16 лютого в приміщенні Київського центру Українського католицького університету в рамках відзначення 125-ліття з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого відбувся семінар, на якому живі свідки життя Ісповідника поділилися своїми спогадами та рефлексіями про нього. Учасники зустрічі почули чимало цікавих та малознаних подробиць із життя Йосифа Сліпого. Організатором семінару виступив Інститут історії Церкви УКУ. Для читачів «Патріярхату» ми вибрали ті частини виступів учасників семінару, які показують нам різні аспекти життя Патріарха, що зазвичай не потрапляють у офіційні біографії. Сподіваємось, ці та інші живі свідчення колись з’являться окремим виданням чи навіть кількома.
Ірина Ясінська-Ґрейвз, співробітниця Патріарха Йосифа в Римі:
«…У 1966 році помер митрополит Сенишин у Філадельфії, і Патріарх Йосиф приїхав на похорон, показавши тим свою велику покору. Він теж виявив бажання приїхати на могилу президента Кеннеді, щоби подякувати йому за те, що долучився до звільнення. Тоді ми теж поїхали на той цвинтар. Працівники цвинтаря нас туди впустили і надали доступ до місця, де був похований Кеннеді. Блаженніший відслужив панахиду і мав промову. Він тричі голосно промовив: «Кеннеді, Кеннеді, Кеннеді! » Це було зворушливо, як Ісповідник віри, глава Церкви дякує світській людині за те, що допоміг йому знову стати вільною людиною. Після відправи, коли Патріарх вже йшов назад, одна індійка з двома діточками підійшла до нього. Клякнула перед ним і попросила благословення. Звісно, вона не знала, хто це, але відчувала його особливу духовність. Я ніколи не забуду цього вияву її віри.
Не все було гладко з Блаженнішим, коли я була в Римі. Під час одного дня, коли ми з Мартою працювали в бібліотеці, влетів захеканий отець Петро Стецюк і розповів, що одна монахиня наговорила на мене купу дурниць, бо бачить мене конкуренткою на почуття Блаженнішого. Тому Патріарх спеціально їде до УКУ, щоби мати зі мною серйозну розмову. Тут чуємо, що Блаженніший іде. Він трохи тягнув ногу при ходьбі, тому ми легко впізнавали, коли він наближався. Марта, моя сестра, пішла донизу і отець Петро теж зник. Блаженніший ввійшов дуже злий і сказав мені зайти до «літургійної кімнати». Там він мені почав перераховувати мої «гріхи», які йому розповіли. Я відповіла, що це не є правдою. «Але ж це мені не дурні люди сказали? ! » «Може, й не дурні, але не сказали вам правду», – відповіла я. Блаженніший мене відпустив, і я в сльозах побігла до отця Івана Музички, який був мені як батько. Сказала йому, що завтра ж повертаюся додому. Отець спокійно, врівноважено сказав: «Ну, мала Ірка, якщо ви поїдете, то, повірте, ви вже до Риму ніколи не повернетеся. Не тому, що Блаженніший вам заборонить, а тому, що ви самі не зможете. Блаженніший має таку звичку – він іспитує людей, на котрих має надію, котрих він посвоєму любить. Так він довідається, чи ви гідні його уваги, чи ні. Якщо залишитеся, то Блаженніший буде знати, що ви гідна і дійсно йому вірна, а якщо поїдете, то йому буде боляче, бо вже не одна особа від нього відреклася». І я залишилася…
Кожного року, їдучи на вакації додому, я завжди заїжджала до Ватикану, щоби попросити в Патріарха благословення на дорогу. Одного разу, коли я приїхала, ми з Блаженнішим трохи довше розмовляли. Він попросив провести його до авта, поклав мені руку на рамено, і так ми з ним ішли розмовляючи. Тоді був дуже гарячий день і було сильно волого. Йому було фізично важко таку погоду витримати. В такий час він зазвичай виїжджав до КастельГандольфо, до монастиря. Як була така спека, то він ходив у підряснику, але не надягав шкарпеток і штанів. І коли він тоді сідав до машини, підніс дещо підрясник, і я побачила його ноги – сині, фіолетові, чорні… відморожені ноги. На них не було й крихітки шкіри природного кольору… В той день я, мабуть, уперше за всі ті роки усвідомила, яке маю Боже благословення, що маю нагоду бути так близько до Ісповідника віри, мученика нашої Церкви. Коли я сказала про це отцеві Петру, то він розповів, як поїхав одного разу з Блаженнішим на море (Патріарх Йосиф дуже любив плавати в морі), то там він теж побачив, наскільки сильно пошрамовані були плечі Блаженнішого. Коли той плавав, отець, сховавшись за великий камінь на березі, плакав, як маленька дитина.
