ЙОСИФ ПАТРІЯРХ КИЄВО-ГАЛИЦЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ
Моїм духовним Дітям, Владикам, Священикам,
Монахам і Монахиням і всім Вірним Української Католицької Церкви
МИР У ГОСПОДІ І АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ!
«Ще трохи, і світ мене не побачить» (Йо. 14, 19), «Ще трохи, і ви не побачите мене більше…» (Йо. 16, 16), бо «надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас…» (Йо.16, 25). Залишаючи цей світ і «сидячи на санях», як говорили наші предки, після 90-ти кількалітнього життя молюся за вас, моє Духовне стадо, і за ввесь український народ, якого я є сином і якому я старався ввесь свій вік служити, словами прощальної Архиєрейської молитви Господа нашого Ісуса Христа. Він бо для нас усіх і для всього світу є «путь, істина і життя» (Йо. 14, 6).
І тому, переставляючися у світ вічности, благаю Отця Небесного, щоб Він прославив Сина свого у вас, щоб ви пізнали Його, «Єдиного, Істинного Бога» і Ним «посланого — Ісуса Христа» (Йо. 17, 3), і щоб Він дав вам «Утішителя, який буде з вами по віки, Духа Істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде в вас» (Йо. 14, 16-17).
Разом з цією молитвою, прощаючись зо світом і всіми вами, дорогі мої духовні діти, так, як велить нам наша свята прадідівська християнська віра, залишаю вам свій Батьківський і Пастирський Заповіт!
«…Щоб ви не зневірилися…» (Йо.16, 1) і «Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!..» (Йо. 14, 1).
І основне заповітую вам: «Щоб ви любили один одного…» (Йо. 15, 12, 17) любов’ю, над яку більшої немає, що й готова життя своє віддати за друзів своїх…» (пор. Йо. 15, 13).
* * *
Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таїнственним Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного українського народу, з його духовними і матеріяльними скарбами вселюдського значення, визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі.
Впродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в’язнем Христа!
Насамперед, в юних роках, був я добровільним Його в’язнем! Бо народився я і був вихований в українській християнській, хліборобській, глибоко віруючій родині. Вона передала мені й защепила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому, сьогодні, здоганяючи їх у потойбічному світі, «ідіже ність болізні, ні печалі, но жизнь безконечная», з синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина — це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповітую вам: Збережіть, а де її розхитано, оновіть в українському народі справжню християнську родину, як невгасаюче вогнище життя і здоров’я Церкви і народу!
Добровільним в’язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях добувати знання і посвятитися науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві, а старшому братові, Романові, за те, що став знаряддям цього Промислу, бо він навчав мене, п’ятилітнього хлопця, і завдяки цьому, ще заки почав я шкільне навчання, вмів я вже читати і писати, а рідна школа розпалила цю іскру любови до науки. З любови до науки залишався я і далі добровільним в’язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові.
Християнська родина і рідна українська школа — це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь!
Отож, заповітую вам: Відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні і в усіх країнах поселення нашого українського народу!
В покликанні — служити Христові в духовному стані — виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг, упродовж кількох десятків найкращих років життя, працювати, як добровільний в’язень Христа, бувши Його служителем, як науковець, богословський дослідник найбільшого об’явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя й, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя і життя Подателя, що все сповнює, що в нас і в Христовій Церкві невидимо перебуває (пор. молитва «Царю небесний»).
Надхненний Його благодаттю, служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які поручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Академії, чи вкінці як основник Українського Католицького Університету тут, в Римі…
Як той, що став добровільним в’язнем Христа, служив я українській богословській, колись так світлій науці, стараючися воздвигнути її з руїн, оновити її, у свідомості, що наука — це один з наріжних каменів-стовпів відродження і сили народу, а богословська наука — це євангельський заповіт Христа — «Ідіть і навчайте всі народи…» (Мт. 28,19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через свої наукові й виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум…» (Пор. моє Слово на відкритті Богословської Академії — 6 жовтня 1929 p.).
Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, в обличчі вічности, яка невідхильно зближається до мене, заповітую вам:
Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки. Наука — це їхнє дихання життя!
* * *
Коли в 1939 році почався новий «хресний ход» нашої Церкви, і великий Святець та геній-мислитель, Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіня, іменуючи мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 p., а в грудні цього ж самого року, враз із єпископською хіротонією, призначуючи мене своїм наступником, сприйняв я ці покликання, як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав — «Гряди по мні…» (Йо. 1, 44).
