(Продовження з попереднього числа)
Також на сходинах молоді треба завести навчання церковного співу, і молодь не лише скоріше вивчає і краще виконує такий спів, але робить це з окремим ентузіязмом — запалом! Потрібно тільки одного — хотіти, і це хотіння повинні мати в першу чергу дяки і миряни, що люблять церковний спів. Ми маємо ще безліч громад, що не співають по-українському і тримаються старослов’янщини. Виходить такий абсурд: священик служить по-українському, а люди співають по-старослов’янському. І так триває літами! Про тексти до інших Богослужень, окрім св. Літургії, подбає о. парох і сам візьме участь в таких лекціях, щоб при тім для перепочинку пояснити значення слів, обрядів, церемоній тощо. А завдання одне: участь всіх присутніх у Богослужбі. Навіть чужинців! Вони, маючи текст нашої Служби, написаний латинськими літерами, будуть дуже скоро співати разом з нами з чималим задоволенням. Але про це має хтось пожуритись, і такими мають бути миряни. Це їхня відповідальність.
На вимогу загальної участи в церковнім співі часто почуєте увагу, мовляв, «ми не співаки», «нема голосу», «слон на вухо наступив», «застарий» і т.п. Це не оправдані слова, а втеча від обов’язку. Вимоги до всенароднього співу такі, що їх може кожний сповнити, навіть пересічний «фіш» (хіба вже такий, що співає аж так, що пісню його можна тільки по словах впізнати, а мелодія до нічого не подібна…). Але такі нещасливці — це рідкість. Більшість — це люди з голосом, слухом, знанням мелодії. Бракує тільки охоти, відваги і — спробувати!
Візьмім таку важну прикмету всякого співу, як його темпо. Чи так важко співати у жвавішому темпі? Церковні мелодії мають своє темпо, і не всі співаються тільки дуже повільно. В наших церквах витворився дивний стиль — темпо до неможливости розлізле, ліниве й повільне. Служачи в якійсь незнайомій мені громаді Службу, коли почую на мій возглас відповідь «Амінь», якому, здається, не буде кінця, мурашки лізуть поза спиною… Чому «Амінь» таке довге, предовге з вистогнуванням переходів з тону в тон? А воно означає: «Нехай так буде!». «Нехай так станеться!». Невже таке слово на такий заклик, щоб Боже Царство Отця і Сина Святого Духа було серед нас благословенним на віки, може бути лінивим, без чуття, повільним і недбало сказаним? При війську за таку відповідь була б кара. Наречена за такий тон і стиль відповіді свого нареченого відчула б, що він її не любить і має її досить… Тільки крихітку подумаймо. А тут? Конечно треба нам провірити темпо наших літургійних співів. Поодинокі гимни мають свої темпо відповідно до змісту слів, свого місця в Літургії і до змісту самої мелодії (мелодія чейже має також свій зміст!). Не потрібно тут метронома для міряння такого темпо, і ті, що провадять, повинні це знати і повести вірних до відповідного темпо.
Короткі відповіді як «Амінь», «Господи, помилуй», «Тобі, Господи», «Подай, Господи»,— не можуть бути ліниві, довгі й розлізлі. Чому вони мали б бути такими? «Єдинородний Сину» — для прикладу — це гимн Воплочення і повинен мати врочисте темпо величних гимнів майже близьке повільного маршу. «Ми херувимів» — з огляду на молитовну призадуму і довгу молитву священика з обкаджуванням — повинно бути повільнішим (але не лінивим і оспалим!) і велично торжественним, подібно як і «Свят». Чому і не співати «Достойно єсть» з радісним темпом, легко прискореним під звук дзвонів, наче вислів радости дітей, що оплескують прихід Мами? Часто мелодії самі просяться, в якому тепмі їх виконувати, бо їхній зміст це підказує. В народніх мелодіях це легко відчути. Повторюю — не можливо все виконувати в одному і тому самому важкому, повільному і ледачому темпі, в якому пісням не видно кінця. Очевидно, швидкі, підскочні темпо в часі т.зв. «підспівування» не годяться. Тому, коли є тільки одна-дві особи в церкві, краще рецитувати, ніж підспівувати підскочно. Тут деякі наші «восточники» переборщують, що все має бути тільки «співане» і не співають, а «підспівують» разом з дяком. Це не поважно. Дяки часто в часі такого «підспівування», коли співають 40 разів «Господи, помилуй», виконують це швидко, як «Гослуй»… Винні тут і священики, що не звертають уваги вірним, що ліниве темпо — це лінива і оспала молитва, а ліниву молитву ледве Бог вислухує. Коли людям це сказати, вони вперше із здивуванням це спостерігають і самі собі дивуються, що досі цього не добачували.