Одного разу я зайшла до Святої Софії в Римі помолитися. В першому ряді сидів Блаженніший. Він не знав, що я зайшла. Раптом встав, підійшов до іконостаса і почав ходити й говорити. Тоді зупинився, здійняв руки вгору і сказав: «Чому? За що так терпіти?», а за хвилину кивнув головою і сказав: «Добре». Я зрозуміла, що стала свідком розмови його із самим Богом, свідком діалогу. Як між Мойсеєм і Всевишнім. Було ніяково, що я натрапила на такий інтимний момент…»
Блаженніший Любомир Гузар, патріарх-емерит УГКЦ:
«Дві постаті такі великі в історії нашої Церкви – Митрополита Андрея Шептицького і Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого – сьогодні лежать обіч. Це навіть, можна сказати, свого роду символ. Але хочемо говорити не так про часи сьогоднішні, коли їхні тлінні останки спочивають одні біля одних, але щось згадати із минувшини, з часів, коли вони обидва жили, працювали. А також добре подумати, що вони нам залишили як примір, до чого ми повинні стреміти.
Дозвольте почати з такого ствердження: Митрополит Андрей походив із панської, шляхетської родини, а Патріарх Йосиф – із селянської. Коли Митрополит виховувався в палатах у Прилбичах, Патріарх родився і виховувався, як то в нас говориться, під сільською стріхою в селі біля Зарваниці. Може здаватися, що величезна відстань ділить ці дві особи: один такого роду – панського, другий – селянського, але і той, і той є великими постатями, прекрасними постатями в історії нашого народу, в історії нашої Церкви.
Дозвольте зробити такий невеличкий відступ до такої одної дрібної, але, властиво, й не дуже дрібної справи. Митрополит Андрей був дуже прив’язаний до своєї родини, а головно до своєї матері. Навіть надіюся, що в короткому часі з’явиться збірка листів, якими мати і син обмінювалися за часу її життя (вона померла в 1904 році). Було таке дуже живе листування між ними, яке показує дуже тісний зв’язок духовний сина і матері. Пригадую (чув я це з вуст самого Блаженнішого Патріарха Йосифа), коли в 1939 році Митрополит Андрей закликав його бути помічником евентуально і наступником на уряді глави нашої Церкви, «коли остаточно було встановлено, що я таки прийму цей уряд, я просив Митрополита Андрея, щоби свячення відбувалися в день Зачаття святою Анною, або, як ми це популярно кажемо, в день Непорочного зачаття, 22 грудня, бо це було улюблене свято моєї матері». Цікаво, що в такій обставині, коли він приймав таку велику-велику відповідальність, в такий важливий момент у своєму житті він пам’ятав про свою матір. Я думаю, що це не без великого значіння. Це були люди, які виростали в родинах, які мали відчуття отого відношення до своїх батьків, до своїх матерів. Це важливий момент.
Нема сумніву, що між ними були й дуже поважні різниці, бо Митрополит виростав у непересічній родині, і перед ним багато дверей легко відчинялися, багато речей він міг зробити без особливого труду, багато спілкуватися з дуже визначними людьми, навіть включаючи Папу Лева ХІІІ, якого він зі своєю матір’ю і братами відвідав. Йосиф Сліпий виростав у селі в дуже солідній родині, але сільській. Йому не було легко йти через життя. Всюди він мусив здобувати, так скажу, собі доступ. І був він надзвичайно працьовитий, надзвичайно прив’язаний до такого зусилля до кінця свого життя. Була це людина праці – праці не задля праці, а праці, щоб здобути певних осягів, щоб вибороти певний ефект. Він це особливо мусив робити в 20-их роках, коли ще був дуже молодий, із великим зусиллям.
