(Закінчення з листопадового числа)
III
«Діялоги» з безбожницькою імперією продовжуються
Коли Папа Іван XXIII відійшов у вічність (З червня 1963 p.), серед потоку конделенційних (співчуттєвих) депеш, що напливали до Римської Курії, одна з перших наспіла від Никити Хрущова.
Тиждень пізніше відсвятковувано в Москві 50-ліття поставлення в єпископський сан совєтського «патріярха» (якого в той чин поставив Сталін), Кардинал Беа, який очолював тоді Конгрегацію для поєднання християн, переслав від Римської Курії… ґратуляційну депешу. І одночасно два делегати Ватикану: єпископ Льозанни, Женеви і Фрайбурґу Шаррієр та монс. Думонт були вислані до Москви, щоб узяти участь у цих же «урочистостях».
18 днів після смерти Папи Івана XXIII новим Папою став кардинал Монтіні, що прибрав собі ім’я Павла VІ. І цим разом одна з перших ґратуляційних депеш надійшла від Никити Хрущова. Никита Хрущов поспішає із ґратуляціями та побажаннями щастя-здоров’я, ну, і успіхів у дальшому змаганні за «мир»…
Треба б тут пригадати дещо із загально відомого. Монс. Монтіні починав свою церковну кар’єру за Папи Пія XII, що разом із монс. Тардіні став найближчим дорадником (скажімо, секретарем) Папи. Тардіні й Монтіні не сходились своїми поглядами щодо цілей Христової Церкви тут, на землі. Тардіні був твердим консерватистом, а Монтіні заступав «поступовий» напрямок. Самозрозуміле, що часто між цими дорадниками доходило до різкої різниці думок. На всякий випадок Папа Пій XII доглянув це і видалив Монтіні з Риму, найменувавши його архиєпископом Медіоляну. До гідности архиєпископа Медіоляну прислуговував від століть титул кардинала. Але Папа Пій XII не то що відмовив Монтіні титулу кардинала, але й категорично заявив, що як довго він є Папою, Монтіні зостанеться тільким монсеньйором.
Медіолян, як відомо,— це централя комуністів в Італії. Коли 1944 р. Тольятті повернувся з Москви до Італії вже як член Комінтерну, він дістав з Москви інструкції, щоб він старався нав’язати контакт із Ватиканом для цілей «розбудови поступового католицизму»… Тольятті зв’язався із колишнім своїм шкільним товаришем, прелатом де-Люка. Але й архиєпископ Монтіні, який віддавна стояв за поглядами Тольятті, вирішив сам на власну руку шукати шляхів донести до Москви, що не вся Католицька Церква і в тому числі не всі у Ватикані поділяють погляди Папи Пія XII. Цей контакт був розкритий, і як наслідок цього Монтіні видалено з Риму. Отже архиєпископ Монтіні більше, ніж певно кардиналом не міг стати за життя Папи Пія XII. Та те, що не було можливим за життя Папи Пія XII, стало не тільки можливим, але й першочерговим за понтифікату Івана XXIII. Папа Іван XXIII одним із перших іменував монсеньйора Монтіні кардиналом. А тим самим промостив йому дорогу стати Папою Павлом VІ.
Райнгард Раффальт у своїй книжці «Вогін штоєрт дер Ватікан» («Куди прямує Ватикан»), Мюнхен-Цюріх, 1973, пише про настанову Папи Павла VІ ось що:
«Комунізм становив для нього надію. На всякий випадок як господарська система, комунізм увижався йому як система, що здійснює суспільну справедливість на землі у далеко більшій мірі, ніж якінебудь почини капіталістів. А виконувати справедливість на землі наказує св. Євангелія. Тому було б доцільним дещо оглядніше впливати на комуністичних партнерів, щоб тільки їх зблизити до Ідеалу християнської спільноти…».
Дальше Р. Раффальт продовжує:
«Чи ж не далось би це перевести, підкреслюючи у першу чергу соціяльне поєднання, а справу Божу обачливо вилучити, аж поки прийде на це слушний час…».
З свого боку Р. Раффальт підсумовує свої висновки так:
«Пій XII думав категоричним способом: там заперечення Бога — тут християнство, отже два поняття, що взаємно себе виключають… Пій XII був останнім Первоієрархом, що думав есхатологічними категоріями земської ролі Церкви».
За єдину і найвищу ціль свого понтифікату Папа Павло VІ прийняв та ще й якнайторжественніше задеклярував — з’єдинення Церков (навіть тих у лапках і тих, що існують тільки для політичних цілей — Б.К.). Чого, отже, не зміг довершити автор цієї ідеї, чи, очевидячки, псевдоідеї Папа Іван XXIII, за це взявся з усією наполегливістю співвизнавець цих же самих «ідей» його наслідник Папа Павло VІ. Та у висліді усіх його заходів і зусиль він, Папа Павло VІ, не те що не досягнув своєї вибраної цілі, а саме навпаки,— він розбив ще й колишню єдність самої Католицької Церкви.
Д-р Ганс Кінґ, професор теології університету в Тюбінґені, в 197.2 р, видав свою наукову працю про наслідки дій Папи Павла VІ. У своїй праці він стверджує документально, що Католицька Церква зазнала за понтифікату Павла VІ такого катастрофічного спаду, якого ще не було досі за останніх 500 років.
