Скрипіли на морозі високі, волохаті сосни.
Скрипіли обмотані лахміттям чоботи сірих тіней, що колись були людьми… Скаженіла холодна сибірська тайга… Сірі і промерзлі постаті рубали сосни, тягали, збивали колиби для захисту від вітру й морозу. Будували «хороми» — може й на решту свого життя…
Снувалися один попри одного — такі всі до себе подібні. Скулені, худі, з отупінням в очах, вдивленими у сніг і свої подерті, пов’язані шнурками чоботи. Один тільки вирізнявся. Найвищий і найпростіший — у чорному, з великим хрестом на грудях.
Хотіли були зірвати хрест — не дав. «Перше зірвіть голову, а потім вже й хрест», — сказав твердо, неустрашимо. І ворог покорився… Не смів сягнути брудною рукою по хрест. І він не розлучався з хрестом. Хрест рубав з ним дерева, помагав тягти на кучі. Хрест тулив до себе змучені сірі постаті, що були вже тільки номерами… Вони горнулися до нього по виснажливій праці, зціляли втомлені серця, набирали нових сил, роздували останні іскорки надій — побачити рідних і зложити свої кості на своїй землі.
Тулилися до нього, до високого з хрестом на грудях всі, без національної різниці. Душею й серцем розуміли його й жадібно, слово-по-слові, виучували його мову, а він пригортав усіх, потішав, додавав надії.
Минали довгі, короткі теплі літа. Рік за роком співали в’язні вивчене «Бог Предвічний», співали «Христос Воскрес». Ділилися чорним глевким колачем, ділилися свяченим яєчком, христосувалися, тиснули собі худі, порепані руки й бажали один одному дожити волі…
Минали роки. Багато їх… В’язні змінялися. Одні вимирали, замерзали на морозі. Щасливіші, відбувши свої засуди, від’їжджали кудись. Ще інші хилилися додолу — догорали. На їхнє місце приходили нові.
Не хилився додолу тільки він. Літа сріблили його довгу бороду й буйне волосся, а плечі ще простіше носили його — вже сімдесятку, а сміливі очі звисока кидали виклик ворогові.
Рання перевірка і поділ праці. В’язні туляться тісно до себе. Ховають скостенілі руки, притупують ногами. «Як би скоріше… Хоч би й дерева тягати, аби розігріти тіло».
З контори вийшов вертухай. Його очі спинилися на постаті Високого: «Гей, ти! Батюшка-священик! Тебе кличуть у контору!» Спинився вітер. Знерухоміли сосни. Зпосеред завмерлих у чеканні сірих рядів виступив Високий з хрестом на грудях і повільно, випроставши ще більше дужі плечі, йшов у напрямі контори.
— Та невже заберуть нам його? Куди? — на розстріл чи ще в гірше пекло? — Проносився тривожний шепіт з колон приречених…
За столом у конторі, прибравши владну позу, розсівся начальник табору «заключонних».
Висока постать, пригнувши голову в дверях, без стукання увійшла в кімнату.
— Мені сказали прийти сюди. Що нового придумано мені тепер?
— Да, ми звали вас, батюшка! С Верховного Совєта вас зовут в Москву! А потом… куда-то, бить может, ваш срок закончен. Значить — ви свободни. Собирайте свої вещі й будьте готови в одряд!»
Стояв скам’янілий. Затовклося серце. В голові хаотично мішалися думки. Не вірив: «Чи не глумиться ворог? Чи, може, справді?» Несміло заворушилася надія і… нараз завмерла: «А як і воля… мені? — пощо вже? Хто жде мене там, на моїй чужій Україні? Господи, чи не запізно пригадав дати мені волю. Чи ж не бачиш ?.. Вона мені не потрібна… А тут вони, мої бідні діти.. Як же без мене остануться? Хто потішить, хто заступиться, хто виручить з праці ослаблого?..»
Стояв, мовчав, а начальник нетерпеливився.
— Ну што, батюшка-пан? Не рад?
— Залишіть мене вже тут. Я старий і не маю до кого повертатися. Звільніть замість мене когось, хто має рідню, маленьких діток, а я вже тут доживу… Вже звик…
— Нєт, нельзя! Не могу сменить указа! — Докраю здивований, промовив начальник.
В’язав у клуночок свою мізерію. Свій двадцятьлітній доробок важкої сибірської каторги й прощався.
Срібною бородою спливали батьківські сльози й падали на голови його прибраних дітей-в’язнів. Вони цілували його руки й востаннє тулили свої голови до хреста на його грудях. Йосиф Сліпий, Львівський Архиєпископ замученої Української Католицької Церкви, виїжджав назустріч невідомій долі…
Струснувся світ! Вістка облетіла закутки всіх країн і де тільки поселилися вигнанці з України…
— Архиєпископ Сліпий звільнений! Невже аж так забувся ворог?! Дивні діла Твої, Господи…
Лютувала тайга. Сумно шуміли сосни, кланялися йому на прощання. Останнім болючим поглядом обкидав великий табір приречених. В душі схрещувалися неясні почування… Бажання волі, тривоги й жалю за тими заплаканими в лахміттях, що стільки років ділили з ним свою недолю…
А він покидав їх і йшов виконати призначену Волю Христа…
Марічка, Гантер, 1984 р.