Також хочу звернути увагу на таку маленьку-маленьку річ, як примір різниці поглядів на життя. Коли Митрополит Андрей назначив отця Йосифа Сліпого ректором семінарії, отець Сліпий був абсолютно проти одруженого духовенства, дуже рішучо. І коли кандидат-питомець казав, що думає одружитися, йому було нелегко дістати скерування на дальші студії в Римі чи чогось подібного. Отець-ректор дуже й дуже критично дивився на таких кандидатів. Натомість, як знаємо, інакше було думання Митрополита Андрея, який висвячував жонатих. Але що сталося? Дуже цікава річ. Блаженніший Йосиф, який був так негативно наставлений, цілковито змінив своє відношення за час заслання, коли побачив у Сибіру, як оті одружені священики також дуже ревно боронили своєї святої віри. Тож коли він остаточно знайшовся вже в Римі після 63-го року, то всупереч зовнішнім впливам тих місцевих римських властей висвячував жонатих! Він змінив свою думку. І я думаю, так як вони обидва співпрацювали, особливо в ті роки, 20-ті – 30-ті, хоча й було багато різниць (як мені розказували ті священики, які знали їх обох у тих часах), Блаженніший Йосиф, як молодший, як той, що розвивався, доростав, передумував, осмислював багато речей на підставі свого спілкування з Митрополитом Андреєм. Я навіть пригадую, коли жив у Римі і мав нагоду приглядатися, чути розмови Блаженнішого Патріарха і пізнавати його спосіб думання, то знаю, що він дуже часто відкликувався на думку, напримір, Митрополита Шептицького. Він не казав «Митрополит Андрей», «Митрополит Шептицький». Такий його типовий вислів – «Покійний». Інколи бути такі ситуації: чи богослужебна практика, чи щось іншого, і були дискусії, як правильно те чи інше робити. Блаженніший казав: «Але Покійний робив так». Для нього це було закономірним: якщо Покійний так робив, то значить і він так має робити.
На підставі того, що мені оповідали, я певний, що між ними була поважна різниця думання. Професор Кубійович у своїй автобіографії згадує, навіть до певної міри робить закид Митрополитові Андрею, що він занадто лагідний був до священиків, що толерував певні справи, які, на думку Кубійовича чи інших, повинен був строгіше ставити. Ми знаємо, що Блаженніший Йосиф був в уяві багатьох людей суворим, ходячою суворістю. Навіть дехто з його учнів, питомців семінарії, казав: «Більш, як вогню і води, бійся Бороди». Але та строгість, то не була строгість, що, так скажу, така люта. Це була строгість, щоби людей до праці, до зусилля заохочувати. Не щоб комусь робити прикрість чи утруднювати життя, але так як Патріарх сам від себе дуже багато вимагав, був дуже-дуже працьовитий, навіть після заслання, після тих дуже тяжких років, коли вже не був такий сильний, як колись, однак завжди був надзвичайно працьовитий, ну і нас також (тих, що там були біля нього) підганяв до роботи. Він дуже не любив, коли хтось марнував час. Але я думаю, що це не було із почуття суворої вдачі – радше дуже свідомо. Я так іноді кажу, що Блаженніший одягав маску суворості, щоби підганяти до праці.
