В кожній більшій релігії світу існує релігійна практика паломництв. Паломництво — це подорож до якогось святого місця з метою особистого покаяння та з бажанням прославити те місце, в якому в якийсь спосіб Бог себе об’явив людям, об’явив свою волю своїми боговгодниками. Народом, що практикував паломництва, був старозавітній Ізраїль. Вони мали єдину святиню в Єрусалимі. Кожний ізраїльтянин мав обов’язок бодай раз в рік відбути прощу до свого святого міста. Празник Пасхи був днем, коли євреї приїздили з усіх своїх поселень на Середземномор’ї, щоб скласти свою жертву і бути у місті царя Давида.
Християнство зразу від своїх початків стало релігією паломництв. Перші паломництва відбувались також до Єрусалиму, бо там здійснилось таїнство нашого спасення Христовою смертю на хресті на Голготі, там відбулося Христове воскресення і римські власті добре подбали на початку другого сторіччя, щоб затерти слід того місця, де був гріб Йосифа з Ариматеї, в якому лежав і воскрес Христос. Метою християнських паломників було відвідати місця, у яких жив і ходив наш Спаситель, розважити на тих місцях свою гріховність і зложити на них своє покаяння, роздумати над великим ділом Божим — нашим спасенням і подякувати за нього. Очевидно, овочі цього паломничого труду жертвувались у формі молитов та милостині за свої особисті потреби і своїх рідних чи і за свій нарід, свою громаду.
В нашій літературі маємо твір ігумена Данила XII сторіччя про його паломництво до св. Землі. Він ходив до св. Землі і пробув там майже півтора року. Лишив гарний опис свого паломництва і цей твір є міжнароднім. Відвідуючи місця, по яких ходив наш Спаситель, ігумен Данило молився за свою землю руську…
Наш нарід любив паломництва і на нашій уярмленій сьогодні землі розсипала Божа благодать багато місць, які давали паломникам поміч і потіху благословення. В українській духовній традиції паломництва все були дуже цінені. Українським Єрусалимом був Київ із своїми манастирями і княжими церквами. Мабуть, від початків нашого християнства наші побожні люди їздили в Київ, щоб поклонитися мощам Божих угодників, щоб розговітись, щоб роздати милостиню убогим, щоб збагатити київські церкви своїми дарами. Козацькі старшини вибирались в Київ на прощі зі своїми козаками, родинами і челяддю. Маємо в нашій літературі описи таких прощ, і письменники завжди підкреслюють святість нашого Києва. Не потрібно і пригадувати таких славних місцевостей, де Богомати роздає свої ласки, як Почаїв, Зарваниця, Гошів та інші.
Сьогодні численні українські паломничі місця замкнені, стоять вони пусткою або перемінено їх на музеї. Діє Почаїв, і до нього ідуть наші паломники зблизька і здалека. На чужині користає наш нарід з відпустових місць інших народів, і наші українські паломництва до деяких відпустових місць стали вже славними на Заході. До таких належить Рим.
В минулому сюди приїздили наші паломники з України. Сьогодні кожного року велике число українців відвідує Рим. Він став вже майже українським паломничим місцем з багатьох причин. Тут спочили кості двох верховних Христових Апостолів — Петра і Павла. Тут стільки слідів крови християнських мучеників, замучених в перших трьох сторіччях, поки християнство за Константина отримало волю. Тут, в центрі християнства, жило стільки праведників та світильників Христової віри, тут стільки історичних храмів Божої слави, тут живе наслідник св. апостола Петра — глава вселенської Церкви. Але українська душа має ще що шукати в Римі! Скільки тут перенесли великі Батьки наші святих речей, до яких ми не маємо сьогодні доступу в поневоленій Україні! Тут їхні сліди ще з часів Володимира, коли його посли і напевно купці тут бували. Тут вже чотириста літ є український храм і в ньому чудотворна ікона Богоматері з Жировиць — єдина наша чудотворна ікона, що опинилась поза межами України, і хочеться думати, що Богомати наче хотіла остатись з нами на чужині, щоб ми, Її діти, не були сиротами! Тут є мощі св. священомученика Йосафата, які справді чудесно дістались сюди, хоч за ними пильно шукав ворог, щоб їх вхопити в свої руки і знищити! Тут спочивають кості митрополита Корсака, на шматку української землі, недалеко Колізею! Тут стільки інститутів і манастирів, в яких школяться наші нові сили для Христової ниви. Тут спочиває архиєпископ Іван Бучко і його посередник львівського митрополичого престолу Йосиф Сембратович. Тут зложив свої кості ісповідник віри Блаженніший Патріярх Йосиф, що залишив велику спадщину, яка говорить світові про нашу страждальну Церкву і нарід. Тут врешті живе тепер Глава і Батько нашої Церкви, до якого спрямовує свої кроки кожний український паломник, щоб одержати його благословення. Належимо до рідкісних народів, що маємо в Римі таке велике число пам’ятників із старих і нових часів.
