Коли політичні вияви нашого життя були зведені до можливого мінімуму, Церква зберегла ту позицію, що вона — з одного боку була останнім бастіоном, але — з другого — давала одиницям єдину шансу самовияву. Тому функція Церкви і зокрема церковних організацій була значно більша, ніж будь-де серед інших спільнот…
Володимир Янів: Релігійність українця з етнологічного погляду, ЗНТШ, т. ХV 181/1966, Ст.182
«Церква на землі по своїй суті є місійною, бо — відповідно до задуму Бога Отця — виводить свої начала з місії-післанництва Сина і з післанництва Святого Духа».[1] Слово «місія», «місійний» взято тут у властивому, широкому й богословському значенні як «післанництво», «бути посланим» і в основі має спасенну дію Бога супроти нас, людей в історії, в якій Бог посилає пророків, свого Сина і Він, Ісус Христос, посилає Апостолів: «Як Отець післав мене, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). Те післанництво одержала Церква. Воно є загальне до всіх народів, щоб будувати Церкви, і тим було встановлене Боже Царство. В цьому післанництві є вся Христова спасенна дія: проголошення благої вістки-Євангелії, служіння і життя спільноти в Ньому. Ця спасенна Христова дія має сьогодні властиву й слушну назву для неї «пасторальне служіння» Церкви або «служіння для спасення», щоб відрізнити оце широке поняття від недавнього вузького, яким визначувано тільки душпастирську працю священиків і єпископів.
Це відновлене поняття про пасторальне служіння Церкви (міністеріюм салютіс) є овочем праць II Ватиканського Собору, що був Собором власне пасторальним і поставив собі за ціль обновити Церкву в новому сучасному світі. Виникло це питання, щоб усунути століттями вдержуване в Церкві юридичне розрізнення між «пастирями» і «паствою», що створило з Божого люду своєрідну структуру (сьогодні кажуть —«пірамідальну»), наче державу, і віддалило Церкву від її властивої, що стоїть на першому місці, духовної і надприродної суті.[2] Так теж виникло великого значення питання про мирян, які були тільки «паствою» і в тім післанництві Церкви, тобто пасторальній праці Церкви, не брали ніякої участи і були пасивними членами Христового Містичного Тіла. Була, як учили тоді богослови, — «еклезія доценс» і «еклезія дісценс». Звідси тема цієї статті. Коли Церква по своїй суті є місійною й сповняє Боже післанництво в світі, то яка роля й праця мирян у тім післанництві, яка їхня участь у пасторальній діяльності Церкви?
Цього питання донедавна не існувало в підручниках богословії. Мирянин був у богословії невідомим членом Божого люду. Був зрештою невідомий і Божий люд, бо переважав юридичний аспект Церкви, на що мали вплив попередні століття і зокрема Тридентійський Собор (ХУІ ст.) і післятридентійська реформа-обнова Церкви. Сьогоднішня богословія працює й розвивається під пасторальним аспектом і для пасторальних цілей. Цієї прикмети в минулому не мали ані моральна богословія, ані канонічне право чи догматична богословія, біблійні науки, ані навіть церковна історіографія. Сьогодні маємо повний зворот до пасторальної богословії, яка студіює й дає практичні засади активности Церкви.[3]
- Пасторальна праця Церкви в історії
Історія є вчителькою, бо вчить з досвіду, вчить навіть з помилок. Церква постійно береже традиції минулого, ними творить сучасність і прямує до своєї есхатологічної цілі, забезпечена скарбами й досвідом пережитого поколіннями в минулому.
В перших трьох сторіччях пасторальна праця Церкви розвивалася серед численних труднощів, включно з оскарженням, ніби в ній є ненависть до всього людського роду»,[4] вважають її жидівською сектою.[5] Християни, як новий Божий люд, відважно виступають проти поганських пороків і наражуються на жорстокі переслідування. Церква за своєю суттю є Божим людом, царським священством усіх охрещених з високим почуттям обов’язку служіння людям. Основним завданням усіх було проголошення всім Христової благовісти (керіґма), свідчення про Христа, навчання-проповідь і заклик до святости. По наверненні проповіддю вірні хрестилися і ставали учасниками «ламання Хліба» — Євхаристії, яка збирала всіх в християнську громаду. Центром життя була Євхаристія і Літургія. Християни були брати в своїй спільноті, християнське життя не було індивідуалістичне, святість здійснювалася в спільноті. Церква була для всіх Матір’ю.[6] В такій високо харизматичній атмосфері «царського священства»[7] Божого люду запримічується різницю між «духовними особами» (апостолами, єпископами, презвитерами, дияконами) і мирянами, а згодом і монахами, хоч ці різниці не мають юридичного світського забарвлення, є вони пов’язані з даруваннями Святого Духа і покликанням для спільної праці для збудування Христового Тіла — Церкви.[8] Миряни не є — в жодному разі — підданими ієрархії, а братами в Христі у Христовій родині, хоч вимоги життя в тій родині є суворі й високі.