Справді, я думаю, що між ними була різниця, але треба пам’ятати ще й те, що хоча ті різниці думок є задокументовані в листуванні між Сліпим і Шептицьким і дехто робить з цього дуже особливу, так би мовити, справу, що вони один одного не зносили, не терпіли… Ні, неправда! Попри різницю поглядів на певні речі між ними панувала атмосфера довір’я, дуже-дуже сильна. Це можемо ствердити на підставі того, що власне Йосифа Сліпого Шептицький вибрав на ректора семінарії на початку 20-их років. А опісля, наприкінці 20-их – на ректора Богословської академії. Дуже відповідальна позиція. А вже остаточно вибрав його бути своїм наступником. Знаю, бо він нам це оповідав. Блаженніший Патріарх Йосиф розповідав, що Митрополит у 1939 році, коли більшовики зайняли Західну Україну, покликав його і каже: «Отче-ректоре, я хочу вас представити Апостольській Столиці як свого наступника, як єпископа». Сліпий цофнувся і каже: «Ексцеленціє, я не чуюся в силах на таку відповідальність. Я не готовий. Я не дам ради». А Митрополит, так дуже спокійно, відповідає йому: «Отче, інколи сказати «ні» є більша відповідальність, як сказати «так». І тоді Сліпий прийняв це призначення, яке Митрополит 22 грудня 1939 року довершив. Велике між ними було довір’я. Різниця поглядів у тому не перешкоджала, щоби між ними було таке довір’я. Йосиф Сліпий, передумуючи свої стосунки з Митрополитом, багато-багато вчився, бо хотів робити добро.
Я би хотів звернути увагу на два елементи історії, в яких Блаженніший Йосиф продовжив заходи Митрополита Андрея дуже свідомо і не без труду. Перший з них – це було розбудувати нашу богословську науку. Ми думаємо, що Блаженніший Йосиф все це почав, щойно коли приїхав до Риму. Ні, далеко-далеко скоріше. А Митрополит Шептицький у останній промові, яка прозвучала в австрійському парламенті перед початком Першої світової війни, як член уряду говорив про те, що українцям потрібно свого університету. І ця думка пізніше здійснювалася в створенні академії. Блаженніший оповідав, що на початку 1939 року він їхав до Варшави, щоби домовлятися з польським урядом про піднесення академії до рівня університету. І коли мав остаточну можливість це зробити, зробив. Цю думку, яку напевне часто чув і бачив у діянні Митрополита Андрея, старався здійснити. Дбав про своє власне наукове вогнище. А друга річ, яку я хотів би пригадати, що коли Блаженніший Йосиф уже приїхав до Риму і наприкінці 60-их років почав відвідувати наші поселення, він усюди підкреслював той факт, що «ми всі є один нарід, ми всі є одна Церква». Я думаю, це було продовженням отого спадку Шептицького.
Три речі, які я хотів би залишити в нашій пам’яті сьогодні: це потреба взаємного довір’я (бо, як бачимо на прикладі тих двох великих постатей, взаємне довір’я є дуже важливим у здійсненні великих проектів), пошана до науки і зусилля. Щоб наш нарід завжди був об’єднаним, відчував і розумів, що він є один нарід, і навіть при Божій помочі став одною Церквою, так як і Шептицький, і Сліпий проповідували нам».
Владика Борис Ґудзяк, очільник єпархії Володимира Великого в Парижі для українців-греко-католиків у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії:
«…Трохи небезпечно говорити про невдачі, але не мушу доводити перед вами своєї лояльності до Патріарха, бо його візія спрямувала ціле моє життя. Але є деякі «але». Пригадаймо собі контекст: холодна війна; в Україні до 1963 року за попередні 50 років тотально знищено від 12 до 15 мільйонів людей; є непроглядна «залізна завіса», і через неї практично ніхто не проходить до 63-го року; по тому боці, з нашої перспективи, є необмежені ресурси для КДБ та інших силових структур, підкріплені армією, озброєною ядерними боєголовками, а на тому боці – українська еміграційна спільнота, в якій кожен, хто приїхав, приїхав з біди. Не виїжджали з України, тому що там було добре. Перша хвиля – економічні мігранти, часто неграмотні, без статусу, які горнулися до своєї Церкви, а з другого боку, відчували великий тиск асиміляції. Хвиля після Другої світової війни була більш політичною, хоча багато було простих людей, яких німці вивезли на роботу, і вони таким чином опинилися на Заході. Але багато хто (до прикладу, наші з владикою Глібом батьки) тікав від радянського режиму, залишаючи родичів, чоловіка, жінку, дітей і несучи не лише спомин, а й почуття вини, що хтось із моєї родини є в Сибіру, а я тут, у Америці, маю спокійне, навіть благополучне життя…
У цім контексті сьогодні, дивлячись на наслідки багато менших війн чи спалахи війн у цілому світі, я починаю розуміти, наскільки багато було посттравматичного шоку в цієї еміграції, скільки було психічного, соціального, громадського каліцтва, скільки страху, болю, ран і зворотної агресії. Бо коли ти боїшся, то стаєш агресивним, щоби себе захистити. Мій теперішній душпастирський досвід в Парижі змушує задуматися над тим, чому 70-літній досвід паризької еміграції залишив такий малий слід в інфраструктурі, чому ми не маємо будинків, чому не маємо церков, шкіл, установ. Були титанічні сварки між мельниківцями і бандерівцями, в різних контекстах між старокалендарниками і новокалендарниками, між патріархальниками і непатріархальниками. Один результат цього: представники мого покоління в Церкві – це не винятки, а одиниці. З кожним поколінням вісімдесят відсотків молодих людей відходило від нашої Церкви.