Зрозумів я також у цих тяжких хвилинах і бурях, що навістили нашу Церкву, що значило «йти за Христом». Він бо сказав: «Іже хощет по мні іти, да отвержется себе, і возмет крест свой, і по мні грядет» (Мр. 8, 34). Покликання до пастирської служби — це відректися самого себе, взяти хрест на свої плечі і йти слідом за Христом з любови до Христа, який також прорік, що «іже отвержеться мене пред человіки, отвержуся його і аз пред Отцем моїм, іже на небесіх…» (Мт. 10, 33).
Ось так ступив я на тернистий шлях мого дальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму; пастирському гербі — «Пер аспера ад астра». Передо мною, наступником Сл. Б. Андрея і переємцем Його духовної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «пред человіки», «в роді сем прелюбодійнім і грішнім» (Мр. 8, 38). На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, в’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: «І будете мені свідками в Єрусалимі, і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі…» (Ді. 1, 8). Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія…, і так дослівно «аж до краю землі».
Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!
Силу на оцьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!
Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков: Будите убо мудрі яко змия, і цілі яко голубіє, внемліте же от человік, предадят бо ви на сонми, і на соборищах їх біют вас. І пред владики і царі ведені будете мене ради, восвидітельство їм і язиком. Єгда же предают ви, не пецітеся, како іли что возглаголете: дасть бо ся вам в той час, что возглаголете. Не бо ви будете глаголющії, но Дух Отца вашего, глаголяй в вас. Предасть же брат брата на смерть, і отец чадо: і востанут чада на родителей, і убіют їх. І будете ненавидимі всіми імене моєго ради: Претерпівий же до конца, той спасен будет…» (Мт. 10, 16-22).
Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете мені свідками…» (Ді. 1, 9). Свідчити Христові — ісповідувати Його перед людьми (пор. Лк. 12, 8), не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що «тіло вбивають» (Лк. 12, 4), пам’ятаючи, що «хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою мене ради та Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині здобути увесь світ, а занапастити душу свою…» (Мр. 8, 35-36).
Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря…
* * *
А ось нині, «сидячи на санях, подумавши в душі своїй і віддавши хвалу Богові, який допровадив мене до цих днів…, сидячи на санях на дорозі в далечінь, знеможеним голосом молитву мовлю» (Поуч. Володимира Мономаха дітям) і вам, моїм Духовним чадам, заповітую:
«Будьте свідками Христа» в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і таборах, аж до краю землі і краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної плянети! Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я своєї Святої Церкви! Не посороміть також свого власного українського імени, не забуваючи слів Христових: «Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили… Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший господа свого…; щасливі будете, коли так чинитимете» (Йо. 13, 15-16).
* * *
Євангельськими словами й образами, неначе в притчах, змалював я свій життєвий шлях, шлях свідка, в’язня, ісповідника, який опинився «на краю землі» і на краю свого власного життя, віч-на-віч смерті, в Мордовії, невиносимих кліматичних умовах, в найстрашнішому таборі смерти, де кончина мого життя була близька.
Та Милосердному і Всемогучому Божому Провидінню сподобалося інакше! Раптово проголошено мені звільнення! Хто і як до цього причинився, про це напишуть колись дослідники мученицького життя нашої Церкви. Чи був це II Ватиканський Собор з голосом на ньому нашого Єпископату, чи це були заходи українського і чужого співчуваючого наукового світу, що став у моїй обороні, чи це було хвилеве опам’ятання тодішніх властедержителів, Бог вість! Всі вони були тільки орудниками Незбагненного Божого Промислу! Між ними найбільше заважили клопотання бл. п. Папи Йоана XXIII, цього уосіблення доброти, людяности, смиренности і християнської любови. У синівській вдячності заношу свою молитву до Господа за Його прославу!
Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішня постанова була залишитися на рідній Землі й дальше спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в ізоляторі Київської тюрми:«я навіть у душі не думаю виходити з радянської України, але хочу тільки добитися права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке право належиться їй на основі Конституції, а нині воно потоптане!.., скажу одверто, що зовсім не збираюся виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить» (Письмо в ізоляторі, Київ, Короленка 33: 14.11.1961).