Обличчя Церкви міняється з приходом миру і волі для християн за Константина (313 p.). Виникають і поширюються твори Отців Церкви, їхня проповідь, навертаються народи, розвивається катехуменат, не зважаючи на єресі, які тут і там виникають. Церква зберігає свій універсальний і спільнотний характер, висловлений літургією, яка розвивається й формується в окремі групи-обряди. Ідучи за адміністраційним поділом імперії, творяться церковні провінції, єпархії, парохії і помісні Церкви.
В пасторальній праці миряни дуже активні в підготові й організації катехуменату й проповіді. Бачимо теж вмішування до церковних справ світських властей: почалося утотожнювання між Церквою й імперією до тієї міри, що бути християнином і громадянином імперії стає рівнозначним.[9] Виразно запримічується власть єпископа Риму: столиця держави ідентифікується зі столицею Церкви, що має потім сумні наслідки для одности Церкви й еклезіології, коли цю столицю переносять до Візантії.
Від VIII ст. християнство поширюється на всю Европу, і власть папи скріплюється «супер омнес ґентес ет реґна», що вносить сильний юридичний акцент у внутрішнє життя Церкви.[10] На Заході папа має власть над царями, на Сході патріярхи ніколи такої власті не мали.[11] Заникає проповідь через брак вишколених священиків. Появляється поділ на тих, що володіють (ієрархія й духовенство), і на підданих-мирян.[12] Єпископів і священиків вибирають пануючі світа цього, тому часто неграмотність серед священиків є звичайним явищем, і вони стають чиновниками, урядовцями, адміністраторами. Участь мирян в житті Церкви заникає, а від XII і XIII ст. виникає боротьба поміж світськими й духовними (сацердотіюм і імперіюм). Представниками мирянства були царі й князі — часто це патрони місцевої Церкви. Богословія (схолястика) тратить зв’язок з пасторальною працею, стає спекулятивною й науковою без впливу на життя Церкви. Постає розлам між Сходом і Заходом внаслідок двох різних ментальностей, духовости й історично-політичних причин. Східня Церква й її мирянство зберігають первісний характер духовного життя, що його скріплює й держить Літургія. Миряни на Сході, загально беручи, є учасниками життя й пасторальної праці Церкви, на Заході вони стають підметом релігійного формування, згідно з аскетичними засадами, що їх встановлює ієрархія й богослови. Серед простолюддя живе сильна популярна (спонтанна) віра, головно в Німеччині, часто з забобонами, повір’ями та народніми побожностями. Боротьба за владу і впливи послаблює зовсім пасторальне післанництво Церкви й витворює нову еклезіологію, далеку від понять про Божий люд, Містичне Христове Тіло. Появляється помалу явище секуляризації в Церкві, як вислів опозиції поміж мирянами й духовенством, а це веде до унезалежненого ходу культури без віри і впливу Церкви, з великою шкодою для самої Церкви. Миряни пішли своїм шляхом у філософії, політиці, науці, правах, відмежовуючи себе від богословії й Церкви. Появляється гуманізм і постає поділ Европи на церковну й світську. В пізніших сторіччях це принесе гіркі овочі для віри, богословії, культури й європейського християнства. Сталося це в якійсь мірі у висліді затрати свого місця мирян в Церкві, у висліді хибної еклезіології з базою монархізму й февдалізму. На Сході зник християнський імператор, його місце у Візантії зайняв мусульманин. В Росії появився цар як наслідник візантійських імператорів. Церква стає підчиненою йому. Божий люд залишається дальше з Літургією, яка береже його віру й є вчителем про Божі правди. Але цар стає намісником Бога на землі, православна віра, як каже Бердяєв, націоналізується, появляється месіянська ідея про російський нарід, ідеологія «Третього Риму», християнське життя занепадає, що згодом, як і на Заході, доводить до секуляризації інтелігенції, мирянство стає пасивним,[13] бо Церквою стає імператор-цар та ієрархія.
