(Закінчення)
Наше харчування трохи покращало, коли ми в 1948 році дістали пакети КЕР, а в 1949 році зареєструвались в ІРО. Не багато було того на голодні шлунки. Покращали харчі в Колегії з приходом ректора о. М. Когута, якого девіза була: молодим людям треба дати добре їсти. Але то вже були часи, коли ми один по одному залишали Колегію 1.
Винна в цих фінансових справах наша українська вдача, в якій є завелика доза не то якоїсь скромности, не то стидливости чи страху або й гордости просити щось у когось. Конгрегація була б давала гроші, вони скупі чи нерозумно ощадні не були, очевидно, не розсипаючи щедро. Але треба було їм це сказати, попросити. В наших настоятелів побутувала давня українська звичка з подарованого чи даного ще заощадити і потім цю «ощадність» віддати, щоб одержати похвалу за добру господарність. (Не видумую, так було!). Тому й не було огрівання і ми мерзли часами несамовито, хоч в Італії не така-то вже гостра зима, але з вогкістю, нам напухали пальці і червоніли (т.зв. «джельоні»). Не було теплого одягу, слабке харчування і тому холод відчувався дошкульно. Взимку ми студіювали по кімнатах в плащах, в рукавицях (в кого були!), в шапках, із закутаними в накривала ногами. Вісім зим без огрівання на кам’яних долівках. Одиноко ще можна було загрітись в ліжку і ми накривались усім, що було в кімнаті і годилося до накривання: плащем, штанами, рушником, або й газетами… аби накриття було тяжке і тим тепліше. Пишу це, щоб теперішнє покоління семінаристів не занадто шукало вигод і люксусів в семінарії, а думало про гарт, який є корисний.
Мій хребет дошкулював дуже, хоч йому помагало мабуть тепле ліжко, чи й сам не знаю що. Я лікувався методою Кнайпа — холодною водою і часами це були прямо жорстокі купелі ніг, але щось воно помогло. Перших два роки я таки кульгав і вдавав, що нічого мені не бракує. Треба було грати ролю простого, хоч гострі болі не давали ходити прямо. Мені потім товариші казали, що ні на що здалось те грання ролі здорового. Мій хід був смішний, але не те було мені тоді на думці.
Ми, дивізійники, були відважні сказати, що в холоді якось годі жити. Нам порадили спробувати урухомити центральне огрівання, яке було в будинку семінарії. Значить, було б тепло, якби того домагались. Знайшлись між нами знову «специ» і від центрального огрівання. Оглянули, знайшли відповідні крани, наповнили водою труби й кальорифери, почистили піч і затопили. Не гріє, труби ледь-ледь теплі, хоч піч гуде. Відкрили лихо: трісли десь труби, бо зникає вода. Ледве знайшли те місце. Діяґнозу стверджено, але на терапію, тобто на направу труб, — одержали ми відповідь, — нема грошей.
Коли потім, по нашім виході до Колегії дали кількох малябарців з Індії, відразу ситуація змінилася. Ті не панькались з просьбами й аскезами. Направлено зразу зіпсуте ще перед війною центральне огрівання з поганими трубами, добавлено умивальки, уліпшено і збільшено харч. Добавлю, що про якусь теплу воду ми не знали. Купались в окремій лазні в Колегії раз на рік (!), символічно в перший тиждень посту; префект церемоніяльно палив тоді в окремій печі і ходив перевіряти, коли збірник з гарячою водою повний. Тоді перша шістка йшла до блаженної купелі, а другу купіль могли мати досхочу аж літом в часі вакацій в озері Альбано біля Кастельґандольфо. Тверді то були часи, тверді були ми, люди, тверді були наші настоятелі. Хворих було не багато. Один із нас мав початки туберкульози і перебув рік у санаторії (перед нами з «тубільців» один був поважно хворий на туберкульозу). Один із «цивілів», що прибув майже з нами, став умово хворим, кілька пережили більші або менші нервові забурення, один мав операцію на сліпу кишку. Всякі інші простуди, болі голови, шлункові клопоти тощо не йшли в рахубу і були на денному порядку.
* * *
Ще варто на кінець додати, яка менш-більш доля нас стрінула. Це важне, бо наших «тубільців» за винятком трьох, які добровільно залишились в Европі (о. Дячишин і о. Прашко), розхапали американські єпископи (маю на думці й рутенських). Ці «американці» перед нами вихвалювались своїми документами до Америки. Виглядало це немов обіцяна земля для них, хоч потім їх стрінули великі розчарування. На жаль, багато з них змарнувалися їхні докторати на ніщо не придалися. А шкода велика, треба було кількох оставити в Римі. В Римі нас не було (як і досі нема! — іже чтет да разумієт…). Це потім важко відбилось на неодній справі. Інші малі народи мають своїх священиків по різних Конґреґаціях, мають своїх професорів у римських університетах — ми не мали і не маємо.