Йосиф Сліпий появляється в 60-их роках на Заході, коли цей асиміляційний процес захопив уже й повоєнне покоління, а не тільки ту першу хвилю. Можливість повернення додому стає щораз більше віддаленою можливістю. Патріарх відіграв колосальну роль у віднові надії й тотожності цієї спільноти. Він був колосальним мобілізатором. Я думаю, ви відчуваєте з наших емоційних свідчень, наскільки зустріч з ним глибоко торкала людей. В сотні міст у різних країнах тисячі приходили на зустріч із Блаженнішим. В той час громада отримала нове дихання.
У 60-их роках відбувався Другий Ватиканський Собор. І на тому Соборі, на другій сесії, після короткої реконвалесценції влітку 1963 року Патріарх Йосиф виступає з програмною доповіддю про нашу Церкву. Дві тисячі єпископів на тих дерев’яних трибунах у соборі святого Петра слухають, як він латинською мовою пояснює, хто ми є, що Церква живе, що ми з вами як народ боремося за свою гідність. І ми отримали голос, якого не мали.
Мені здається, у 50-их роках де-не-де правили вже панахиди за Йосифа Сліпого, бо ідея, що за Сталіна десь там могло ще щось залишитися, була дуже гіпотетичною. Аж тут раптом Сліпий присутній, говорить чітко, відважно про майбутнє, про структури патріархату, збирає єпископів на Собори і захоплює кілька тисяч українців, які з того всього ідуть, можна сказати, за ним. Коли ми їхали до Риму, то йшли без благословення своїх єпископів, ми тікали зі своїх єпархій і йшли до цієї харизматичної постаті й до візії, яку він представляв, візії живучості нашої Церкви, до певної універсальної візії, а не візії «маленького гетто», що була скріплена великою наукою, яка уособлювалася в тому прототипі університету, який Патріарх Йосиф Сліпий створив своїм другим великим публічним жестом у 1963 році. Якщо в жовтні він виступив на Вселенському Соборі, то в листопаді проголосив створення УКУ там, де не було нічого – ні землі, ні будинку, лише триста українців, може, чотириста в усій Італії, більшість з яких – священики, монашество, семінаристи, без професорів, без навчальних програм. Він просто вольовим способом зробив те, що Церква з часів середньовіччя робила, – створив університет. І до того університету він почав скликати науковців, а за тим прийшло 50 студентів.
Що тоді відбувалося? Окрім холодної війни, на Заході була культурна революція, апогей бітломанії, сильний процес денаціоналізації, секуляризації. Американський комерціалізм глобалізується, йде критика авторитету. Клич 60-их років – «Не довіряй нікому, хто має більше ніж тридцять років! ». Критикований авторитет і критиковані всі старші. Перегляд стосунків чоловіка і жінки, сексуальна революція, відкритість і експерименти щодо родини, фемінізм, потужні студентські протести 1968 року… Можна продовжувати перелік, бо це тільки «іконки» тих буремних років. У той час Патріарх Йосиф формулює ідею патріархату, патріархальності, можна сказати, повороту до традиції. Цей парадокс ще навіть не примічений, не осмислений. У час, коли відбувалася всяка деконструкція, Патріарх Йосиф структуризує, творить єрархії і кидає кличі, які є архитрадиційними. І це мобілізує навіть українську молодь.