ХУІ й ХУІІ сторіччя приносять згубний поділ у латинській Церкві, що його викликав Лютеранізм. Церква потребувала обнови-реформи: її приносить Тридентійський Собор (1545-1563). Тому, що занепала духовість через брак добрих пастирів, Собор запроваджує дисципліну в виборі єпископів, привертає їм їхнє завдання «Отців і пастирів», а не функціонерів чи адміністраторів,[14] вимагає від них дбання про душі й почуття бути духовними батьками народу. Ті самі вимоги ставить Собор до священиків. На жаль, Тридентійський Собор був у першу чергу обновою-реформою курії, ієрархії і духовенства, бо вони вважалися Церквою.
Для цілого Божого люду Собор подбав про навчання Божих правд (катехизм), про засади для уздоровлення родини, про реформу Літургії, усунення релігійної неграмотности, виховання в суворій дисципліні й сліпому послухові супроти ієрархії.[15]
Наша українська Церква після своєї унії з Римом ступила на той латинський спосіб церковного життя, хоч у ній миряни відіграли велику ролю в пасторальній праці Церкви. Ця праця ведеться організовано в братствах на зразок ремісничих цехів, братства творять християнські громади. Попередня участь мирян в житті Церкви набирає організованих форм.[16]
ХVIII і XIX сторіччях постанов Тридентійського Собору не виконано вповні всюди. Пасторальна праця Церкви не має зв’язку з живою богословією (без біблійного духа й життя Літургією). Ієрархія ідентифікується з Церквою, миряни обов’язані тільки до послуху церковним властям, їхня участь у пасторальній праці зникає зовсім. Але в другій половині XIX ст. появляються в богословії нові напрямки: кериґматична обнова в катехизмі, поворот до Біблії й історії спасення (Зайлер і Гіршер в Австрії), літургічний рух (Бенедиктини). Появляється нова кляса робітництва-пролетаріяту, й його охоплює не Церква, але марксизм, тоді як вищі верстви суспільства — опановує вільнодумство, лібералізм, раціоналізм тощо. Формація священиків не відповідає вимогам часу. Появляється окрема богословська галузь — пасторальної богословії, як науки, щоб шукати нових доріг.[17] Перший Ватиканський Собор не встиг провести нових реформ, а радше поставив окремий наголос на ієрархічній і юридичній структурі Церкви.
XX сторіччя з II Ватиканським Собором і предтечею обнови Церкви в особі Пія XII кладе кінець цій крайньо юридичній і зовнішній прикметі життя й пасторальної діяльносте Церкви. Початок тієї обнови починається властиво вже від Пія X відомим кличем: «Ревертіміні ад фонтес». Це відкрило нову добу обнови Церкви, а з нею поворот до властивих понять, хто є мирянин у Церкві і яка його участь у пасторальній праці Церкви.
- Обнова Церкви в XX ст. і миряни
Поданий вище дуже скорочений нарис розвитку пасторальної Церкви в історії показує, якою неповною була еклезіологія, у висліді чого Церква відійшла від своїх первісних начал у пасторальній праці. З переакцентуванням ієрархічної структури Церкви й юридизму згубився автентичний образ Церкви як Божого люду й Містичного Тіла Христового, яке творимо ми всі без огляду на окремі завдання членів того надприроднього організму, чи «стану життя», яким вони живуть. Згубився тому й мирянин: він став пасивним членом, а чого не сміє бути в живому організмі, він утратив свою автентичність і участь у житті Церкви своїми даруваннями.
