(Слово було виголошено в італійській мові)
«Прийдіть, останнє привітання віддаймо, браття, умерлому. Він бо покидає рідню свою і до гробу спішиться. Не журиться вже більше за смертну плоть; ось ми розлучаємось». Такими словами прощає візантійська літургія своїх померлих на далеку дорогу у вічність.
Віддаємо і ми наш глибокий поклін, повний шанобливого подиву та вдячности для великого ієрарха нашого століття, в Бозі спочилого Верховного Архиєпископа Львівського, Кардинала Йосифа, ісповідника святої віри. Від сходу сонця до заходу славне його ім’я, бо ж він упродовж вісімнадцяти літ носив кайдани імени Ісусового ради. За Христа, за святу Церкву, за вірність до святої Петрової Столиці його зв’язали разом з іншими єпископами квітучої тоді Галицької церковної провінції й повели на несправедливий суд. В Києві, «матері руських городів», де тисяча років тому засвітило світло християнської віри, відбувся неправий суд над неповинним пастирем Христового стада в областях Західньої України. Митрополит Йосиф взяв тоді на свої плечі хресне знамено і, подібний Синові Божому, поніс його на Голготу через тюрми і заслання, табори важкої праці й знущання, в голоді та в холоді, серед недуг і болів. А до того всього долучувалась постійна журба про святі Божі Церкви, Терпіння його нічим не були менші від тих, що їх зносив колись Апостол народів, святий Павло, або такі світила Східніх Церков як святий Атанасій Олександрійський, святий Іван Золотоустий та інші великі мужі церковної історії, що жили і діяли ще в часі аріянства, чи пізніше в добі злощасного іконоборства. Верховний Архиєпископ Львівський за час сорокп’ятьліття свого пастирського служіння перебув два десятки років у неволі, а другі два десятки на волі, але серед туги за своєю паствою, над якою сповнились слова Євангелії: «Вдарив ворог на пастиря, і розбіглося стадо».
Хоч і як воно нам прикро, то все ж мусимо сказати, що в долі Кардинала Йосифа та його Церкви і народу нічого не сталось без Божого допусту, і що завжди правдиві є слова Апостола: «Тим, що люблять Бога, все виходить на добро». Так одного дня, як і сказав був великий Папа Іван XXIII, навівши слова Томи Кемпійського з книги Наслідування Христа: «Настала хвилина,а кого Господь від сліз покликав до духовної радости». Справді, Верховний Архиєпископ Йосиф вийшов із в’язниці, начебто з пащі лева та зі знаками кайданів на руках появився в храмі святого Петра, посеред зібраних на Вселенському Соборі Отців. Ціла Церква привітала його появу, а всі католицькі єпископи світу висловили свій подив і свою пошану до його взнеслої особи та до його страждань за Христа. Тимчасом цей геройський Ісповідник не дозволив собі ані на заслужений відпочинок, ані не прийняв лаврових вінців признання та відзначення за вчинену свою послугу всій Церкві. Він радше як добрий воїн Ісуса Христа став далі у перші ряди апостольської діяльности на добро безсмертних душ.
Вирваний з рідного свого краю та відірваний від своєї пастви, без змоги пастирської діяльности серед своїх вірних, Кардинал Йосиф радо віддав усі свої сили та знання для розсіяних по всьому світі українців. Він не жалів труду, щоб відвідати всі українські єпархії у вільному світі: в обох Америках, в Австралії і тут, в Европі. Всюди він проповідував Боже слово, підтримував на дусі скитальців, заохочував берегти вірність до святого Апостольського Престолу та до своїх рідних традицій, до своєї Церкви і народу.
