Альтернативна ідеологія
Середньовіччя у Європі прийнято вважати добою панування Католицької Церкви. Звісно, німецькі імператори чи англійські королі, які боролися проти авторитету Риму, могли б із цим посперечатися, але той факт, що вони хотіли мати вагоміший вплив на церковне життя, лише підтверджувало вищевказане правило. Коротко кажучи, була одна Церква, яка визначала духовне життя тодішніх європейців, чиє вчення лежало в основі тодішньої системи цінностей, а її супротивники лише хотіли мати вплив на цю потужну сенсотворчу структуру. Були паралельні системи цінностей, які знаходили своє відображення в тодішній літературі, – героїчний кодекс, куртуазні правила, цінності вагантів чи житейська мудрість, але вони або трансформувалися в християнському дусі (як, наприклад, нордичний героїчний ідеал став лицарським), або так чи інакше оберталися навколо цього як «системна опозиція». Також були спроби створити своє, «альтернативне» християнство без Риму і папи, інколи без передання і зі спотвореною теологією (катари, вальденси, лолларди, гусити), але це було християнство! Коли в 1517 році розпочалася Реформація і «альтернативне християнство» стало реальністю, боротьба тривала знову ж таки за той чи той варіант християнства, за ту чи ту Церкву.
І ось у XVIII столітті значна частина філософів порушила питання: а чи потрібне взагалі християнство – таке, яким його доносить до людей Церква? Тобто під питанням опинилися перш за все не сама віра в Бога чи, приміром, заповідь «любіть один одного» (хоча деякі філософи – такі як Мельє чи Гольбах – загалом проголошували, що Бога немає), а радше традиції, заповіді та й загалом інститут Церкви. Свого часу, у V столітті, святий Августин в «Місті Божому» показав, що «Рим упав – туди йому й дорога, а в нас є Церква». Так ось наприкінці XVIII століття Вольтер, Дідро, Монтеск’є, Руссо, Гольбах і Гельвецій спробували провести таку саму операцію з Церквою: люди довго були поневолені нею, але настав час відкинути старі «марновірства» і покладатись лише на власний розум. Завдяки цим філософам у Європі починає формуватися нова ідеологія – раціоналізм (про те, що єдине джерело пізнання істини – розум) та деїзм (про те, що Бог є і що Землю створив Він, але Церква, Біблія та інші звичні атрибути мають до Нього вельми опосередкований стосунок). Загалом все це було назване «філософія Просвітництва». А захоплення просвітителів античністю спонукала їх назвати той період, що пролягав між ними та Грецією і Римом, Середньовіччям. Цим вони намагалися підкреслити, що період цей був чимсь неважливим, «темним», перехідним між двома великими епохами.
Перші постулати деїзму та раціоналізму були викладені ще в Англії у XVII столітті, проте розквіту ця ідеологія набула саме в католицьких країнах – Франції та Австрії. І не через те, що протестанти успішно боролися проти цих віянь, просто протестантські спільноти ніколи не мали на своїх територіях такого впливу і авторитету, як католики на своїх. Протестанти офіційно підлягали своїм монархам, отже, пастор у Англії чи в Німеччині сприймався радше як «доповнення» до державного механізму, аніж як представник потужної позадержавної структури. У той же час в католицьких країнах – таких як Франція, Австрія, Річ Посполита або численних областях Німеччини – Католицька Церква після Реформації зберегла і навіть примножила свій вплив у суспільстві, фактично монополізувавши багато галузей суспільного життя, зокрема освіту. Тобто лише в католицьких країнах Церква була такою потужною, що з нею воліли боротися. Можна багато говорити про те, наскільки сама Церква була винна (чи не винна) в зростанні антицерковних настроїв серед тодішніх інтелектуалів і наскільки велику роль у цьому зіграв науковий прогрес, але так чи інакше філософія раціоналізму ставала щораз популярнішою у цілій Європі, навіть у православній Росії.