Та голос бл. п. Папи Йоана XXIII кликав мене на Ватиканський Собор. Його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик завершувати те, чого не міг довершити як в’язень? І так почався новий і дальший шлях мого життя, яким паломничаю вже ось-ось упродовж двох десятиліть. І цей шлях, як скоро виявилося, не був шляхом, на якому світили «астра» — ясні зорі. Він і далі був шляхом в’язня Христа ради, тим разом в’язня на химерній волі…
Надіючися на скорий поворот після закінчення Ватиканського Собору, на поворот до свого духовного стада і вчинивши все, що вимагав від мене архипастирський обов’язок, для забезпечення безперервного апостольського наступства в Українській Церкві, прибув я, фізично зморений, душевно незламаний, до Петрової Столиці… Моє прибуття до Риму, як і моє раптове звільнення, перші тижні й місяці мого перебування в ньому, насамперед в мурах старого Василіянського грецького манастиря в Ґроттаферрата, потім у Ватикані, були супроводжені нерозгаданими знаками. Найкраще змалював це у своїй промові, виголошеній з нагоди посвячення Собору Святої Софії, дня 28.9.1969 p., президент італійської посольської Палати Юлій Андреотті:
«Якщо зорі мали б бути пропорційні до терня, що визначували Ваше життя священика, Верховного Архиєпископа, тоді ми з певністю повинні б предсказати емпіричні зони, дотепер ще незнані, ні неописані. Мудрість, про яку нащадки скажуть, чи вона справді є мудрістю, ця мудрість хотіла, щоб усе те, коли Ви прибули до Риму, відбулося тут перед нами, католиками-римлянами, під своєрідною заслоною мовчанки. Дивний цей наш світ! Бо це світ, в якому стільки разів мається страх віддати пошану переслідуваному, керуючися бажанням перешкодити в тому, щоб, бува, переслідувач не взяв цього як виклик, чинити ще більше зло від того, яке він творив аж до цього моменту. Ми були б привітали Вас з такою радістю, з якою християни Риму вітали св. Петра тоді, як його звільнено. Як св. Петра, який мав оту таку різну наявність Божої руки, наявність ангелів, і який пізніше встановив також, як тривалий знак, Вашу присутність тут, у Римі…».
І дальше продовжував Юлій Андреотті: «В 1948 p., Еміненціє, вийшла книжка… про положення християнства в Радянському Союзі. В цій книжці на стор. 282-ій сказано: «Одинадцятого квітня 1945 p., деяких єпископів заарештовано: Митрополит Сліпий, про якого загально говорилось, що він помер, на підставі найновіших вісток мав би ще знаходитися між живими». Оцей теперішній світ, який відважився робити закиди Пієві XII за те, що він вчасно не довідався про те все, що потайки діялося в концентраційних таборах, цей самий світ після закінчення війни і після того, як наступив мир, в 1948 р. все ще не міг знати, Еміненціє, чи Ви може вже вмерлі, а чи може ще живі. На превелике щастя, Ви є «вмерлий», що говорить, і не тільки той, хто говорить, але такий, що творить…».
* * *
Вже в дорозі через Відень до Риму душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш нарід. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі Також терпіння, не даремні: Я вірив, що з руїн востане наша Церква і наш нарід! Всіма силами старався я шукати виходу з цього, майже безвихідного, становища, щоб двигнути Церкву і нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті.
Як мовчазний і тим разом знову добровільний в’язень Христа ради, радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом здвигнувся Український Католицький Університет — вогнище науки, Собор Святої Софії — знак і символ незнищимости Божого храму на землі, місця молитви, Манастир Студитів — вічно горіючий острівець християнської праведности і східньо-християнського монашества і благочестя!
Тому, глянувши на ці вогнища, знаки-символи, ще раз заповітую вам:
З уваги на те, що атеїзм є тепер офіційною доктриною в Україні і в усіх країнах комуністичного світу, рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузня, в якій мають школитися і виховуватися нові покоління священиків і мирських апостолів, борців за вільну від насилля правду і науку!
Нехай Український Католицький Університет із своїми галузями в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!
А коли глядітимете на Собор Святої Софії і будете паломничати до нього, як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам’ятайте, що цей Собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків — соборів, свідків нашого прадідного християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на рідній землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе, нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви і літургійної Жертви за вмерлих, Живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!
