Журнал «Патріярхат», а точніше його редакція й адміністрація, одержали з України низку листів з святочними поздоровленнями і подяками за надсилання їм нашого журнала. На жаль, редакція не є спроможна усім відповісти і подякувати, як також не можемо всі листи надрукувати, робимо тільки винятково. Всім нашим адресатам листів, що нас привітали з святами Різдва Христового, Новим Роком і Йорданом, висловлюємо щиру подяку. Хай Всевишній Господь має Вас у своїй опіці.
Читаючи у святочний час листи з України, на серці робилось мило і радісно, що ми дожились цього часу, що український народ в Україні і в діяспорі сущий можуть разом вільно святкувати Новонародженого Ісуса і співати «Слава во Вишніх Богу на висотах…». Яка ж це радість і велич, що сьогодні вільний український народ, як колись, у часи раннього християнства, може знову вільно поклонятись Йому, Всевишньому Триєдиному Господу Богу.
Вдумуючись над періодом нашого часу, який є неповторно цікавий, бо ж на наших очах сповнилась наша задушевна мрія — Україна стала вільною, незалежною і соборною державою. Пригадаймо собі, що не так давно, як ми взаємно складали собі бажання і казали: «Дай, Боже, щоб ми вже наступні. Різдвяні свята святкували у вільній Україні». Це вже належало до своєрідного ритуалу, у який ми самі вже не дуже вірили. Сьогодні ми є безпосередніми свідками здійснення наших задушевних мрій. Ми це прийняли як зовсім нормальне явище, без особливого захоплення і навіть забули подякувати Всевишньому Господу Богу за те, що вислухав наших щирих і безустанних молитов і послав нам волю.
Незаперечним залишається факт, скоро забулась наша неволя. Це нагадує нам старозавітню історію ізраїльського народу, як біблійний Мойсей вів свій ізраїльський народ з єгипетської неволі до обіцяної землі. Це був довгий, довгий і не легкий шлях, бо тривав 40 років. На цьому нелегкому шляху у вічі тодішнього ізраїльського народу почали закрадатись сумнів і зневіра. З’явились такі, що почали голосно кричати: «Нам краще було навіть у єгипетській неволі!». Чи справді? Скоро забулись ці безпросвітні дні тяжкої єгипетської невільничої праці. Це має свою вимову.
Хоч є незаперечною правдою, що розпад радянської більшовицько-комуністичної системи, імперії не має жодної історичної паралелі. Ніхто навіть не міг подумати, що така імперія-надпотуга, озброєна до зубів найбільш модерною зброєю, яка загрожувала світові, без жодного зовнішнього – фізичного удару розпалась до кількох днів, як би її взагалі не було. На її місці постали нові або відновлені незалежні держави. І ми, в діяспорі, й український народ в Україні, не були свідомі того, що мати самостійність, соборність і незалежність не є все.
Ми сподівались, коли ми все це будемо мати, і життєвий стан буде майже таким, як на Заході. Дійсність виявилась іншою від сподівань. Український народ в Україні й діяспорі скоро забув вчорашній день. І тут нам приходить на гадку зневіра ізраїльського народу, і ми сьогодні чуємо в Україні сумніви і зневіру, що, мовляв, за радянської влади було краще! Чи справді? Як скоро забулись цей страшний терор, заслання, голод, людина не могла висловити своєї вільної, критичної думки, людина була зведена до Гвинтика і більш нічого, вона не мала права їхати за кордон, вона все одержувала спрепаровану, викривлену інформацію, в яку вона навіть вірила, і вірила в те, що найкраще живеться у Радянському Союзі. Не можна було бути патріотом України, треба було говорити про матушку Москву, бо тільки з Москви сходило і заходило сонце.
Забулось, як зникали пам’ятки історії. Все це дослівно забулось! Тому сьогодні в Україні називається життя собачим. Чи справді свідомі того ці люди, що це говорять? Забулась «єгипетська неволя», але шлях України ще не так довго триває, понад три роки. А до цього слід додати, що Україна не має державних мужів, не має державного досвіду, бо всі, що ніби були в державному апараті до того часу, вони нічого самостійно не діяли, тільки виконували накази і доручення Москви. Удомашнення крадежі, корупції та хабарництва в Україні — це нічого нового, це спадок минулого, тих «добрих» радянських часів. Все це також забулось. Пригадаймо, що у радянський час без хабара також не можна було ніде пройти, а без крадежі не можна було нормально жити. Разом з тим затратились усі моральні й етичні вартості. Сьогодні їх впровадити не так легко, навіть на найвищих щаблях державного життя.
З другої сторони, діяспора, яка не була вповні свідома того факту, що Україна, а зокрема її східні і південні частини, майже докорінно зрусифіковані, цей народ затратив свої національні первні і для них є «всьо равно», вони у багатьох випадках жили горілкою і ковбасою і може трохи побутом, але це останнє в найкращому випадку. Вимагати від них національної свідомости не так просто і не можна так скоро осягнути. Діяспора дуже часто вимагає, як це так, що ще дотепер цього чи іншого не зроблено, того не перероблено і т.д., і т.п. Не береться до уваги, що треба майже все докорінно міняти, а це, знову ж, не так просто. Коли б це було однорідне суспільство, то прийшлось би значно легше, а воно є далеке від бажаного. Це справді дуже складний процес.
Як бачимо, наша батьківщина, яка була багата, текуча медом і молоком, сьогодні її не так легко вдержатись на поверхні. Ми ж бачимо, що сьогодні навіть дуже розвинені країни мають економічні проблеми. Дякуймо Богу, що нас покищо оминули події, які відбуваються у Чеченії чи колишній Югославії. Коли ми все це зважимо, ми побачимо, що Україна крок за кроком іде до кращого, іде вперед.
Богу дякувати, що сьогодні ми вже не потребуємо у вільному й демократичному світі доказувати, що Україна не є «рашен», не Росія. Що ми не належимо до «інтегрованої» російської території, як це сьогодні підкреслює Америка і майже ввесь Захід у справі чеченців, мовляв, якої не можна порушити, чому? Значить, чеченці не мають права на своє незалежне життя, бо десь хтось сказав про непорушність сучасної території російської імперії.
Треба радіти і дякувати за все Всевишньому Господу Богу, який нам з небес послав нашу незалежність, свободу і соборність і що наша батьківщина — Україна з’явилась на мапах світу, як незалежна держава, яку визнало біля 150 держав світу. Справді є чого радіти і є за що дякувати Богу. Ніхто супроти нас не був милосердний, ми були силою самі собі і наша сила у вірі в Бога. Маймо до всього зрозуміння і пам’ятаймо, що сьогоднішні Савли — комуністи може будуть завтрашніми Павлами. Стараймось всіх, і комуністів, приєднати до праці української держави, не тільки українців, але всіх жителів, що живуть на українських землях. Україна і її український народ все був гостинний для всіх, хто жив на її землі.
Бажалось би в цій ситуації бачити більше динамічну силу і працю українських Церков, які повинні нести світло правди і любови, але не тільки на словах, але на ділі, бо тільки по овочах пізнається «чи дерево добре, чи зле» — як це говорить св. Августин.
Наші Церкви повинні показати своїм вірним справжню християнську візію, яка спирається на незаперечних Христових вартостях, і вказати, що шлях до повного воскресіння, до продуктивного і творчого життя веде через постійну працю, труднощі і терпіння. Безеперебійно молім Всевишнього Господа Бога, щоб Він нам допоміг утвердити його святу Христову Церкву і привернути християнство володимирівського періоду в Україні, й до того євангельського, щоб усі були одно.
Микола Галів