З часом правителі робили спроби застосувати принципи раціоналізму на практиці. До прикладу, австрійський імператор Йосиф ІІ (той самий, що закривав монастирі і робив священиків держслужбовцями, чим греко-католики мудро скористалися) писав: «Я маю намір звільнити народ від марновірств і від впливу садукеїв. Необхідно вилучити з церковної сфери все, що не має до неї жодного відношення і внаслідок чого відбулося поневолення людського розуму». Нищення храмів та монастирів у революційній Франції, вилучення церковних земель у Росії – все це якраз робилося прихильниками раціоналізму. Цікаво також, що це дивним чином збіглося в часі і з забороною ордену єзуїтів та погромом єзуїтських місій у Південній Америці (яскраво зображені в художньому фільмі «Місія»).
Взагалі-то королі й раніше «націоналізовували» церковне майно чи розправлялися з небажаними клириками. Але у XVIII столітті вперше і філософи, і правителі від Атлантики до Уралу почали не просто витісняти Церкву із суспільного життя, а послідовно будувати і втілювати в життя нову систему цінностей, нову ідеологію, яка відрізнялася від того, що пропонували всі християнські конфесії. І це вже було щось нове. Через сто років почалася доба біблійної критики та ліберальної теології, коли Ернст Ренан і Давид Штраус заперечили божественність Христа, а невдовзі були сформульовані постулати світського гуманізму – світогляду, який тою чи іншою мірою є панівним у сучасному західному світі. Це передусім відокремлення Церкви від держави, освіти та ЗМІ; скептичне ставлення до релігії («до претензій Церкви чи ірраціонального на пояснення реальності»); незалежність етики від релігії; неприпустимість будь-яких переслідувань; захист прав усіх меншин; беззаперечне визнання розуму як головного інструменту пізнання.
Світський гуманізм намагається стати своєрідною державною релігією в країнах Заходу, і політика більшості західних країн (відсторонення Церкви від більшості сфер суспільного життя, гіперболізований захист прав осіб із гомосексуальними схильностями тощо) так чи інакше свідчить про вірність правителів цій новій релігії. Сюди слід додати втрату значної кількості вірних практично всіма конфесіями в Західній Європі. Все це дає підстави багатьом філософам, публіцистам, проповідникам говорити про занепад віри і так звану постхристиянську добу, коли вперше з часів імператора Константина християнська віра припинила бути офіційно панівною, а Церкву відсторонили від активної участі в суспільному житті.
Як жити далі?
Не дивує, що християнські інтелектуали міркують над тим, що робити далі і як тепер діяти Церкві в нових умовах? Щоб дещо прояснити ситуацію, слід відповісти на три запитання: чи дійсно світ змінився так, як це нам видається? Чи стало від цього світові краще? Чи змінилася місія Церкви?
Спробуємо це зробити за порядком. По-перше, якщо нарікати на те, що Захід «відійшов від Бога», треба припустити, що колись Захід був із Богом. Зазвичай добою панування Церкви і віри називають Середньовіччя або взагалі «благословенну старовину», Америку (до сексуальної революції), або докомуністичні часи в нашому випадку. Звучить це досить кумедно, якщо подивитися на ці епохи без зайвої ідеалізації. У пуританській Америці нищили індіанців та знущалися з рабів-негрів; у середньовічній Європі палили єретиків та переслідували євреїв (не кажучи вже про конкістадорів чи «зловживання» під час хрестових походів); у Візантії палили бібліотеки і знову ж таки переслідували єретиків та євреїв. Не кращою була й історія православного світу: у Київській Русі князі вбивали один одного (взяти хоча б «святого» Андрія Боголюбського, який спалив Київ), московські князі за допомоги татар знищували цілі міста суперників, козаки вбивали євреїв і палили костели разом із парафіянами і так далі. У православній Російській імперії спалювали старообрядців і кидали до в’язниць католиків, розстрілювали мирні демонстрації та відправляли в Сибір за заборонені думки. Те саме можна сказати і про давню мораль. Якщо тверезо порівнювати сучасний світ із середньовічним, можна побачити, що не так уже й змінилися моральні норми. Поведінка героїв та героїнь «Декамерона» чи «Кентерберійських оповідань» мало чим відрізняється від поведінки героїв сучасних фільмів чи серіалів із сюжетом «зустрів-переспав-кинув». Насмішки над Церквою у XIII столітті мало чим відрізняються від насмішок, які чуємо зараз, у ХХІ столітті. Поняття трубадурів чи вагантів про цноту або подружню вірність далекі від християнства так само, як і моральні стандарти сучасних голлівудських зірок. Російські царі, ті самі помазаники та глави Церкви, блудили направо і наліво, а в селах свекри спали з невістками, допоки сини були на заробітках.
