Його — нема!..
Він відійшов у вічність,
Як смертні всі відходять…
І трагічність
Не тільки в тім, що відійшов.
А в тім, що доки жив,—
Його горінням — мало хто горів,
Стремлінь його — не поділяли ті,
Які були повинні з Ним іти!
Вони Його лишили… Залишили,
Як відцурались Іншого колись.
А він ішов, доки були ще сили,
Йшов до мети й ніколи не скоривсь!
Важкий був шлях…
Та він навчивсь страждати,
Бо вірив в правоту Своїх вимог.
І знав, що лиш великого бажати
Повинен той, хто прагне перемог!
І залишивши нам свої надії,
Він відійшов…
Чи з Ним заснуть і мрії
На власні сили втомлених людей?
Чи час — мету накреслену розвіє,
І ті, що гальмували Його дії,
Погасять й чисте полум’я ідей?..
Покаже час…
Історія єдина
Зможе судити вчинки наших днів,
І хто був прав, і хто тут завинив.
І в смутку тихо котиться сльозина:
Як раптом наш народ осиротів —
Втративши нині Відданого Сина.
Зоя Когут
* Передруковано за католицьким тижневиком «Церква і життя» в Австралії.
