У тиху ясну ніч, на темносиньому небі підморгують весело зорі. Широко усміхнений місяць освічує дорогу знатному Святцеві Небесному. В супроводі білих, крилатих янголів, що угинаються під великими мішками, повними, прерізних гостинців чемним діточкам, сходить у золочених ризах добрячий угодник Божий — Святий Миколай.
Найстарший Янгол, з великим записником під крилом, час від часу дописує ще напливаючі прохання запізнених діточок.
«Святий Отче Миколаю! Принеси мені хоч якінебудь саночки! Я був досить чемний цього року. Мені так хочеться поковзатись на своїх власних саночках!
Дякую.
Дмитрусь М.»
«Отче Миколаю! Принеси нам багато гарних цяцьок на ялинку. 1 свічечок з «жабками» і вогників, що так гарно іскряться. Не забудь!
Дякую. Це я — Павлусь».
«А мені лялечку принеси, Святий Миколаю! Таку, як має Христинка, що замикає очка і каже «ма-ма»!
Дякую, моє ім’я — Іринка».
«А мені принеси нові чобітки. Мої старі вже геть подерлися! І шапку не забудь якусь. Моя десь загубилася!
А це пише Славко Д.».
«А мені принеси маю Матусю!— Бозя забрала її чомусь для себе ще тамтого року. А я так дуже хочу мати мою маму, Святий Миколаю!— Тільки маму, нічого більше!
Це я — Маруся».
«А нам з Галею принеси хоч невеличкий колачик на свята, Святий Миколаю. А хоч і чорного хліба та трошки молока. Від учора не їли ми нічого. Мама хвора, а тато далеко в Сибірі й не знаємо, коли повернеться до нас…
Богданчик і Галя».
«Святий Миколаю! Розшукай і приведи мого батенька. Його забрали вночі такі страшні люди, з крісами, у сірозелених шапках із синьою опаскою над дашком. Вже так давно забрали нам його і досі не знаємо, де він…
Миколка М.».
«Дорогий Святий Миколаю! Не приноси нічого мені цього року. Занеси подарунок моєму найстаршому братові. Його посадили в тюрму, і ми не знаємо навіть, за що і де. Передай йому мого гостинця і скажи, що ми з мамою самі, бо батька недавно забрали теж і повезли кудись!
Роман з мамою».
Допливають запізнені листи, і Янгол не встигає відписувати.
— Спи, Петрику, будь чемний! — Як скоро заснеш — Святий Миколай принесе гостинця гарного! — присипляє мати малого синка.
— І книжечку з образочками?
— І книжечку принесе, а ти спи чемненько!
— І коника, що гойдається?
— І коника принесе, спи вже!
— А сестричку, таку манюсеньку, як лялька, але живу?!
— І сестричку, — усміхається щаслива мати. — Та може не цієї ночі, бо надворі зима, замерзла б. Треба почекати до літа!
— Почекаю! — зраділо годиться Петрик. — Я вже засинаю. — Обіцяє, але крадькома підпирає пальчиками повіки очей, щоб не замикалися. Йому так хочеться побачити хоч одного янгола. Та сон перемагає. Пальчики упали, закрилися очки і Петрик ще з рукою під подушкою пливе вже на хмаринці в чарівний світ янголів з подарунками.
Так приходив до нас — діток колись Святий Миколай. Високий, з білою, довгою бородою, у святих ризах, в оточенні Янголів Божих. Підкладав тихцем, непомітно даруночки під подушки, а то й так підносив дітям до рук, гладив голівки та наказував бути чемними.
— Сумуєш, Святий Угоднику?.. Може, й сльозу втираєш, хоч Ти й на небі вже…
— Там, де колись оспівувавли та очікували Тебе перед Різдвом маленького Ісусика,— там заступає Тебе тепер «Дід Мороз». У червоній фуфайці, несе вибагливі гостинці не конче чемним дітям, а тим, що мають і так повно всього і не голодні.
Бідним не принесе нічого. Не принесе батька із заслання. Не поверне сина заплаканій матері. Не принесе осиротілим діточкам гостинців і не дбає, чи голодні вони і чи не в холодній хаті, без чобіток.
Вони не люди і не діти… Вони «вороги народу» найпередовішої країни світу, «ґдє так вольно дишєт челавєк».
— І тут, у справді найвільнішій країні, що дає притулок всім переслідуваним червоним сатрапом за любов до Бога і свого народу, і тут Тебе замінили череватим, оперезаним «Санта Клосом».
Тут, де церкви повні людей на молитвах. Де свобідно, без страху і переслідування, оспівують так велично Рождество Христове. І тут Тебе, Святий, замінили «Санта Клосом» у червоній з хвостом шапці, з клаптями білої вати на бороді, що їде в санях, запряжених сернюками по небі, у проводі оспіваного Рудольфа з червоним носом, як і у самого «Санти».