Через наше повільне темпо виникла потреба скорочувати Богослуження. Правдою є, що наші Богослуження є задовгі для модерних людей, можна б їх скорочувати (і може це робити відповідна церковна влада), але Служба Божа тому так довго нераз служиться, що нарід до нудоти співає повільно, не зацікавлено, байдуже, розтягаючи інертно короткі молитви на довгі й монотонно нудні. Темпо розбуджує приспану увагу. Коли воно буде відповідне і не заповільне, Богослуження наші не будуть довгі, не будуть видаватися довгими і монотонними.
Очевидно, як і в інших справах, коли звернути увагу дякові чи й людям, що темпо їхнє є заповільне, вони мають зразу готову відповідь: «То що, співати коломийку?» На те я відповідаю: «Так, коломийку! Бо цар Давид у великім побожнім своїм ентузіязмі, коли переносив кивот завіту до Єрусалиму, танцював перед кивотом якусь, напевно жидівську, коломийку для прослави свого Господа!». Не можна бігати по протилежностях, а відчути величність, торжественність, радість, захоплення, піднесення душі у церковних співах і не опускатись на інертну, повільну й чумацьку отяжілість без думки і без чуття. Темпо мелодії належить до її змісту, а не є чимсь, що «якось само вийде»… Нарід це має відчути, як і відчуває вояк, якого темпо він до маршу потребує. Священики про темпо церковного співу повинні говорити й нагадувати, але й бути приготованими на протилежності. Знову з конкретного прикладу: зверніть увагу, як співають подекуди коляду «Бог ся раждає». Часто виходить це як призабутий вже «фокстрот». Це — карикатура. Або знову інша протилежність — коляда «Нова радість стала» з її нераз безнадійним довгим темпо і сумом, що ніяк на радість, ще й нову, не показує. (І в додатку заклик до наших композиторів: ради Бога, гармонізуючи цю коляду, не вишукуйте якнайважчих пресумних акордів, септакордів і модуляцій для найжаліснішої гармонізації цієї коляди, що деколи розриває серце! Таж співається про «Нову радість», яка небувала, яку приніс Христос, — при чому тут такі болючі «молі», смуток, біль, жаль, а навіть розпач?..
Дальшою хибою нашого співу, яку легко спостерегти і направити,— це спів крізь зуби, або як кажуть, «під носом», що ніяк не відповідає нашій повнозвучній мові з широкими голосними і мелодійними складами в словах. (Нагадаймо поему «Садок вишневий» — як же її продеклямувати чи й заспівати крізь зуби!). Це можна навіть очима спостерегти: ніби співає, але уста-губи зовсім не рухаються і голос мусить якимсь чудом продертися крізь зуби, вирвавшись із стисненого горла і піднебіння, щоб вискочити стисненим і нещасним крізь вузеньку щілину між губами. Це не спів. Коли б так хто говорив, ми б догадувались, що він т.зв. вентрилоквіст, тобто «говорить шлунком». Чому не дозволити голосові видістатись із струмом повітря з легенів легко і свобідно крізь широко отворені уста (не крізь ніс також!), вимовляючи при тому виразно кожний склад, відповідно укладаючи уста при різних голосних а, о, у, и, е, і.
Вимова — це важлива річ у співі, у літургічному зокрема! Той, що співає, має знати, що співає, той, хто слухає, має чути і розуміти зміст слів. В літургійному співі першенство мають слова, зміст, а потім, на другому місці, є мелодія, яка висловлює в свій спосіб цей зміст і доповнює чуттєво слова.
Сьогодні маємо таку добру нагоду спостерігати співаків у себе в хаті в телевізійних програмах. Вчімось також щось з того, як повинен виглядати спів. Телевізор не є тільки для розваги, але й для науки.