* * *
У своєму задумі оновити східньохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей поклав основи для відродження і росту монашого життя за уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. Ігумен Климентій, страдний і смиренний ісповідник віри. Від них обох, боговгодних Братів, перебрав я їхню спадщину і їхні, в передчутті смерти висловлені, прохання: рятувати монаший Чин Братів-Студитів. Господь Бог поміг мені сповняти їхню волю: в Україні, мимо ударів , росло Студитське братство, а серед Альбанських гір родилася Студитська Лавра з Архимандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців.
Студитська Лавра і її дочки-манастирі будуть збирати тих, що, покидаючи життя в світі з-за любови до Христа і Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, в посвяті й молитві. Йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зо світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за ввесь світ, за свою Церкву, за свій нарід… На островах монашого життя всі ті, що там збираються, стають зберігачами і різьбярями рідної української християнської духовости, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східньо-християнській богословській мислі і монашому житті за взором древнього східньо-християнського благочестя. Вони також сострадають з тими, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стаються надхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві!
Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, переємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші чини і згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб приподобатися людям, але, щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові й рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: Не стидайтесь свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина, цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! «Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не топтати їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли!» (Мт. 7, 6). Нехай наша духовна спадщина проникне ваші душі, запалить вогонь у вашому серці, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте свої душі благодаттю і дарами Святого Духа!
* * *
В часі мого прибуття до Риму відбувався II Ватиканський Собор. Як у минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед цілим світом.
Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963 року заговорив я не про свідчення своє,— воно ж було відоме,— але про Свідчення нашої Української Церкви: Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо, щоб заявити сострадання із страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности.
Це перший раз в цілій історії нашої Церкви ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви — це видимий знак зрілости і самобутньости помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народньому житті.
Не диво, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Веньямин Рутський, в найбільше трагічних часах нашого церковного занепаду і роз’єднання робили всі можливі заходи, щоб привернути єдність Церкви і рятувати її перед загибіллю, об’єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київського і всієї Руси.
Важливість Патріярхату розуміли також правителі відродженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловлювали своє бажання бачити в Митрополиті Андреї Шептицькім, щойно звільненім в’язні царської Росії, першого Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси. Наявний вислів цьому бажанню дає затверджена і проголошена Конституція Української Народньої Республіки в 1920 p., правда, Конституція, яку здавлено, та мимо того вона свідчить про невмирущу ідею патріярхату нашої Церкви.
Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности.
Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які (кола) хоч не заперечили самої ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї, уґрунтованої історією й вимогами церковного життя, які, однак, свою відмову — дати формальну згоду на її завершення — оправдували мотивами політичної «коньюнктури». І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань за завершення повноти прав нашої Церкви у Патріярхаті до наших днів. Давньому поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі!
* * *
Як вірний син Католицької Церкви, покликуючися на ясні рішення Ватиканського Собору в питанні творення чи виникнення патріярхатів і користуючись тим, що належу до т. зв. Папської Родини завдяки тому, що вже бл. п. Папа Йоан XXIII іменував мене кардиналом «ін лекторе» і на смертній постелі хотів це проголосити,— що пізніше зробив це 25 січня 1965 р. Папа Павло VІ, повторяю, як вірний син Католицької Церкви, неодноразово, в письмах і розмовах, просив я його про формальну згоду піти назустріч моєму проханню-пропозиції, яку без заперечення прийняли до відома Отці Ватиканського Собору. Доводив я бл. п. Папі Павлові VІ, що в Східній Церкві ні папи, ні навіть Вселенські Собори не встановляли патріярхатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріяршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді, у всіх його складових частинах, в свідомості духівництва і пастирів, при чому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріярхату! Церква Києво-Галицької Митрополії — доводив я завжди — дала подостатньо доказів цієї свідомости впродовж цілої своєї історії. Чому ж не признати патріяршої гідности Києву, колисці християнства на цілому Европейському Сході?
З синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VІ: «Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник… Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату…!».
* * *
І вас, мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на оцьому місці власною рукою в 1975 р. написаною «Торжественною Заявою», яку ще раз повторяю:
«Бог створив людину і родину, Він є Творець також роду, племени і нації. Любов і прив’язання, якими в’язана кожна чесна людська істота з своєю родиною, належиться також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про її добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, що спричинив би їй шкоду. Наші предки старалися впродовж тисячі років держати зв’язок з Апостольським Римським Престолом, а в тисяча пятсот дев’ятдесят п’ятому і шостому році закріпили єдність із Католицькою Римською Церквою, під деякими умовами, що їх дотримання пообіцяли торжественно римські папи. Впродовж чотирьох століть ця єдність була посвідчена великим числом мучеників між українцями, і наші дні записані теж славно в аналах Церкви про цю оборону святої єдности нашими братами.
«Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв у 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і народу, що знайшлася у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні аргументи, які ми предкладали Папі Павлові VІ, не брано до уваги».
* * *
Тому й сьогодні, коли стали відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і московською патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповітую тобі, моє духовне стадо:
«Браття, як діти світла ходіть… І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити…» (Еф. 5:8, 11). До байдужих і незрячих кличу: «Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос…» (Еф. 5, 14). Ще і ще благаю вас усіх: «Будьте печаттю мого апостольства» (І Кор. 9, 2),»… бодріться, стійте в вірі, будьте мужні…» (І Кор. 16, 13), бо хоч ми «у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та нерозпачливі, гонені, та не покинуті, повалені, та не загиблі» (II Кор. 4, 5-9).
* * *
«Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви»,— сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р. (гл. Благовісник, кн. 1-4, р. 1969, ст. 120).
Ви, Дорогі мої Брати і Сестри, зрозуміли мої слова і як добрі діти своєї Церкви почали молитись за свого Патріярха, наєдині і спільно на Святій Літургії.
Молитвою виявили ви свою зрілу християнську свідомість, бо молитва — це, насамперед, вислів повного довір’я до Божої помочі і непохитної віри в те, що Могутній Господь здійснить те, про що Його неустанно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам сповнити наші довірливі прохання? Він же сказав: «Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете, стукайте, і відчиниться вам…» (Мт, 8, 7).
Та важливість молитви, зокрема літургічної, є ще й у тому, що в ній віруюча людина висловлює свою віру в об’явлені таїнства віри і своє глибоке розуміння самої істоти цілої Христової Церкви, а в ній і своєї рідної Церкви, як невід’ємної, повноцінної і в обряді, Літургії, церковному управлінні, традицією освяченій духовній спадщині самобутньої її частини. Літургічна молитва стає предвісником формулювань основних правд віри в «Символах-ісповідях віри» в минулих століттях. Літургічна молитва творить основу для таких же правно-канонічних формулювань, що стосуються самої Церкви. Тому я вдячний вам, що ви виявили свою зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся «за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси» у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975 р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріярха так само, як наш нарід молиться співом-молитвою і маніфестує свою вірність в єдність — «Боже, нам єдність подай», чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає — «люд у кайданах, край у неволі, навіть молитися ворог не дасть… Боже Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і власть…». Патріярхат, видіння вашої віруючої душі, стався для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо, ще трохи, і Патріярх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя і не стане видимого символу й уосіблення Патріярхату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні остається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем!
Тому заповітую вам: Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я! Але наш Патріярхат ми вже маємо!
* * *
Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах Патріярхального устрою тісно в’яжеться змагання за церковне з’єдинення українського народу. Душевно радію, коли бачу, що хоч ще церковно нез’єдинені в одній Церкві сини і дочки українського народу, з хрестами на своїх плечах вже з’єдинені в Христі і в Його терпіннях зближаються до себе, щоб привітати себе поцілунком миру і обнятись у братній любові! Висловлюючи цю радість, благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: «… Друг друга обіймім! Промовмо — Браття!». Йдіть слідами Сл. Б. Андрея, який ціле життя посвятив великій ідеї з’єдинення християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, бо всі вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнавання та всі терплять за свою віру в Єдиного Бога!
Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви!
Всі ми, католики і православні, боремося за востання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа! (Пор. Постанови Синоду — Благовісник, кн. 1-4, р. 1969, ст. 127).
Отож заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за ввесь український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення і здвигнення Патріярхату Української Церкви!
* * *
Передчуваючи свою кончину, не можу не висловити свого гіркого душевного болю, що супроводжував мене впродовж мого перебування поза рідною землею. Це біль задля браку єдности в нашому Єпископському зборі поза межами України. Брак єдности, неначе первородний гріх, який закрався до душ тих, що повинні бути світильниками. Він, цей гріх, неначе злодій, проліз звідсіль і в нашу Страдну Церкву на рідній землі.
Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і народу, це наше нещастя, це наш споконвічний гріх!
Застановлявся я над причинами цього невідрадного явища. Це насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, впливи чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити… Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом і жертвами, зневажування свого рідного, супроводжені погонею за почестями, жадобою влади, що так нагадує боротьбу за удільні князівства в часі занепаду Київської держави, і вкінці хиткість характерів, якої виявом стається вислужництво перед чужими і приземні поклони чужим богам!
Як Глава і Батько нашої Церкви старався я навчати й упоминати. Нераз як Батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви надоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народнього життя! Всі мої переживання з того приводу — зневаги, душевні рани, словом, всі оці «стріли лукавого» — вам відомі. Вони не були легші, як у в’язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав передше в’язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!
Прощаю їм усім, бо й вони — тільки знаряддя в руках Всевишнього, що покликав мене і дав мені свою Благодать бути в неволі і на волі в’язнем Христа ради!
Наш світлий попередник, Сл. Б. Йосиф Веньямин Рутський у своєму завіщанні натякає на цей самий гріх, брак єдности в єпископаті, згадує про спори, погоню за наживою, пастирську недбалість, у висліді чого взиває всіх владик до духовної згоди і ревної праці, благаючи їх: «Про єдину тільки річ прошу моїх Високопреосвященних Отців, руських Єпископів, то єсть, щоби любов’ю Христа лучилися зі собою і зі своїм Митрополитом. Нехай словами і ділами потверджують, що узнають його за отця…».
Висловивши отут свій гіркий жаль і біль, яким сповнене моє серце, не бажав би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в Єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківському і по-пастирському напімнути і закликати. В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхненням для всіх тих пастирів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір!
* * *
«Сидячи на санях…»,лечу думками до всіх моїх братів і сестер в Україні і на просторах цілого Радянського Союзу, до тих, що страждуть на волі, і до тих, що караються у в’язницях, в тюрмах, в таборах непідсильної праці і в таборах смерти… Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, мистців, селян, робітників. Бачу між ними іскателів істини й оборонців справедливости. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом гляджу на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіма силами свого ума і серця рятують українську душу. І сострадаю з ними усіма, бо їх за те переслідують, як злочинців.
Молюся за вас, мої Браття, і прошу Бога, щоб дав вам силу боронити природніх і Божих прав кожної людської істоти і спільноти. Благословлю вас як Глава Української Церкви, як син українського народу, як Ваш брат, Ваш соузник і сострадалець!
* * *
«Сидячи на санях…», отут, на горбі Ватиканському, неначе на скелях острова Патмосу, на яких св. Йоан Богослов, невільний виходець із рідної землі, задивився в своє видіння-одкровення…
Прислуховуюся до голосу Господнього, що мовить: «Я — Альфа і Омеґа, початок і кінець, хто єсть і хто був і хто приходить, Вседержитель» (Одкр. 1, 8). І я, як колись Йоан, «брат наш і спільник у скорботі й у царстві і в терпінні в Ісусі» (Одкр. 1, 9), провіщаваю вам таємницю того, що бачу, і що має наступити.
Бачу Церкви-дочки нашої української Церкви на різних континентах землі. Раз сяють вони як зорі, то знову блискотять як блукаючі вогники… Тому до них моє Слово.
До Церкви-дочки, найближчої до морозної Полярії, кличу: «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був, або гарячий!.. Бо кажеш: Багатий я, і розбагатівся, і в нічому потреби не маю… То ж будь ревний і покайся. (Одкр. З, 15-17, 19).
Перед моїм зором виникає сусідня Церква-дочка в країні, що вітає пришельця монументом, символом свободи і місто-колиску свого родження і росту назвала «Братньою любов’ю». В ньому також колиска, де родилась і росла перша дочка української Церкви-матері за морями. Благаю тебе гласом Господнім: Христос дав тобі «ключ Давидів, символ сили і влади (пор. Іс. 22, 22-25; Одкр. З, 7), ключі смерти й аду» (Одкр. 1, 18), «знаю твої діла…». І всі пізнають, що я полюбив тебе; якщо ти збережеш «слово терпіння мого, то і я тебе збережу від години спокуси, що має прийти на вселенну…» (Пор. Одкр. З, 8-10). Не спокушайся, отже, а будь оборонцем невільних і терплячих Твоєї Церкви-Матері! Будь живим свідком братолюбія!
