На іншому місці ми надрукували «Звернення до українського громадянства у діяспорі Комітету тисячоліття християнства Руси-України для зреалізування гарвардського проекту» і статтю Омеляна Пріцака: «Що таке гарвардський проект?», щоб наші читачі ближче запізнались з цими, під сучасну пору, надто актуальними питаннями. Тут можна б ще і ще раз повторити, що беремось запізно до підготови святкувань, відзначення тисячоліття християнства в Україні, але це нам нічого не дасть. Цього вже не можна змінити. Треба дивитись, що фактично можна зробити.
Очевидно така дата, як тисячоліття хрещення чи християнства в Україні вимагає від нас чогось неповторного і великого. Цього відзначення не можна обмежити до якоїсь паради, концерту чи концертів й академій, бо це було б великим спрощенням проблематики. Всі ці згадані імпрези — це тільки хвилевий вияв, що навіть може випасти з великим успіхом і захопленням, але вже завтра він піде в забуття і по ньому нічого не залишиться, хіба час від часу хтось згадає, що щось такого було.
Тут слід мати на увазі значно ширший і глибший плян з певною перспективою на майбутнє. Власне під тим оглядом гарвардський проект є майже одинокий, що кидає перспективу на майбутнє. Очевидно, цим нашим ствердженням не маємо на увазі обезцінювати всі інші пляни й проекти, вони у свій час і на своєму місці також є добрі й потрібні, але без гарвардського проекту чи подібного такого проекту не матимуть тієї повноти у відзначенні. Засяг впливу і значення тих інших плянів, без гарвардського, буде під різними аспектами обмежений.
Ми також далекі від того, щоб сказати, що гарвардський проект є ідеальний, але в цих обставинах і в цій ситуації він є найкращий. Він дає запоруку, що вкладена праця і здійснення цього пляну принесе належні плоди, що є дуже важливе. При відзначенні тисячоліття християнства не йдеться про сам факт відзначення, але про підкреслення ідентифікації цього факту в минулому, сучасному і майбутньому, щоб поставити правду такою, якою вона була. Тут ми маємо на увазі привласнювання нашої історії й історії українського християнства нашим північним сусідом — Москвою. Погляньте на їхню літературу в цій галузі, то тоді переконаєтесь, перед якою небезпекою ми стоїмо. Для Москви працює не тільки сама система, але також такі приятелі, як Брус Ріґдон, що його минулого року був висвітлений на телевізії репортаж під назвою «Церква в Росії» і цього року цей самий репортаж був повторений. Там не було місця для Української Церкви. Церкви у Києві, Одесі й інших містах України — це все церкви Росії. Св. Володимир Великий — це російський князь-хреститель Росії. Це сам Брус Ріґдон цього року очолював велику групу представників, 226 осіб, «Національної Ради Церков у США», яка відвідувала різні міста, і вони «ствердили», що в Радянському Союзі немає переслідування релігії. Цікаво, що тільки діє одна одинока московська Церква під проводом кремлівського вислужника і лакея патріярха Пімена.
На жаль, ми таких приятелів не маємо, щоб ширили правду про Україну і Українську Церкву. Там, у Радянському Союзі, ведеться продумана підготова до святкувань 1000-річчя хрещення і для цього видається і друкується цілу низку книжок на різних мовах. На жаль, в тій ситуації український нарід на батьківщині не є спроможний в цьому напрямі багато зробити.
Тут, за кордоном, російські еміграційні кола під тим оглядом також не сплять. Вони постійно і безперебійно видають англійською мовою на релігійно-церковні теми цілий ряд книжок. Одна російська семінарія св. Володимира у Кресвуд на протязі порівняльно короткого часу надрукувала біля 30 книжок, по 200 сторінок і більше в англійській мові, що багато з них мають шовіністично-російське спрямування.
Поставмо перед собою питання: скільки українці поставили в цій галузі книжок на чужих мовах на полиці світових бібліотек? На жаль, тут приходиться сказати, що під тим оглядом ми навіть не є ще в пелюшках. Коли якийсь дослідник буде писати працю на релігійні теми, то, зрозуміло, буде користуватись матеріялами, які для нього будуть доступні, звичайно, ними будуть російські джерела — пофальшовані і відповідно спрепаровані.
В цьому аспекті гарвардський проект є на потребу дня. Може декого лякати сума, яка є запроектована для цієї цілі. Справді, вона не є мала, але українська діяспора спроможна;її скласти. Для цього треба розгорнути добре продуману збіркову акцію. Зрозуміло, тут не можна розчисляти на датки у десятках чи сотнях долярів, але принаймні в тисячах долярів. Якщо взяти до уваги наші фінансові установи, то вони, можуть дати значно більше. До речі, й самий гарвардський проект можна б у деякій мірі модифікувати. Чи обов’язково для цього мусить бути створена катедра? Чи при існуючих катедрах та дослідному інституті не можна цього здійснити?
На закінчення можна сказати, що гарвардський проект є можливий до здійснення, але в його реалізацію мусить включитись вся українська діяспора. Тут повинна бути повна моральна й матеріяльна допомога з усіх сторін. Тисячоліття християнства в Україні заслуговує і варте наших зусиль. Ніхто в цій ситуації і у здійснюванні цих плянів не повинен стати осторонь. Здійснення гарвардського проекту буде залежати виключно від нас самих. Ми у жодному випадку не повинні цієї нагоди змарнувати.