Очевидно, що все це полегшене добою комунікації. Коли Митрополит Андрей їхав до наших вірних, його подорож тривала місяці. Патріарх Йосиф… не знаю, скільки рейсів зробив літаком. Літак, авіапошта, телеграф, телефон уможливили створення світового мирянського руху. Колосальна мобілізація і певні об’єднавчі процеси, скріплення почуття історії нашої Церкви, літургійні тексти, УКУ, наука, культура, відкритість до наукових і громадських установ, але водночас глибочезний поділ – лише три єпископи із сімнадцятьох підтримували Патріарха. Ми в Римі були свідками і переживали в своїх серцях біль цього поділу. Великою вже подією було, коли ми з УКУ пішли колядувати до василіян або до Папської семінарії… Семінарист нашої семінарії міг прийти до ватиканської дикастерії, де працював наш український священик, і той священик відмовлявся до нього говорити українською, хоч той ще не знав італійської. Навіть не давали підписів на те, щоб ми мали документи. Я три роки вчився в Італії без документів! Ми хіба що розповідаємо про це сьогодні молодим єпископам, бо воно вже в минулому. Блаженніший Любомир дуже багато зробив, щоб ці поділи якось загоїти.
Патріарх Йосиф дуже мобілізував і об’єднав єпархії, які були під певною адміністрацією римських структур. І те, що ми сьогодні маємо Синод, це його велика заслуга, яку вдосконалював Блаженніший Любомир. Пам’ятаймо, що коли обирали Блаженнішого Любомира в 2001 році, єпископи голосували весь час рівно 50/50, аж поки один із них не змінив свій голос. Це означає, що Синод був поділений наполовину. Сьогодні цього нема. Але сьогодні в діаспорі вже нема й покоління Ірини Ясінської чи мого. Чи вони назавжди втрачені? Не ставлю тут крапки, але їх нема… Сьогодні в наших церквах, якби не було людей із України, які приїхали в останні 15 років, вся ця спадщина столітня практично відсутня. Десять відсотків залишилося…
Питання в тому, наскільки вдалося нашій Церкві, Патріархові Йосифу почути ноти 60-их років. Годі очікувати від 80-літньої людини, яка мала стільки до зроблення і стільки зробила, відповісти ще й на це питання. Сьогодні, я вважаю, ми Патріархат маємо. Практично всюди у нашій Церкві єпископи, священики і Божий люд моляться за Патріарха. А те, як ми молимося, визначає те, ким ми є. Ми маємо патріархальні права. Сьогодні, мені здається, Патріарх Йосиф кличе нас використовувати ці права, які ми маємо, реагувати на виклики – такі як війна, як відкритість Центральної і Східної України до того всього, що Патріарх Йосиф представляв. Чи ми використовуємо цю можливість?
Останні кілька років показали нам, наскільки є велика «любов» до УКУ в деяких користувачів соцмереж… Ще треба було б окремо говорити про те, як опозиція до Патріарха Йосифа передавалася його наслідникам чи його співпрацівникам. Чи отець Михайло Димид, чи отець Іван Дацько можуть багато розказати, наскільки дорого коштувало бути одним із прибічників Йосифа Сліпого, бо ще довго і в Синоді, і в клирі, і в певних інших церковних середовищах на тобі було тавро «ти був із Йосифом Сліпим», «ти є носієм його думок». Богу дякувати, ці величезні рови сьогодні великою мірою закопані, але ми щойно починаємо критичний аналіз цих періодів. Здобутки були великі, однак не все вдалося…
Урок цих святкувань повинен бути наступний: дай Боже, щоб ми так працювали, щоб ми хоч наполовину були настільки вірні, щоб ми хоч на соту частину були готові йти на таку жертву, як Йосиф Сліпий, щоб осягнути, подарувати, створити, мобілізувати, об’єднувати так, як він це робив. Праці ще дуже багато. Плідний підхід до тих завдань – перед нами і вимагатиме, між іншим, як творчого, так і критичного ставлення до нашої церковної спадщини, до наших національних травм і трагедій, до наших перемог і до спадщини Патріарха Йосифа Сліпого».
