Вже кілька місяців, як невелика група молодих людей у розсіянні по обох боках Атлантику старалася зорганізувати «Зібрання молоді» під час поминальних днів у Римі з приводу першої річниці смерти Блаженнішого Патріярха Йосифа. Найбільша в тому заслуга Апостоляту Молоді в Чікаґо. Не легко було це організувати, бо відгуків на заклики організаторів до деяких доповідачів майже не було. Невідрадним явищем є те, що молоді, які хочуть релігійно зацікавити нашу молодь, зустрічають в практиці стільки непривітних людей і організацій, не тільки світських, але й церковних. Хоч існували ще й інші проблеми, хоч ініціятори не знали, скільки саме молоді про це зібрання поінформоване, проте вони вирішили, що хоч їх буде й десять, то вони собі будуть думати над актуальними релігійно-церковними проблемами.
Мета зібрання була говорити про «Місце молоді в Церкві», і для цього були накреслені пляни, як відбути зустріч і кого запросити на доповідачів. Однак, не все пішло за плянами, а це вийшло на краще, бо зібранням провадили всі присутні. Не були тільки приготовлені теоретично-практичні доповіді, але кожний з учасників говорив і роздумував над своїм місцем і над місцем молоді в Церкві.
Вдало керувала зустріччю п. Ольга Попель з Чікаґо. Перше слово взяв о. арх. Любомир Гузар, що говорив про прикмети молодих людей та зокрема затримався над прикметами молодих Романа (Андрея) Шептицького і Йосифа Сліпого. Це були заздалегідь вибрані ним питання, бо нашій молоді деколи бракує знайомство з ними. Загальними прикметами молодої людини є свіжість, незіпсованість, ентузіязм, бажання щось зробити і моральна сила.
Молодий Роман Шептицький був з походження ґрафом, багачем і мав побожних батьків, а молодий Йосиф Сліпий походив із збіднілої шляхти і мав також побожних батьків. Обидва вони були здібні, енергійні, мали перед собою якусь добру ціль; вони мали свідомість потреби піднести економічний і релігійний рівень нашого народу. Молоді Роман і Йосиф мали свідомість свого покликання до праці. Вони також вірили в потенційну силу свого народу. Один і другий мали перед собою далекойдучу програму і вона збільшувалась з їхніми призваннями. Вона не з’явилась раптово — ось так. Це була служба Церкві й народові. В нашій східній ментальності нема такого розрізнення між двома поняттями. Щоб це здійснити, вони приготовлялися — у них було глибоке знання. Тверда була їхня молодість в тому сенсі, що вони дуже працювали над собою. Йосиф вибирав завжди менше вигідні речі в житті й того ж вимагав від інших.
Ольга Попель говорила нам про «Молодь і парафію». Молодь — це важлива частина парафії, бо запевнює її майбутність. Важне таке твердження, а в практиці бачимо, що в західній гемісфері земної кулі, крім одиниць, молодь не бере участи в житті своїх парафій. Чому спостерігаємо таке явище? Поперше, молода людина думає про свою кар’єру і часто в тому напрямі повністю заанґажована; подруге, наша еміграція, що стає діяспорою, лежить між двома світами, які лишають молодь на роздоріжжі; потрете, Церква не завжди притягає, вона декому стала непотрібною, а іншим — ніколи не була потрібною. Як активна молодь може включитися в свою парафію? Часто молоді люди мають великі здобутки і пошану в професійному житті, а в своїй громаді уважають їх за нездібних.
Були ще інші доповідачі, як, наприклад, п. Адріяна Пілецька, яка мала говорити про «Церкву і громадські організації», але час зайняв спонтанний обмін думок, що вказувало, скільки та тридцятка молодих людей, (бо були також і сивоволосі учасники) цікавиться нашою Церквою і своєю ролею в ній.
Молоді люди говорили про свої різні проблеми. Незрозумілість різних обрядів, церковно-слов’янська мова — це теж проблема. Відчувався жаль за брак знання і зацікавлення молоддю з боку священиків і єпископів. Ставилися питання, що саме наша Церква робить спеціяльно для своїх молодих мирян. Говорилось також про брак добрих проповідників Божого Слова, бо проповіді не є на рівні сучасних потреб.
