали підвальне приміщення, де є клас для занять, парафіяльна кав’ярня, в якій часто збираються парафіяни, приміщення для дозвілля дітей (хто бажає, може прийти туди і пограти в теніс тощо).
«Другий Святий вечір у Славуті, 18 січня, ми робимо спільно. Вже третій рік поспіль запрошуємо до вечері усіх людей із родинами, які приходять на Богослужіння. Також спільно зустрічаємо Новий рік», – розповідає священик.
Громада працює зі школярами, організовує літні табори для дітей незалежно від їх конфесійної приналежності. Поряд є гуртожиток училища, учнів якого теж залучають. Так і виходить, що в таборі буває по 60-80 учасників.
Як бачимо, роботи в Кам’янецьПодільській єпархії УГКЦ багато. Як тут не згадати слова з Євангелія: «…і послав їх перед собою в кожне місто й місце, куди сам мав прийти. Він до них промовив: «Жнива великі, а робітників мало» (Лк. 10, 1-2).
«Якщо узагальнити, то проголошення єпархії дуже важливе, адже засвідчує зрілість церковного розвитку. Єпархія – це повноліття і довершеність», – підсумовує отець Іван Данкевич.
Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії церкви УКУ