В Америці по війні не бракувало священиків, бо прибуло багато з Европи і деякі з них з браку праці мусіли шукати якоїсь іншої роботи. Великий брак був у наших провідників візії і погляду в майбутність і співпраці з Божим Провидінням, яке не робить чуд тим, що не працюють для прийдешности, а задовольняються тим, що «їм вистане», їм самим доволі того, що мають… Вся увага була спрямована тільки на душпастирювання, а не бачилось так важної справи для Церкви, як наука. Не дивно, отже, що немає в нас такої речі, як українська Богословія чи філософія, не говорю вже про інші ділянки науки, на яких повинно священство бути на першому місці. Не дивно теж, що миряни мали постійно відкриті дороги до секуляризації і для них християнська духовість, християнські науки були невідомими речами і вони шукали всяких інших течій Заходу для своєї поживи. Цей первородний гріх у нас задовго б’є по нашій духовості й наших вартостях.
Нас, дивізійників, ніхто не спішився розхапувати по закінченні наших студій і нас в більшості забрав собі владика Іван Бучко для недобитків в Европі, щоб будувати з рештків наших втікачів майбутні екзархати.
Тут знову відступлю трохи від теми. Дивуюсь досьогодні, що нами — новими священиками з повним вишколом — ніхто не цікавився з наших ієрархів, щоб собі нас забрати. В Америці і в Канаді було багато нових священиків з т.зв. скитальців, які в часі війни виїхали на Захід з України і опинилися в цих країнах. Було їх аж забагато, бо деякі не могли дістати праці.
Це було коротке наше «ізобіліє»! Все таки деякі з нас, дивізійників, якимсь дивом туди дісталися. Не знаю, як це вони зробили, бо, певно, потрібна була якась особиста ініціятива для цього. Але в таких країнах як Бразілія і Арґентіна, бракувало священиків дошкульно і обидва наші поселення в цих країнах були численні, по війні те число збільшилося і священиків там бракує досьогодні.
Ці терени вимагали духовних робітників і з них досьогодні можна мати велике число покликань до священства і монашого стану. Ніхто нас туди не посилав! Ніхто не журився тим, що там потрібно священиків і тут, в Римі, є кількох, якими можна ці потреби задовольнити бодай частинно. Виїхав до Арґентіни з колегії св. Йосафата на таку велетенську потребу тільки один із священиків не з нашого числа дивізійників, а один, що приїхав до Риму ще перед війною!!! Цього пояснити не вмію, чому нікому з нас не пропоновано туди їхати, і ми стояли на нашому базарі, як тії робітники з Христової притчі, які чекали, щоб хтось їх найняв.
Це сумно показує, як не було в нашій Церкві одного проводу, що журився б про потреби всіх її частин у розсіянні сущих. Чи міг тим журитись якийсь італійський монсіньор в Римі в якійсь Конгрегації? Сумний факт і ще сумніші деталі, коли б про них розповісти, але це не належить до моїх спогадів.
Ми щойно нещодавно почали думати про те, що ми є одною Церквою на поселеннях, злученою з терплячою нашою Церквою в Україні, і творимо вже понад тисячу років одну помісну (дехто навіть хоче вживати терміну «суверенну Володимирову»!) Церкву з одним проводом, із спільними потребами, з одною юрисдикцією, а не розбитою на острови, як би вони не називалися. Ми тоді того не бачили і на нашій долі — священиків-дивізійників — це виразно можна спостерегти. Ми чекали, хто нас візьме. Деякі хитріші самі собі знайшли місце, інші чекали, куди нас пішлють — цілковито в стилі військової дисципліни. Одинокі, що мали на чужині «свою» Церкву із студентів семінарії св. Йосафата тоді (і своїх ієрархів!) були чомусь закарпатці і деякі священики з Югославії, і вони виїхали до русинів і їхньої єпархії в Пітсбурґу, яка вважала їх за своїх.
Ніхто з нас русином не був, і ми чекали, хто нас візьме… А Львів такої єпархії не мав. Ніде на світі! Хоч Митрополит Андрей до їх оснування причинився. Вони не були його! З приїздом Блаженнішого Йосифа на волю ми всі пізнали і зрозуміли, що ми належимо до одної української католицької києво-галицької митрополії, де б її діти не знаходилися. Як це дійсно сталося і з якими перешкодами доводиться цю дійсність реалізувати.
Перші ієрейські свячення одного з нас, що прибув вже дияконом з Ріміні,— о. Андрій Микита — відбулися з радістю нас усіх 1 січня 1948 року. Свою докторську тезу захистив він в 1950 році. Наступні ієрейські свячення вже двох із нас були 28.6.1949 року2.
Прибуло нас 21 листопада 1945 року до Риму 26. Висвятилось з того 12, в тому числі один став ієромонахом. До Америки виїхало з них 1, до Канади З (двох залишили студії в Римі по двох роках і святилися в Канаді, докінчуючи там свою формацію), 6-ох зосталися в Европі. Померло до 1985 року за цих сорок літ 3.
