Ваше Блаженство, Блаженніший Патріярше Мирославе-Іване, Преосвященніші Митрополити, Преосвященні Владики, визначні Представники українського громадського і політичного світу, дорогі отці, святочна громадо!
Я удостоївся сьогодні великої почести говорити до Вас на поминках по найбільшому мужеві України наших насів, світлої пам’яти Блаженнішому Патріярхові Кардиналові Йосифові Сліпому.
Думка тих, які запросили мене до цього слова була, щоб я говорив від отців, як представник священичого стану.
Я радо пов’яжу це з моїм становищем в патріярхальному русі і поділюсь своїми думками, як священик — прихильник Патріярхального устрою Української Католицької Церкви.
Як голова Патріярхального Товариства Канади я уважаю себе речником мирян, які теж беруть участь у священстві Ісуса Христа та займають виразне місце у змаганнях за Патріярхат Української Католицької Церкви. Сьогодні, у річницю смерти визначного мужа Української Католицької Церкви та українського народу, мої думки повертаються до часу, коли ми, учні гімназії Рідної Школи в Тернополі, говорили про Богословську Академію у Львові, про її ректора о. Йосифа Сліпого, колись також учня Тернопільської гімназії, мрією якого було через Академію дійти до Українського Університету.
Думаючи про наше майбутнє, ми надіялися бути учасниками цього великого діла. З вибухом війни та приходом більшовиків закінчився цей період в нашому житті. Ніхто не знав, що принесе майбутнє. Ми переживали страшні часи! Кожний очікував найгіршого.
В липні 1941 року ми довідались, що отець мітрат Йосиф Сліпий став архиєпископом з правом наслідства. Отець ректор відновив діяльність Академії. З питомим собі завзяттям взявся знову до праці.
Дальші роки несли свої події. Втікаючи перед більшовиками, ми опинились на Заході. В Україні панував більшовицький терор. До нас прийшла вістка про смерть Митрополита Андрея, про арешт владик, про насильну спробу ліквідувати Українську Католицьку Церкву. Приходили вістки про геройську поставу наших владик, священиків, вірних і про тверду поставу митрополита Йосифа Сліпого, про те, що він в тюрмі, на засланні пам’ятав про своїх вірних, підбадьорював їх, закликав до витривалости у вірі та вірности своєму народові. Святіші отці не мали слів похвали, ставили за приклад неустрашиму поставу митрополита, а Святіший Отець Іван XXIII таємно йменував його кардиналом.
Дуже добре пам’ятаю одну неділю в лютому 1963 року. В дорозі до церкви почув неймовірну вістку, — Львівський Митрополит Йосиф Сліпий приїхав до Риму. Неймовірна вістка показалась правдивою.
На волі Львівський Митрополит взявся до праці з питомим йому завзяттям. На Ватиканському Соборі II владики Католицької Церкви повстанням з місць та могутніми оплесками прийняли промову Митрополита та пропозицію піднести Українську Католицьку Церкву до старої форми самоуправи, зробити її патріяршою Церквою. Світлої пам’яти Патріярх Йосиф всі роки на волі віддав праці для добра Української Католицької Церкви і народу. Ми їздили на прощу до Риму, Блаженніший Йосиф об’їздив українські поселення у вільному світі. Ми були свідками того надзвичайного підйому, захоплення особою Ісповідника Віри, яка для нас репрезентувала нескорену Україну, непереможену Церкву. Ми були свідками тріюмфального походу цього велетня наших часів. Немов до плащаниці, на колінах підходили старці й діти, щоб поцілувати хрест, діткнутись дорогої особи.
Розбудова українських інституцій у Римі, українського Риму, змагання за патріярхат Української Католицької Церкви, змагання, що про них Святіший Отець Іван-Павло II сказав, що «він змагався за слушну справу», виповнили роки, що їх Господь Бог призначив покійному у вільному світі. Те, що ми зібрались на Конгрес Мирян в той самий час, коли відбувається Синод нашої Церкви, це заслуга Покійного, це за його стараннями Святіший Отець дав згоду на Синоди, уможливив об’єднання Української Католицької Церкви, зробив українських католицьких владик владиками синоду, де б вони не були. Цей Синод — це заслуга «Неустрашимого Пастиря».
Сьогодні, коли поминаємо отця ректора, Митрополита, сибірського в’язня, Ісповідника Віри, Патріярха, людину, що про неї можемо сміло сказати: все, що мав у житті, він віддав для ідеї волі українського народу, помісности Української Католицької Церкви, ми не сповнили б його «Завіщання», якби не подивились на нас самих і не подумали про наш обов’язок супроти українського народу і Церкви.
Світлої пам’яти Патріярх Йосиф був строгою людиною, вимогливим для інших і свого оточення і до себе самого. Він турбувався своїми питомцями і священиками. В Академії студенти з любов’ю називали його «татуньом», – «татом», «батьком».
Я звертаюся до Вас, Блаженніший Патріярше і до вас, Преосвященні Митрополити і Владики, будьте батьками нашої Церкви, батьками ваших митрополій, єпархій. Питайте думки у ваших священиків-мирян, дайте їм місце у провадженні нашою Церквою.
Ви і ми журимося нашим майбутнім, журимося браком священиків і правильно, але для мене й для багатьох з нас є фактом, що ми майже не маємо багатьох або може взагалі нікого на вищих богословських студіях, що є багато більшою турботою, ніж тимчасово необсаджена парафія.
Те, що в Римі всю працю покладено на кількох священиків, є також сумним фактом. Краще мати одного менше священика в єпархії, ніж наш Рим має світити пусткою.
Світлої пам’яти Патріярх Йосиф дбав про студії своїх священиків, висилав їх закордон для дальших студій. Продовжуючи свої змагання за Український Університет, Блаженніший створив Український Католицький Університет ім. Климента в Римі і Т-во «Свята Софія». Тут збираються питомці цілого українського світу, щоб, крім загальних священичих студій в римських університетах, набиратися духа українського благочестя. Створення центру української богословської науки в Римі повинно бути нашою спільною ціллю. Без такого наукового центру нам важко буде знайти і виявити себе як нарід, який вже тисячу літ славиться багатством своєї богословської культури. Ніхто цього за нас не зробить.
Ще одна важна справа, яка турбує нас усіх, — це конфлікт в Англії. Чи немає між нами настільки доброї волі, щоб полагодити цю справу. В наших парафіях ми турбуємося, коли не бачимо когось в церкві навіть хвилево, а в Англії наші вірні вже 12 років позбавлені духової опіки. Розв’язка цього питання мусить бути невідкличною справою для нашого синоду.
Брак священичих покликань — це наша спільна турбота. Наші родини мусять бути тим місцем, де родяться бажання стати священиком. Світлої пам’яти Патріярх Йосиф сказав: «Лікарем або адвокатом для українців може бути і неукраїнець, але українським священиком в засаді мусить бути українець. Сповнім наш обов’язок супроти Церкви і народу та за Покійного Неустрашимого Пастиря. Зробім наші родини джерелом покликань до священичого стану та тим запевнім світлу майбутність нашій Церкві. Цим сповнило заповіт того, що його ми називали «татуньом» — «батьком».
о. Роман Ганкевич