Коли 20.2.1946 р. у своїй промові до новонайменованих кардиналів Пій XII сказав, що «миряни не належать до Церкви, але є Церквою», це було несподіванкою, або принайменше тодішні вуха слухачів не звикли були таких слів слухати.[18] Той папа своєю енциклікою «Містіці Корпоріс» завернув еклезіологію з доріг крайнього ієрархізму й юридизму часів середньовіччя до духовости Отців Церкви і науки св. Павла про Церкву як Містичне Христове Тіло і спільноту Божого люду.[19] Як і інші науки того папи, так і та відкрили дорогу в богословії до нових студій про мирян. Члени Христового Тіла є різні, але рівні з різними даруваннями Святого Духа, і вони разом є одним у Христі.[20] Мирянин через Хрещення й Миропомазання є співучасником у пасторальній праці Церкви, її спасенної дії, і його апостолят є конечністю в житті Церкви.[21]
Пій XII розрізняє два апостоляти в Церкві: апостолят ієрархічний і апостолят мирян. Мирянине неначе інструментом ієрархії, є продовженням її руки.[22] Пій XII підкреслює також потребу участи мирян у пасторальній праці Церкви тим, що число священиків маліє, і їм на допомогу й до співпраці мають стати миряни. Другим важливим мотивом Пія XII, який варто сьогодні пригадати, є загроза комунізму. Боротьба з ним — це велике пасторальне завдання Церкви і мирян. Ось слова того великого папи:
«Апостолят мирян, як зрештою всякий інший апостолят, має дві функції: зберігати і здобувати; обидві ці функції тяжать сильно над сучасною Церквою. Щоб сказати це з повною ясністю: Церква Христова зовсім не думає залишити без боротьби терен для свого здеклярованого ворога — безбожного комунізму. Цей бій буде тривати аж до кінця, але зі зброєю Христа. Киньтеся до праці з вірою більшою від Петрової, коли він на поклик Христа кинув свій човен і пішов по хвилях на стрічу Господа».[23]
В минулому бій з новими грізними для людства течіями вела все ієрархія. Папа дав нове завдання для мирян.[24]
II Ватиканський Собор започаткував нову добу для католицького мирянства; зі стану пасивности мирянство поставив у стан активний у пасторальній діяльності. Отці Собору поглибили пізнання Церкви, або словами Папи Павла VІ:
«Основною увагою цієї сесії Собору буде прослідити внутрішню природу Церкви. Треба виразити в людській мові, — як тільки це можливе, — дефініцією, яка вкаже правдиву й основну структуру Церкви, і вияснити її численні спасенні завдання».[25]
Так і сталося в Конституції «Люмен Ґентіюм». В ній найшов своє місце також виклад про мирян, а згодом окремий Декрет про мирянство. Перший раз в історії Вселенський Собор заговорив про мирян, хоч вони становили все велику більшість всього Божого люду. В обох документах вияснено, ким є мирянство в Церкві і яка його пасторальна роля, співдія і співвідповідальність. Питання мирян стало поважним богословським питанням. Це сталося на основі майже двотисячного досвіду Церкви, як це було зрештою і з іншими справами чи правдами віри в Церкві, які треба було глибше пізнати й оформити.
Закінчення у наступному числі.
* Статтю о. Івана Музички передруковуємо з «Збірника на пошану проф. д-ра Володимира Янева, Мюнхен, 1983 р.
[1] В оригіналі с «Ecclesia peregrinans», в українськім перекладі ОО. Василіян перекладено «Сьогочасна Церква». Всі цитати Соборових документів взято з цього перекладу: Влесенський Собор—Ватіканський II — Діяння і постанови, т. I-V, Рим 19вв. Ad gentes — Декрет про місійну діяльність Церкви, ч. 2.
[2] Suenens, Kard. L. J.: Hoffen im Geist,. Salzburg 1974, c, 11-12.
[3] Див. Encyclopedia of Theology, by Rahner, K. London 1975, c. 1178.
[4] Rogier, L. J., Aubert, R., Knowels, M. D.: Nuova storia della Chiesa, Torino 1970, т. I, c. 124.
[5] Діян. 24, 14. На суді перед римським прокуратором св. Павло каже: «Однак я тобі признаюся в тому, що я, згідно з путтю, яку вони звуть сектою, служу Богові батьків наших і вірую усьому, що написано в законі та в пророків» …
[6] Floristán, С., Useros, М., Teologia dell’ аzіone pastorale, Roma 1970, c. 48-49.
[7] «Ви ж — рід вибраний, царське священство, народ святий» … І Петр. 2, 9.
[8] Соngаr, Y., О. P.: Lay People in the Church, London-Dublin 1965, c. 4-6.
[9] Gallo, L. A.: Una chiesa al servizio degli uomini, Torino 1982, c. 10.
[10] Св. Бер нар д (1090-1153) пише до папи Євгена ІІІ: «Що відноситься до тебе, я чую тільки про відзначення і закони. Все, як теж старання про престіж і багацтва, походить радше від Константина, а не від Петра.» Todd, J. М.: The laity the people of God, London 1965, c. 33.
[11] При коронації папи тіярою вимовляли: «Знай, що ти є Отець князів і царів, володар світа, Намісник нашого Спасителя Ісуса Христа.» Todd, J. М. Орете citato, с. 33. Константин взяв з Риму титул «Pontifex Maximus», що надавало становищу імператора релігійного характеру. «Перед папою й його нунціями, перед єпископами, абатами й звичайними ченцями дрижали і прості люде, і князі, і імператори.» Щульгин, О.: Нариси з нової історії Європи, Прага 1925, с. 61.