В Англії ніхто не займається молодими й наймолодшими на релігійно-церковній ниві, нема катехизації, бо патріярхальні священики справді не мають часу, а «горняківці» дають тайни і проповідують Боже слово під умовою, що ти «горняківець». Молоді призвичаюються до поверхового релігійного життя. Вони не можуть ходити до своїх церков. Але вони не тратять надії, бо ці всі проблеми, ця боротьба приводить багатьох з них до призадуми, до зближення до Бога. УКУ в Лондоні грає в цьому позитивну ролю.
Заторкувалось багато інших проблем, кожний хотів висловити свої переживання, бо чувся в товаристві, де може зовсім щиро їх висловити, а його будуть інші старатися зрозуміти, а не зразу критикувати.
Отець Мирон Панчук — директор Апостоляту Молоді в Чікаґо намагався дуже гарно підсумувати нашу зустріч. Тому він поставив питання: де є наша молодь, і сам відповів: там, де вона збирається! Завдання священиків і світських апостолів — це йти туди, де молодь збирається і з нею зустрічатися, навіть по кавярнях. Далі о. Мирон заохочував до ТВОРЧОГО ФАНТАЗУВАННЯ. Кожний з нас застановлявся в тишині впродовж десяти хвилин і тоді по черзі всі говорили свої думки про Церкву і свою ролю в ній. Ось деякі з тих думок, що ще пам’ятаю:
Бачу Церкву як спільноту любови, я б міг в ній молитися, цілувати ікони, складати перед ними доземний поклін, без того, щоб на мене дивно дивилися. Ми були б всі членами духовної спільноти, де б я міг вимагати помочі від інших, відповіді на питання, пояснення, і де б інші могли це зовсім природньо від мене вимагати. Не було б в наших громадах упереджень. Це були б спільноти молитви.
Бачу Церкву, в якій більше любови, науки і спонтанности, а менше ієрархічних бар’єрів; кожний член може мене, а я його приймати в любові й мирі.
Розвивається один сильний манастир, який є центром життя молитви і любови й миру, він є тією оазою, до якої наші люди йдуть черпати силу для свого християнського життя. Ці манастирі поволі поширюються і помножуються.
Всі священики є виховані в одній нашій семінарії — одному дусі. З того приводу наша Церква мала б багато менше проблем, багато менше розбіжностей, шанувала б більше свою рідну мову в Богослуженнях, настоювала б про спільне виховання дітей батьками і священиками в парафіях.
У притворі церкви поставили б таку скриню, де б кожний міг кидати свої питання та пропозиції, наприклад щодо проповідей.
Не зверталося б більше уваги на політичні переконання в нашій церковній громаді.
Жінки грають більшу ролю в Церкві.
Існують інформативні бюра про нашу Церкву.
В Римі розвивається український Католицький Університет — ректорство надане людині, яка мала вже успішний досвід в керуванні іншого подібного центру. В ньому співпрацюють молоді професори, для них знаходиться платню, гідне помешкання. Вони відповідають тільки перед одним їхнім науковим зверхником, вони можуть бути отцями, монахинями, мирянами — жінками чи чоловіками, одружені. Бачу себе як один з професорів УКУ.
Скликував би молодих охочих людей на однорічну міну працю до таких центрів, де створив би конструктивний дух конкуренції, щоб кращі могли б вбиватися наверх, як і в чужих установах.
Якби я був єпископом, не мав би проблеми зі священиками, мав би їх одразу тридцять молодих (бо таке число молодих богословів, що хочуть бути священиками, мають закінчені студії, але їх не хочуть святити, бо вони одружені).
Ось такі результати нашого зібрання, яке відбулось в Римі 9 вересня 1985 року. Бажання наше, молодих, нести добру новину нашим ровесникам, ми тільки потребуємо помочі й солідарности від старшого покоління.
Треба більше контакту між молодими, треба дальше говорити на релігійно-церковні теми, але з розумними, практичними доповідачами. Це бажання, яке часто повторювалося під час наших розмов. Молодь хоче слухати, хоче говорити, хоче брати участь, але вимагає, щоб її шанували, щоб це все мало сенс, щоб мало руки й ноги.
Треба постійно всім нам ставити собі питання, де наша молодь і йти до неї, щоб з нею зустрінутися і зрозуміти її і тоді буде нам всім краще і веселіше.
Михайло Димид
Шарлеруа, 21 вересня 1985 р.