На півдні бачу очима своєї душі молоду ще Церкву-дочку, на континенті, що його благословляє з приморської гори Спаситель-Христос. Благословляю і я тебе, смиренна, як твій праобраз, Церкво-дочко! Слухай Голосу Господнього, що несеться до тебе: «Знаю твоє горе і твою вбогість, а в тім ти багата… Будь вірна до смерти і дам тобі вінець життя» (пор. Одкр. 2, 9-10).
З вдячністю мислю про Церкву-дочку на землі антиподів і в молитві передаю їй Голос Господній: «Знаю діла твої і любов, і віру, і службу, і терпеливість твою…» (Одкр. 2, 19).
Ти, хоч за морями така далека, та вузлами духа і серця така близька до Церкви-Матері! Благословляю тебе і молю: витривай у вірі батьків, в любові до братів своїх, у служінні Церкві-Матері своїй! І нагородою для тебе нехай буде «зірка досвітня» (Одкр. 2, 28), яку дасть тобі Господь.
З болістю у серці споглядаю на Церкву-дочку в Альбіоні. Не говоритиму вже до тебе більше, бо бачу свою кончину. Та коли голос мій, голос Глави Української Церкви не доходив до твоїх верхів і не зворушив їхнього сумління, тоді послухай голосу Того, «хто має меч двосічний гострий: Знаю, де живеш — там, де трон сатани: І держиш ім’я моє, і не зрікся віри моєї… Але маю проти тебе трохи, бо там є у тебе ті, що держаться учення Валаама, який навчив Валака кинути камінь спотикання перед синами Ізраїля… Покайся, отже…» (Одкр. 2, 12-14; 16).
Зі свого горба, неначе зі скелі Патмосу, гляджу на Церкву-дочку в країнах доокола мене, на старому континенті. Молюся за неї, яку розорюють кордони і розділюють заслони, а Голос Господній мовить до неї:
«Знаю твої діла… Ніби жива, а мертва ти. Будь чуйною і укріплюй решту, що їй скоро померти, бо я не знайшов твої діла завершеними перед Богом моїм… Згадай, отже, як прийняв і слухав, збережи і слухай, збережи і покайся…» (Одкр. З, 1-3).
* * *
І серед отих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній Землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: «Знаю діла твої і труд твій, і терпеливість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а ке є ними, і знайшов їх ложними: І терпеливість маєш, і страдав ради імени мого, і не знемігся…» (Одкр. 2, 23). То ж Голос Господній звістує тобі: «Здвигну світильник твій…» (Одкр. 2, 5). А я, твій Син, прощаю тебе: «Світися, світися, наш Єрусалиме, і востанеш у древній славі твоїй!».
* * *
Оце моє видіння, Дороге моє Духовне стадо, переповідаю вам і передаю вам як напуття у вашому паломничанні!
* * *
Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б призабув своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зі мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зі мною, вони огортали мене своєю любов’ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В’язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогучого Бога, в Трійці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні своїй рідній Українській Церкві!
* * *
Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква і наш український нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу, як той кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, властю своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання українського Божого люду, складіть мою домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, бувши плоттю вмерлим!
* * *
Поховайте, Браття і Діти мої, та «кріпіться в Господі і в силі кріпости Його. Зодягніться в усе оружжя Боже, щоб ви могли стати супроти хитрощів диявольських. Бо наша боротьба не є проти крови і плоті, але проти начальства і властей, проти правителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби. Ради цього прийміть усе оружжя Боже, щоб ви змогли противитися в день лютий і, все довершивши, встояти. Станьте, отже, опоясавши бедра ваші істиною і зодягнувшися в броню правди, й обувши ноги в готовість благовістування миру. А над усе, прийнявши щит віри, в якім можете гасити всі стріли лукавого. І прийміть шолом спасення і меч духовний, що є Глагол Божий!» (Еф. 6, 10-17).
«Сидячи на санях на дорозі в далечінь…» молитву мовлю до Небесної Заступниці і Владичиці, Богородиці-Приснодіви: Прийми під свій Могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український Нарід!
Благодать Господа Бога Нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця,
і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
+ Смиренний ЙОСИФ Патріярх і Кардинал
(Дописано рукою Патріярха):
В молитві і роздумі писав від 1970-го року,
завершив і підписав напередодні празника
Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії 1981 р.