[12] Від VII ст. мирянство перетворюється у «стан життя» і папа Григорій Великий вичислює три такі «стани»: «In tribus ordinibus sancta Ecclesia constat, coniugatorum videlicet (миряни), continentium (монахи) et rectorum (ієрархія-клер). M і g n e, J. P.: Patrologiae cursus completus, Series Latina, Paris 1844-66. t. 76, c. 657.
[13] Бердяев, Н.: Русская идея, Париж 1971, с. 11-13.
[14] FIaristán-Useros, Op. cit., с. 52.
[15] Ibid., с. 58-59.
[16] Bienkowski, L.: Organizacja Kosciola Wschodniego w Polsce, Koścіól w Polsce — wiek XVI-XVIII, t. II, Warszawa 1972, c. 830: ,,Na tym wlasnie podlozu aktywnego uczestnictwa wiernych w zyciu parafialnym, w oparciu zwlaszcza o istniejace juz formalnie miejskie korporacje brackie, rozwinał siȩ w ostatnich dziesiȩcioleciach XVI w. szeroki ruch bracki, ktory mial wykroczyc zakresem і rozmachem swej dzialalnosci daleko poza dotychczasowe zadania і poza parafialne oplotki. Program tej dzialalnosci, ktory krystalizowal siȩ stopniowo, mozna okreslic najogolniej z punktu widzienia, ktory nas interesuje jako próbȩ reformy znajdujacego si w głȩbokim upadku Kosciola ruskiego przede wszystkim przez ludzi swieckich … Nie trudno dostrzec w ruchu brackim probȩ podzwigniȩcia і obrony odrȩbnosci ruskiej kultury і narodowosci. walkȩ nie tylko o naprawȩ Kosciola і utrzymanie prawoslawia, ale takze rownouprawnienie ludnosci ruskiej, zwlaszcza w miastach, z ludnosciq polską itp.“
[17] Floristin-Useros, Op. cit., c. 62. Автор так описує цей сумний духовний стан: «Вже від століть неділя не святкувалася як день Христового воскресення, як Господній день, а тільки як день відпочинку для тіла і священних обов’язків для душі. Проповідувалося більше про обов’язок бути присутнім на Літургії, ніж про значення Євхаристії, говорилося більше про святковий відпочинок, ніж про обов’язок святити святковий день в дусі і правді. Настоювано на забороні крадежі більше, ніж на суспільній справедливості, йшла завзята боротьба з прокльонами, без такої ж енергії, щоб говорити про Божу любов. Таїнства, покладені в катехизмах після заповідей Божих, були звичайними засобами, щоб зберігати моральне життя; Господня молитва була розводнена в тисячі молитов … Біблія була невідомою, небезпечною й незрозумілою книгою, літургічний рік замінено на соняшний рік, повний тридневниць, новен. Адміністровано, — і це є правильне слово, — християнство, якого не святковано.» Пишучи це, приходить на думку: чому в нас так захоплювалися тим пісним і юридичним латинством з подивом до його дисциплінарної зовнішньости?
[18] Рhіlips.G.: The rolе of the Laity in the Church, Cork 1956, c. 5. 3a Пія XII відбувся перший світовий Конгрес мирянських організацій в Римі 7-14 жовтня 1951 р. Перший раз в історії Церкви миряни з вісімдесятьох країн дискутували про свою участь в пасторальній праці Церкви.
[19] Рarente, P.: Teologia di Cristo, vol. II, Roma 1976, c. 122.
[20] Гал. 28: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, бо всі ви одно (είϛ = один, єдиний) у Христі Ісусі.»
[21] «Вклад праці мирян в апостоляті є необхідною конечністю». Слова з промови Пія XII на Конгресі мирянських організацій в 1951 р. На 2-му Конгресі в 1957 р. той папа казав: «Коли історія доказує, що від початків Церкви миряни брали участь у діяльності, яку сповняє священик у службі Церкви, є правдивим і сьогодні більше ніж коли — миряни мають давати ЦЮ співпрацю з куди більшим запалом «для збудування Христового Тіла» (Еф. 4,12).»
[22] Martegani, G., S.J.: Natura е compiti dei movimenti cattolici, екстракт з „La Civiltа Cattolica„, n. 2434, 2436, 1951. Наука Пія XII знайде в постановах ІІ-го Ватіканського Собору нову формуляцію.
[23] Промова на мирянському Конгресі 5. 10. 1957.
[24] Див. на цю тему цікаву статтю про завдання мирян у комуністичній дійсності: Ks. Тiszner, Jozef: Horyzonty apostolstwa swieckich, „Spotkanie„. nr. 3-4, Lublin 1978, c. 165-178.
[25] Congar. Y.: Council Speeches of Vatican II, London 1984, c. 16.