Ставлю, отже, питання: чи так важко на повний голос (або як кажуть — на повну горлянку!), не крізь зуби, точно укладаючи уста, видати із себе голос? Чому жаліти легенів і горла і співати, тільки мурликаючи? Зверніть увагу в наступну неділю, як ви співаєте, як співає ваш сусід по лавці, і побачите карикатурність такого співу. Таким він не повинен бути. Великого зусилля до того не потрібно, великим співаком також не потрібно бути, треба тільки зірвати з поганою звичкою такого бідного співу.
Та й якість свого голосу можна поліпшити. До цього потрібно часто співати. Наші голосові струни — це делікатні м’язи, які вимагають заправи, як м’язи до бігу в атлета. Якщо вони ніколи співом не чинні, годі від них багато вимагати, вони нидіють і незвично їм співати. Чому б не співати часто в своїй хаті. Нічого в тім смішного немає, і нема чого стидатись голосно, ще й з жінкою і дітьми, співати! Нічого дивного в цій вимозі немає. Людина — це істота, що співає, спів є її другою мовою, ми є співочі сотворіння і спів — це є теж спосіб нашої комунікації. Якою була б мама, що ніколи б не співала до своєї дитини (зверніть увагу, що не кажу «для» своєї дитини, а «до»!). Наш спів — це перша мова до дитини, і мале сотворіння в колисці інакше замахає ногами й руками, коли почує спів. Очевидно, мужчини тут похитають головами, але я настоюватиму — чому? Певно, коли після прочитання цієї статті тато раптом почне вголос у хаті співати, діти стануть вголос сміятися від несподіванки, і це буде їхній коментар на нове явище в родині. Але спільно, разом в родині заспівати, наприклад, щось нового, вивчаючи це від дітей (що їм буде дуже подобатися!), буде легко й просто.
Без труду можна вигладжувати свій голос, щоб не був він горляний, дикий, якийсь рапавий, твердий чи подібний до реву, але — гнучкий, спокійний, милий і здатний висловити якесь почування в душі. Демостен, перегукуючись з розбурханим морем, виробив собі голос промовця! Кожна субота може бути в родині «пробою», як заспівати там якісь тропарі чи якусь нову мелодію, яку навчив попередньої неділі независний дяк чи панотець.
Тут ще раз повернуся до текстів наших Богослужень. З молитовником сьогодні не тяжко, він дешевий. (В Галичині чомусь це була коштовна річ в порівнянні з іншими книжками, і бідний чоловік не легко міг собі молитовник купити, а для дітей годі було й мріяти, хоч парохи нераз вимагали). Треба співати усі частини Служби Божої. Коли приходить момент по вході з євангелієм на т.зв. тропарі й кондаки, церква вмовкає, а «пописується» на свій лад дяк, часами з піддячими. Чому? Мелодії ці є відомі й легкі, потрібно мати під рукою слова і стосувати мелодію до цих слів. Тут конечність молитовника, бо Службу Божу, остаточно, ще більшість знає напам’ять. Але і зі співом тих тропарів у нас є великий клопіт. Що дяк — то інший напів! Прокімени перед «Апостолом» прямо мордується! На деяких наших поселеннях, де не було професійних дяків і дехто з доброї волі вивчив цей церковний спів «зі слуху», співається прямо дивовижі або всі прокімени на якийсь дивний один «глас». Намагання справити це викликує протест, що «в нас так співали», «я знаю станиславівський напів», а священик звичайно по-добрячому каже — «добре, що й таке є»… Нема бажання досконалости, нема бажання однообразности, нема охоти вчитися. Щось майже як у нас з правописом — що письменник, то правопис…
У Галицькій митрополії обов’язує гласопісчець о. І. Дольницького. Так, як в нашій літературній мові покладено в основу києво-полтавський говір, і він став нашою єдиною літературною мовою, так в церковнім співі для галицької провінції є цей Гласопіснець. Отець І. Дольницький списав його мелодії з уст одного львівського дяка, і це стало нормою. Напіви регіональні, манастирські, вони не є загальними нормами. До цього треба докладно достосуватися. До цього потрібно, очевидно, науки й вишколу, і про це наш єпископат повинен подбати. Ті, що знають свої місцеві варіянти, потребують тільки виправити те, що не є згідне з Гласопіснцем о. Дольницького і це не важко. Потрібний тут акт доброї волі, а не льокальний патріотизм, мовляв, «в нас так співали». Дяки повинні на такі перевишколи приходити, помалу виправляти свої помилки, які або самі вивчили, або в часі своєї дяківської практики самі натворили. (Буває і таке, що дяк «творить» сам свої напіви). Зокрема таких поправок потребують дуже гарні старі мелодії прокіменів, закінчення мелодій тропарів, окремі мелодії деяких кондаків. (Наприклад: прокімен 4-го гласа має 5 фраз, а увійшло вже в дивну практику співати тільки першу і останню фразу, що робить цілість кумедною і, очевидно, неповною мелодійно, що робить з неї мелодійну нісенітницю). Церковний спів вимагає акуратности, і недбальство в ньому є провиною. Подивитись треба на латинників, з якою докладністю в них виконується древній їхній спів григоріянських мелодій в унісоні. І це між іншими чинниками є і його красою.
