Таке було поставлене мені питання. Цим питанням я був несподівано заскочений, бо не сподівався, що хтось мені таке питання поставить, і тому не знав, як і що на нього відповідати. Я зважився на жидівську відповідь, себто поставив на питання — питання: В чому справа? І так почалась наша розмова.
Почав я з того, аргументуючи, що послань мало хто читає, вони не цікаві, нудно їх читати та ще й до цього обов’язково дуже довгі. Сподівався, що моя аргументація переконає співрозмовника, і на цьому справа закінчиться. Але співрозмовник не здавався , все його не переконувало. Він мені сказав: «Ви знаєте, як в Україні читають журнал «Патріярхат», а тепер побачать, що в ньому немає Соборного Різдвяного Послання, знаєте, що це означає?».
«Напевно інша преса надрукує», — відповів я. І це не помагало. В кінці мав уже цього досить, і те, що треба було сказати на початку, сказав тепер: «Редакція не одержала послання, і тому не могла його надрукувати».
Мені хотілось якось закрити цей факт, але не вийшло. Такої відповіді співрозмовник не сподівався і був нею дуже, дуже стурбований. Як це так, журнал «Патріярхат» не одержав з патріяршої канцелярії у Львові Різдвяного Послання, це неймовірно! Я ще раз твердо потвердив: «Так, журнал «Патріярхат» не одержав Різдвяного Послання!». Тут мій співбесідник не знав, що говорити і як це все пояснити.
Нічого не поробиш, такою є незаперечна дійсність. Виглядає, що всюди існує дискримінація, і, як виявляється, також у Церкві, у патріяршій канцелярії у Львові. Звичайно, це справа канцелярщиків, які самі вирішують, кому послати послання, а кому не послати, хто кращий, покірніший, а хто гірший. На жаль, журнал «Патріярхат» не належить до тих упривілейованих пресових органів і від деякого часу не одержує ні офіційних повідомлень, ні послань з патріяршої канцелярії на Святоюрській Горі у Львові. Стверджуємо дуже прикрий, але незаперечний дійсний факт. Цей факт говорить значно більше, як дискримінація і привілеї, але зараз про те не будемо писати.
Хай мені буде вільно при цій нагоді висловити декілька думок до проблем і змісту послань. Звичайно, всі ми знаємо, що послання пишуться з приводу великих і особливих нагод, не тільки у рокові свята, як Різдво Христове і Христове Воскресіння, щоб ними висловити якусь важливу Божу благовість. З цього погляду в таких посланнях не повинно бути щоденної побутовщини і банальщини, воно повинно бути винятковим, все іншим, неповторним, глибоко осмисленим, щоб читач, а зокрема вірні знайшли у ньому цю особливу неповторну сутність Різдва Христового, чи Христового Воскресіння, чи з приводу якоїсь іншої особливої святочної нагоди. На жаль, приходиться сказати, що часто ці послання стають дуже банальними, без глибшого осмислення, мало цікавими, а ще менше повчаючими. Це вже набрало певної буденщини, якою мало хто цікавиться. Правду кажучи, їх мало читають, хіба заголовок і підпис.
Ось візьмім до уваги останнє Соборне послання Ієрархії Помісної УКЦеркви. Прочитав його у привілейованій пресі, мабуть, редактори цих органів цього не знають, що належать до упривілейованих, і ставлю собі питання, що в цьому Посланні є різдвяно-святочного поза своєю назвою, що назване «Різдвяне Послання…»? На жаль, приходиться ствердити, майже нічого. Якщо посланописець присвятив майже всю увагу культові Божої Матері, яке могло б бути добрим на місяці: кінець серпня, вересень і жовтень, коли ми маємо скупчення Богородичних свят, то це було б краще, але для різдвяного послання не підходить. Ті, що ставили підпис чи, точніше, підписи, повинні були звернути на це увагу.
Та ж такі рокові свята, як Різдво Христове і Христове Воскресіння, — це безконечні і невичерпні теми до все нового осмислення, а зокрема в наш час, коли наша Церква по довгій хресній дорозі — катакомбному житті вижила і знову відродилась. Питаюсь, де ж та животворяща думка, де ж ці пастирі, що посвятились служити у Божому Винограднику? Чому ж не осмислити Того, що прийшов з небесних висот до убогої, серед пустелі, стаєнки, щоб бути доступним усім, від найбідніших пастушків до царів…
Показати цю Господню велич, яка повинна визначувати життєвий шлях кожного. Знаємо, що український народ проходить важкий економічний, світоглядовий і політичний шлях. Вказати йому, що шлях до кращого, до добробуту веде через терпіння, віддану працю, віру у Христа Господа і молитву. Вказати нашому народові ось цю християнську візію. На жаль, ми цього не відчули у Соборному Різдвяному Посланні Ієрархії Помісної УКЦеркви. Чи послання обов’язково мусять бути довгі, чи величина послання визначає його якість? Чи обов’язково кожний владика мусить друкувати свої послання? Тоді, коли всі разом, себто соборно, не можуть спромогтися на одне справжнє послання, яке б кожний читав і давав другому читати, як це було у минулому з Посланням Владики Вороновського.
Варто б главі нашої УКЦеркви, Патріярхові, і всім нашим Владикам застановитись над цими проблемами. Повинні звернути особливу увагу на слово, бо знаємо з воскресної Євангелії: «На початку було Слово…». Чи справді це Слово належно й глибоко осмислено? Чому це слово в умовах свободи слова, свободи думки, свободи віри є мало успішним? Тоді в цьому напрямі нас випереджають інші, римо-католики, протестанти й сектанти? Мабуть, десь ми не дописуємо, а в першу чергу ті, які керують Христовим кораблем, не бачать основних проблем, а саме бути справжніми апостолами.
Конечно потрібна віднова. Священики повинні поставити перед собою більші вимоги, а в першу чергу до своїх проповідей, бо це є один з дуже важливих факторів у Христовій Церкві. Згадаймо, чим був успішний Христос? Своїми нагірними проповідями. Що ми не робили, а ми все повертаємось до цього Слова… Конечно потрібно ним вдало без надужиття володіти.
Якщо я своїми голосними думками когось образив, то прошу вибачення. Я висловив думки багатьох тих, які не мають відваги самі цього сказати. Я це зробив не з метою, щоб будь-кому докоряти, але щоб цей стан оздоровити, вказати увагу до нього.
Микола Галів