Докторат з Богословії зробили з тієї дванадцятки дивізійників 6-ох. Ні один із них не зостався на науковому полі для дальших студій, усі пішли на душпастирську працю і їхні можливості наукової праці були змарновані. Це, зрештою, була доля майже всіх римських докторантів по війні, за малими винятками. Можна ставити питання, чи була якась ціль робити ці «докторати», коли кандидат для такої наукової праці не мав потім ніяких шансів науково працювати, ані наукою займатися?
Все досі сказане відносилося до тієї першої групи дивізійників, що прибула з полону до Риму 21 листопада 1945 року до Колегії св. Йосафата. Треба б, однак, згадати коротко про інших дивізійників, які прибули до Риму по нашій групі. Восени 1946 року прибуло 13. Цим разом не везли їх англійці своїми автами. Вони з полону втекли, що не було важко і втечі відбувалися постійно. Був тільки один випадок в Ріміні, що нашого полоненого при втечі молодий англійський вояк застрілив. Згідно з Женевською конвенцією, вояк має право на втечу, його мають право ловити і покарати карцером (в Ріміні славний «халабуш»!), і на тім кінець. Фельдмаршал Роммель в Африці наказав привести до себе полоненого англійського старшину, що три рази втік з німецького полону, і спитав його, чи буде ще втікати. Цей відповів, що, очевидно, — так, і Роммель засміявся (як би був курив, може б був і цигаркою його почастував…). Так виглядала тут і там лицарська війна. Німецькі полонені із радянської армії і полонені в радянських руках були призначені на важкі роботи, голод і винищення. Навіть полонені радянської армії, що попали в оточення в німецький полон по війні, вичерпані в тім полоні, мандрували в свої власні радянські табори відбути кару своїх десять років! — бо радянський вояк у полон не здається!
Англійці були в полонах спеціялістами по організації втеч і про їхню здібність по обидвох світових війнах кружляють досі майже легенди. Я жартома казав не раз: коли англійці попадуть в полон, перша річ, яку роблять,— організують групу спеціялістів для підготовки втечі; коли німці попадуть в полон,— зразу організують способи, як здобути багато чогось їсти; українці попадуть в полон — зразу організують… хор!
Те, що друга група 13-ох мусіла їхати до Риму «зайцем», тобто при помочі втечі, потверджувало б мій здогад, що й ми — перша група — не були звільнені цілком легально, а мусіла тут бути чиясь приватна ініціятива — через капеляна, який полагодив все з місцевою таборовою командою без офіційної згоди чи апробати вищого командування. Тому ми не мали ніяких документів, хоч везли нас англійські вояки своїми військовими автами. Доля 13-ох була така сама, як і наша. їхній приїзд скріпив наші впливи на життя Колегії, на її виховні засоби. З них вийшло 3-ох священиків. Один із них уже помер.
По виїзді Дивізії до Англії, звідти приїхало вже по звільненні з полону зовсім легально в різних роках 6-ох студентів. Із них священиками стали — 4-ох. Один прибув до Риму по закінченні ветеринарії в Мадріді й став священиком. Не потраплю докладно сказати, скільки бувших вояків Дивізії іншими дорогами та через інші семінарії, чи через полон, чи через відразу вибрану волю, стали священиками. Знаю про 6-ох. Коли так воно (і добре буде, коли хто мене поправить і доповнить цей спомин), тоді Дивізія дала для нашої Церкви: 12-3-4-1-6 = 26 священиків, які своєю працею таки полегшили труд наших священиків на чужині у Христовім винограднику і для свого народу на Христовий поклик.
Кінець
- Зацілую тут популярний на той час (часи перед Першою світовою війною) пір німецького лікаря-професора, на якому напевно виховувалися наші настоятелі або читали його. Твори того лікаря були писані для загального вжитку в популярний спосіб. Автор признає велику вартість постів і всякої повздержливости для скріплення сили духа і для здоров’я тіла, але це с у випадку, коли людина загалом добре відживляється! Тоді пости на хлібі і вод: е корисні. “Dagegen schadet die Aszese ungemein, wenn sie zur Schlaflosigkeit, zu einer chronischen Unterernährung und einer unnatürlichen Lebensweise führt; sie endigt dann mit Erschöpfung, mit Nervenstörungen aller Art und nicht selten mit Geisteskrankheit Die richtige Ernährung soll eine mäßige, aber eine genügende sein, Extreme und Exzesse vermeiden”. Prof. Dr. A. Forel, Hygiene der Nerven und des Geistes, Stuttgart 1908, стop. 221. Звернути увагу на рік видання! Це,часи, коли наші настоятелі цей твір читали і його вживали до виховних цілей в тих часах. Випадки чи симптоми захворінь, про які цей професор згадує, були між нами. Я чувся вичерпаний і хворий в листопаді 1947 року. Стосував далі свою нерозумну боязку тактику — грати ролю здорового. Трохи сповільнив темпо науки, пополудні спочивав цілковито і вичерпання якось прийшло.
- Див. D. Btažejowskyj, Byzantine Kyiwan Rite Students, Rome 1984, стор. 142 і слідуючі.