Другою справою, якою займався цей добрий Пастир, була справа покликань до духовного стану, а разом із тим створення наукового осередку в Римі для поглиблення богословського знання як священиків, так і кандидатів до священичого і монашого стану. Він здвигнув чудовий храм Святої Софії, Божої Мудрости, і прикрасив його великої вартости мозаїками. При храмі він поставив і дім науки з доброю книгозбірнею. А що український народ на поселеннях радо посилав на його руки рідкісні предмети культури та мистецтва, то за стараннями Верховного Архиєпископа був влашований музей при старім храмі Пресвятої Богородиці Жировицької, що його, до речі, він сам відзискав та й відновив і посвятив як найстаршу українську святиню в Римі.
Свою увагу звернув Кардинал Йосиф від самого початку і на рятунок тих нечисленних монахів Студитського Уставу, що по війні знайшлись на чужині. Для них придбав він над Альбанським озером гарну обитель, щоб вони могли там вести своє монаше життя і подвиги та й своєю молитвою підтримували Церкву в її спасенній місії на благо українського народу.
Духовний його зір сягав, однак, далеко поза межі власної церковної відповідальности. В соборі Єпископів цілого світу, що перебуває в злуці та під наглядом Римського Вселенського Архиєрея, несуть журбу про долю всіх Божих Церков, журився він у великій мірі про мир у світі, про єдність усіх християн, про свободу і справедливість між народами. Належав він до тих ієрархів католицької Церкви, що у важких повоєнних роках мужньо обстоювали права Церкви і свободу на віровизнання. Стояв він чейже поруч тодішнього Примаса Польщі Кардинала Вишинського та Архиєпископа Праги Йосифа Берана, як теж двох інших мужів Провидіння, а саме Кардинала Йосифа Міндсенті й Кардинала Альозія Степінаца. І коли Господь Бог вже раніше дав їм вінець небесної радости, то він ще далі остався на цій землі, щоб бути живим свідком дуже важкого випробування. Остався він вірним аж до смерти і тому, згідно з Божим велінням, дасться йому вінець життя.
Кардинал Йосиф Сліпий не хвалився перед світом ані своїми терпіннями, ані заслугами, а волів, щоб вони були записані у книзі Життя. Тому він не записав сам ані другим не велів писати своїх споминів і своїх свідчень, хоч міг він був немало оповісти про важкі свої переживання і про терпіння як моральні, так і фізичні. Прощав він все від серця, але твердо стояв за пошанування Божого та природного законів, а в тому повної свободи совісти і природних людських прав.
У духовному, аскетичному та особистому житті цієї великої Людини була унагляднена висока духовна та богословська формація, що її набув він спочатку у батьківськім домі та в місцевих школах, як зосібна в часі свого навчання у славному Канізіянум в Австрії та й тут, на Папському Григоріянському Університеті. Зрештою, він був учнем, а згодом співробітником та нарешті переємником великих ідей свого світлого попередника, слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Це обом їм довелося кермувати життям просторої Галицької церковної провінції від 1900-го року по нинішній день. Згадана церковна провінція була направду квітуча і славилась своєю красивою традицією. Досить сказати про ту Церкву, що вона числом вірних та священиків дорівнювала половині всіх інших східніх Церков, що об’єднані із святим Апостольським престолом й Римі.
Власне та Церква плаче нині над гробом свого Ієрарха і Пастиря, бо знає добре, кого вона тратить. Плаче з тією Церквою і ввесь католицький світ, бо таїнственне Христове Тіло становить одну цілість, і якщо один член занемагає, то ввесь організм болюче відчуває це недомагання. Та Божа всесила і Божа Мудрість приходить в такім часі з потіхою і вливає нову надію на краще. Так воно було упродовж церковної історії, в якій віддзеркалюється життя, терпіння, смерть і воскресення самого Христа Господа. Так воно є в житті Христових угодників, що, взявши хрест Господній на свої рамена, понесли його, як вірні учні та послідовники свого Учителя і Спаса.
Блаженний покій та вічна радість подай, Господи,
рабові своєму Архиєреєві Йосифові та створи йому вічную пам’ять. Амінь.
Рим, 13 вересня 1984 р.
Мирослав, Архиєпископ