Коли святий наш Город Київ сьогодні перестав бути містом паломництв, а своєю красою став тільки одним з туристичних центрів України, так ограбував його з його авреолі безбожний ворог і тільки скрито в душі їдуть вірні душі відвідувати святі місця над Дніпром, коли Львів став ограбований із своєї давньої слави і віддав її Москві, а в підземеллях собору св. Юра сумують опущені і сховані мощі святої слави Митрополита Андрея,— тут, в Римі, опинилась частина нашої бувальщини, нашої історії, наших духовних скарбів і наших святощів!
Прикро дивитись з цих римських горбків на спустошений духовно Київ. Пригадується сумний опис нашої поетеси Ліни Костенко, опис ограбованого Києва в сімнадцятому сторіччі. Але поетеса так по-мистецькому це описує, що читач бачить цю руїну тепер в її словах. Вона описує цю руїну, коли її героїня Маруся Чурай відвідує Київ як паломниця-прочанка. Аж хочеться, хоч як воно болісно, ці її слова зацитувати. Ось Київ в її описі – сьогодні, ограбований з його святощів:
І ось він — Київ! Возсіяв хрестами.
Пригаслий зір красою полонив.
Тут сам Господь безсмертними перстами
Оці священні гори осінив.
Так довго йшла, так ждала терпеливо.
І ось він, Київ, за валами, він!—
Той стольний град, золотоверхе диво,
душі моєї малиновий дзвін!
…І увійшли ми в київські ворота.
Чогось так тихо, мов пройшла чума…
дзвінниця — мертва. Обгоріли крони.
І все німе — і гори, і Поділ.
В Литву до себе вивіз наші дзвони
Литовський гетьман Януш Радзивілл.
Покинуті, попалені, похмурні
Стоять двори, базари, винокурні.
Сади стоять, примерлі од пожежі.
Людей немає. Коні не іржуть.
Лиш на валах необгорілі вежі стирчать у небо.
Попіл стережуть.
Оце мій Київ, це моя вітчизна.
Залиті кров’ю київські вали.
Ой люди, люди, Божа подобизна,
До чого ж ви цю землю довели?!
Так… Треба нам сказати те саме. Оце мій Київ… До чого цю святу колись землю довели… Та маємо куди на волі спрямовувати наші паломничі кроки. Щось рідного, власного, вільного ми принесли на чужину. Навіть взяли з собою Матір Божу — коли б зацитувати «Іржавця» Шевченка, — і більш нічого не взяли…
Мої Дорогі! З такими думками відбуваймо наші прощі до Риму. Відбуваймо їх якнайчастіше, щороку, якнайчисленніше. Коли приходимо в цей храм Св. Софії, нехай нагадує він нам золотоверхі церкви Києва і смиренні верхи церков Львова. Робім ці покаянні паломничі практики тут, поки усміхнеться для нас воля над Дніпром і приймуть нас в обійми княжі вали Києва. Молімось, як Данило Паломник, за святу нашу Руську Землю, щоб Бог послав їй благодать волі, привернув давню славу, про яку молився на київських горах апостол Андрей. Нехай це буде все завданням наших молитов в часі наших прощ до Риму, тут, де опинились наші святощі на вигнанні і на волі. А над усе прибігаймо сюди до тієї чудотворної ікони жировицької Богоматері, якої очі оглядали степи і бори наших північно-західніх окраїн і просім Її словами молитви Слуги Божого Митрополита Андрея: «А Ти, пречиста Богородице, непорочно зачата, Мати і Царице України, святий Обручниче Йосифе, покровителю Вселенської Церкви, святий Архангеле і ви всі святі Покровителі українського народу, опікуйтеся завжди цим народом, щоб він став народом святим, щоб сповнив своє Боже післанництво, щоб навернув увесь Схід до світла віри, щоб причинився до світлого добра людського роду, щоб був поміччю і потіхою святої Вселенської Церкви та щоб приносив Вічному Цареві безперестанну славу, честь і поклін на віки вічні. Амінь».