Навряд чи в історії будь-якої країни можна назвати добу, коли всі були християнами, жили за заповідями Божими і всім було добре. Тому не можна вести бесіду про постхристиянський світ, тому що світ ніколи не був християнським. Змінилася афіша, а суть залишилася незмінною… Єдина різниця між «благочестивим минулим» і «безбожним сьогоденням» у тому, що в наші дні язичники вже не вдають із себе християн (за винятком політиків). І якщо у XIII чи XIV столітті розпусники або тирани так само ходили до церкви, як і ті, що намагалися жити за Божими заповідями (бо інакше всі осудять), то тепер, прийшовши до церкви, можна бути певним, що всі ті, що стоять поруч тебе, прийшли сюди, бо їм хочеться тут бути (хоча й через різні мотиви). Свого часу Клайв С. Льюїс, відповідаючи на закиди з приводу «занепаду віри», писав, що справжнього занепаду віри нема: «До церкви ходити припинили одразу після того, як перестали змушувати. 50 людей, які ходили до храму, бо так прийнято, припинили ходити, п’ятеро віруючих ходять як ходили. Димова завіса впала, війська розставлені, можна починати бій».
Питання друге: чи став світ гуманнішим, людянішим після того, як замінив Христа розумом? Очевидно ні. Філософія Просвітництва у Франції заклала підвалини для Великої Революції з терором, геноцидом власного населення (у Вандеї та того, який здійснював Наполеон). Атеїзм російських комуністів приніс Голодомор і ГУЛАГ. ХХ століття дало нам дві світові війни, Аушвіц, тероризм, гіперболізовану бюрократію, СНІД, брехливих журналістів, ювенальну юстицію та відносну мораль постмодерну. Війни не стали менш жорстокими, політики – менш брехливими, а багатії – менш жадібними. Сподівання раціоналістів на те, що світ стане кращим, якщо визволити розум із полону «церковних забобонів», не справдилися…
Отже, як і дві тисячі років тому, світ лежить у злі, і людям потрібен Бог! Це і є відповіддю на третє запитання. Місія Церкви не змінилася: як і в часи апостолів, маємо «йти і навчити всі народи», маємо, як добрий самарянин, допомагати тим, що потребують допомоги, маємо бути прикладом вірності та мужності, доброти та милосердя, любові до Бога та любові до ближнього. Слід звернути увагу на те, що займатися політикою і дбати про світський престиж до місії Церкви не належить! Та й загалом сучасне становище для Церкви досить зручне: не треба дякувати цісареві за підтримку, не треба копирсатись у політиці та й проповідувати значно легше, коли живеш не в палаці та не маєш яхти. Все ж таки досвід минулих століть яскраво свідчить, що любов до влади і грошей, компроміс із сумлінням заради успіху чи спокою ні до чого доброго не призведуть. Повагу до Церкви збільшуватимуть віддані проповідники і пастирі, а не церковні бізнесмени на мерседесах.
І останнє: вся західна мораль, заснована на принципі унікальності та важливості людської особистості, базується на християнстві. Уся західна цивілізація була створена Церквою. При соборах і монастирях відкривалися перші школи й університети. Монахи у скрипторіях переписували Платона і Аристотеля (саме ці середньовічні трудівники забезпечили Просвітництво джерелами із такої любої їм античності), а проповідники намагалися донести до королів, що великий правитель – не той, хто п’є із золотої чаші, а той, хто відкриває школи і допомагає бідним. Непохитність моральних норм, культурна свідомість – все це дало світові християнство. Отож, ідеологи світського гуманізму пиляють гілку, на якій сидять, і проблеми сучасного західного суспільства – яскравий приклад цього. Тому цілком можливо, що світ стоїть на порозі нового Великого Переселення, «нового занепаду Риму», і знову, як колись, Церкві доведеться рятувати світ. Може, навіть швидше, аніж здається…
Віктор Заславський – історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
