Вищеподане питання насувається у зв’язку з повідомленням Українського Пресового Бюра — «Вісті з Риму» — за березень 1984 p., у якому було подано, що Папа Іван Павло II затвердив рішення й постанови Священного Синоду УКЦеркви з лютого 1983 р. Згадану вістку друкуємо в цьому числі журнала на іншому місці.
Справді, вістка гарна, бо серед вірних була вже зовсім погасла всяка надія на те, що будь-які рішення і постанови з відбутих синодів нашої Церкви побачать денне світло. Богу дякувати, Папа Іван Павло II своїм підписом дав зелене світло, що можна дальше їхати. Тепер стоїть відкритим питання, чи ці рішення і постанови, які затвердив папа, є для загального відома вірних, чи тільки виключно для владик і, може, їх оточення?
У тих же «Вістях з Риму» було повідомлено, що був також затверджений статут, який буде надрукований у «Благовіснику». Чи інші рішення і постанови будуть публіковані – невідомо.
Так, на перший погляд здавалось би, що вже все є полагоджене, і чого більше можна домагатись і вимагати від Апостольської Столиці чи Папи Івана Павла II! В першу чергу все це слід трактувати не як якусь ласку для нашої Церкви, але як певну повинність, яку треба було зробити. На жаль, в тому напрямі не все зроблене. Хтось би повинен застукати до апостольських дверей і запитати: коли будуть затверджені рішення Синоду ієрархії УКЦеркви з кінця листопада і початку грудня 1980 року? Виглядає, що про цей Синод забули, бо по сьогоднішній день ми нічого не чули, що сталося, і яка доля його рішень та ухвал? Ми пригадуємо, що на тому Синоді було порушено цілу низку актуальних питань нашої Церкви. Пригадуємо собі, що на тому Синоді був схвалений документ під назвою: «Торжественне осудження т.зв. «львівського собору» з 1946 року», який спричинив гостру реакцію московського патріярха Пімена та обмін листами Пімена до Папи Івана Павла II і відповідь папи Піменові. На жаль, відповідь Папи Івана Павла II патріярхові Піменові — це болючий історичний документ, який створила Апостольська Столиця. Бажалось би про це забути, але не можна, бо сумління не дає спокою, а документ був кривдячий для нашої Церкви. На жаль, це одинокий документ із Синоду з кінця листопада і початку грудня 1980 p., який Божим Провидінням побачив денне світло, всі інші рішення і постанови досьогодні лежать на столі під сукном у Папи Івана Павла II. А все ж таки на тому Синоді було обговорювано цілу низку питань, як випливало з поданого порядку нарад, що був поданий до загального відома у той час. На тому Синоді було схвалено «Послання до братів в Україну про стан Української Католицької Церкви». Також була мова про підготову до ювілею 1000-річчя хрещення Руси-України та з ювілеєм пов’язана екуменічна акція і співпраця з нашими православними братами. Під 13 точкою було подано «Завдання мирян в українській Церкві; в цілій Церкві, в поодиноких країнах та в поодиноких єпархіях», яку реферував Владика Максим Германюк. І була низка інших важливих і актуальних питань.
Все ж таки бажалось би знати, як ці питання були розглядані й розв’язані на тому Синоді. Чи може це питання вирішено відповіддю Папи Івана Павла II московському патріярхові Піменові? Це не тільки варто, але й конечно знати. Невідомо, в чому є затримка? Може є трудність у перекладанні на італійську мову, якщо так, то це можна б навіть досить легко розв’язати, чи, може, є якісь інші причини так довгої затримки?
Хтось з владик повинен би постукати до дверей Апостольської Столиці й запитати, чи можна знати, яка доля зустріла рішення і постанови Синоду УКЦ-ви з кінця 1980 р.?Якщо не будемо стукати,то не дістанемо відповіді. На жаль, миряни не можуть самі цього робити. Це повинні у першу чергу зробити наші владики. Це їх особистий і в загальному, обов’язок нашої Церкви. Факт такої довгої проволоки має свою вимову і багато говорить за наших владик! Слід не забувати, що ми живемо в часі після Вселенського Собору Ватиканського II, на якому точно визначено ролю мирян. Рішення Собору у цій, як також інших справах є зобов’язуючі не тільки для латинської, але також і для нашої Церкви.
При цьому слід завважити, що під час усіх нарад Синоду в імені папи був присутній префект Священної Конгрегації для Східніх Церков Кардинал Владислав Рубін, що було офіційно відмічено у комунікаті після закінчення Синоду, з 2-го грудня 1980 р. за підписом Патріярха Йосифа. Між іншим, у цьому ж самому комунікаті було стверджено наступне:
«Головними темами Синоду українських Владик були: підготовка до Ювілею тисячоліття хрещення Руси-України; екуменічна акція і співпраця з Українською Православною Церквою; священичі і монаші покликання; підготування перекладів богослужебних книг на українську та інші мови; завдання мирян в Українській Церкві; роля української родини у модерному світі».
Варто, щоб всі ці питання були подані для загального відома вірних, а не залежувались у Апостольській Столиці. Можливо, що всі ці рішення й постанови були такі революційні, що Папа Іван Павло II не відважується їх підписати і подати до загального відома. Все є можливе. Бо ж є чорним по білому, що Папа Іван Павло II таки уневажнив «Торжественне осудження т. зв. «львівського собору» з 1946 року». Але все ж таки, так чи інакше, повинно б бути якесь офіційне повідомлення в цій справі. Варто в тому напрямі практикувати євангельську пораду: «Стукайте й відчиниться вам, просіть — і дасться вам…».
М. Галів