А з якою прецизією виконують наші діти свої опери і концерти? Чи ж служба Богові може відбуватись з партацтвом і недбальством? Ми далекі від такої докладности в нашім церковнім співі. Молоде покоління це спостерігає, і тому їх не приваблює спів наших Богослужень. Вони щиро кажуть, що наш церковний спів «якийсь простацький»… У виховуванні нових дяків і в плеканні церковного співу треба саме на цю докладність ставити великий наголос. Нічого в Богослужбі не може бути в стилі — «більше-менше», «аби якось вийшло». Це є партацтво і таки провиною перед Богом, якому в дарі не можемо приносити ані нашого лінивства, ані недбальства, ані показухи…
Мабуть, єдиною нагодою, коли в родині співається щось релігійного — це різдвяний час і з ним спів коляд. Ось нагода до співу в родині! Коли я вже при колядах, варто тут же для мирян дещо сказати. Занедбаний в нас спів коляд. Ми маємо понад сотню коляд. Багато з них мають древні мелодії, слова глибокого догматичного змісту, але величезна більшість вийшли зовсім з ужитку, а ми їх залюбки позичаємо собі в західніх християн, наче б нам бракувало. Співаємо в безконечній черзі тільки кілька їх, і число їх не переступає навіть десятка! А велика шкода. Треба воскресити древню спадщину. Знову ж паде обов’язок на дяків і священиків навчити ті давні мелодії. Великою перешкодою є тут стара незугарна мова тих коляд, чи радше язичіє, в якому ті коляди написані. Деякі писані ще старою галицькою говіркою, яка вже є і смішною, коли наш нарід почав вживати в своїй буденній мові все таки літературну мову. Деякі видавці виправляють ці старі тексти й українізують їх, і з того постає ще більший хаос, бо кожний робить це на свій лад. Тут повинен би сказати своє слово наш Синод і зладити з добрими нашими поетами новий текст коляд для всенароднього вжитку. І знову — без мирян нам в тому ділі не обійтися. (У Львові таку вдалу спробу зробив в тридцятих роках видавець Іван Тиктор, видавши справлений колядник з доброю поетичною мовою Ю. Шкрумеляка, а навіть ряд нових коляд, які подекуди почали були прийматися, як напр. «Нині Рождество Божого Дитяти, браття-вкраїнці йдуть його вітати»…).
Те саме відноситься і до великопосних пісень та інших пісень Богогласника чи нових, недавно створених, церковних пісень. Заникли старі гарні богородичні пісні, воскресні гимни. Навіть цього не спостерігаємо, і гарні музичні, богословські самоцвіти губляться в пилюзі або серед різного щоденного дрантя. Ювілей 1000-ліття може бути нагодою до рефлексії, скільки ми з минулої музичної спадщини нашої Церкви зберегли, а скільки по дорозі історії стратили-розгубили. А церковний спів був все найсильнішим виявом мирян в житті Церкви. Як стратили ми на цьому багато, то провина буде за мирянами. Владик типу перемиського єпископа Снігурського було мало, які хотіли б дбати про церковний спів. Спів був відповідальністю мирян, головно дяків. Вони можуть і повинні його удосконалити, вчити і зробити його живою високою молитвою в часі наших Богослужень, щоб ті Богослуження дійсно були за словами II Ватиканського Собору «тією вершиною, до якої прямує діяльність Церкви, й одночасно і тим джерелом, звідкіля випливає вся її сила» (Про Літургію, ч. 10).