В одному тільки 1969 році, — каже Ганс Кінґ, — у Західній Німеччині 40,000 католиків виступили з Католицької Церкви. В Австрії у тому самому році 10,000 членів Католицької Церкви покинуло цю свою дотеперішню Церкву. У самому Відні 5,000 колишніх вірних Католицької Церкви покинуло її.
На єпископському і архиєпископському Синоді в Римі 30 вересня 1971 року виявилося, що на протязі останніх 10 років (для нас же останніх 20 років) Католицька Церква втратила 10% своїх священиків.
25,000 цих колишніх католицьких священиків покинули своє священиче служіння. І так в Італії 8,000 священиків, у США 6,000 священиків, у Голляндії — 433 (беручи до уваги маленьке число на дуже маленьку країну; також цитую ці дані не повністю). В кожному разі цей вихід священиків із Католицької Церкви стався саме в час, коли нові покликання до священичого служіння в Католицькій Церкві драстично і катастрофічно спадали до найбільше критичного пункту.
У тому самому часі, у 1969 p., на цілому світі прибуло до Католицької Церкви служіння всього 4,700 нових священиків. Із цього числа в Італії — тільки 759. У деяких дієцезіях Італії, наприклад, в Туріні, не висвячено ні одного священика. У загальному обрахунку в Італії, Франції, Німеччині й Еспанії число висвячувань у порівнянні з досьогочасною статистикою упало в пересічному на 40% дотеперішніх висвячувань.
Якщо ця статистика, можливо, не тривожить декого, то нехай відкриють декому очі хоч факти, що ставались головним чином за понтифікату Папи Павла VІ.
У 1964 р. архимандритом (по-нашому) чи найвищим принципалом бенедиктинського манастиря при базиліці св. Павла в Римі став Дон-Джіованні Францоні. Навкруги його особи створився… прокомуністичний «католицький рух». Францоні виступав у цій же базиліці з щораз то більше громовержними «проповідями» проти «інституалізації» Церкви і відправляв «богослужби» за перемогу В’єтконґу і за перемогу «соціялізму» у світі. Довго тяглася, майже ввесь понтифікат Папи Павла УІ, ця «фурія» Францоні. Ватикан мовчав, бо боявся соціялістично-комуністичних заворушень і революційного зрушення на Ватикан. А Папа Павло VІ… хіба добачив у цій диверсії… здійснювання його особистого мракобісся.
На превелике щастя для Ватикану, справа була розв’язана зовсім несподівано і то аж у 1973 p., коли Францоні сам із власної волі виступив із Чину бенедектинів. Але перед самим відходом із Католицької Церкви проголосив своє «пастирське послання», у якому наголошував, що він «іде у маси народні та вбогі шукати істинної євангелії»…
Більш-менш у тому самому часі, за понтифікату Папи Павла VІ, у Франції колишній протоігумен чи, як у римо-католицькій термінології кажеться, принципал Чину єзуїтів, Мішель Коллін проголосив себе «єдиним правоправним папою з Волі Божої — Климентом ХV». Він заснував собі недалеко від Нансі свій власний «Малий Ватикан», де видавав свій офіційний журнал «Ля-Веріте», а крім нього тисячі памфлетів, у яких гряззю обкидав Папу Павла VІ, визнаючи його «антихристом». Римська Курія мовчала, вважаючи ці виступи «антипапи» за божевільні.
Склалося, однак, що називання папи «антихристом» аж зачасто повторялося. Так, наприклад, у манастирі квебецької провінції Сен-Жовіт створився за понтифікату Папи VІ опозиційний «католицький» (аякже!) осередок, що прибрав собі назву «манастир апостолів». Там же не вгавають і досі протести і опозиції до того всього, що виходить з Риму, з Курії і від Папи.
* * *
Оцінка понтифікату Папи Павла VІ різними «ідеологіями» і особистими наставленнями до Католицької Церкви має одну спільну вихідну точку. А це таки особисте прямування Монтіні ще з молодости його життя. Не дармо ж Папа Пій XII видалив його з Риму і відмовив йому кардинальської гідности. Те, що залишив по собі Папа Павло VІ,— це та найскрайніша криза у Христовій Церкві, з якої хіба Господь наш Ісус Христос і Святий Дух може нас ізбавити.
Для наслідників цих двох папів: Івана XXIII і Павла УІ залишився безнадійний до продовжування спадок, а перемінити його в цю хвилю не в силі ні один папа, хоч би він і був серафимом між усіма папами. Йде тепер до щораз то гіршого, не кращого.
* * *
Декому не до вподоби, що сучасний Папа Іван-Павло II за єдину місію свого понтифікату поставив собі апостольські подорожі по всіх країнах світу. Існують і голоси з дуже терпкими язиками. Вони не здають собі справи з того, що те, що залишили йому два його попередники у преважкому і жалюгідному спадку, не дається ніяким іншим способом розв’язати. Йому бо не залишилося ніщо інше, як якось випростовувати прогріхи чи помилки двох його попередників саме через подорожі по всьому світі.
Треба тут дуже сильно заакцентувати, що ці апостольські подорожі ніяким чином не є приємністю для Папи Івана-Павла II. Деякі з них є з нараженням його життя (чого свідомий є Папа) і з ризиком його найвищого на цій землі, переданого йому Богом, авторитету.
Богдан Климовський
