Питання Церковної Унії в Київській Митрополії
Промотором церковної єдности в Христовій Церкві на Україні був Митрополит Йосиф Веньямин Рутський (1615-1637). До його голосу прихиляється Архиєпископ Мелетій Смотрицький (1578-1633). Розпочаті переговори доводять до взаємного порозуміння, на якому запляновано церковний Собор в січні 1620 року.
В 1620 році наступає відродження православної ієрархії на Україні. Митроп. Рутський намагається в дальшому довести до спільного порозуміння та церковної згоди, про яку писав з натиском у своїй праці «Репротестація» з дня 8 липня 1621 року. Його пропозицію скликання унійних нарад передано до комісії, яка почала діяти в січні 1623 року. В тому часі Римська Курія починає пропагувати ідею переходу православних на латинський обряд і тим довершити унію, розпочату Климентом VIII. Згадану позицію продовжує Урбан VІІІ, звертаючи при тому увагу на збереження східнього обряду.
До скликаної комісії в січні 1620 року входять з боку православної Церкви Йов Борецький та Мелетій Смотрицький, з боку уніятів — митроп. Йосиф В. Рутський. В наслідок спільного договору рішено скликати спільний собор, на якому мав би бути обраний патріярх. Промотором згоди митроп. Рутський, якого пропозиція релігійної єдности була прийнята. Патріярх мав би бути незалежним від короля польського, патріярха московського та константинопільського.
Унія православних «рутенів» з Римом була продумана з метою замирення обох сторін, відкриття дороги до римського понтіфа та поширення його юрисдикції на українські православні єпархії. Вища пропозиція творила неприхильну юрисдикційну ситуацію для католицької Польщі, яка володіла окупованими землями України. З того приводу Канцлер Іван Замойський старається переконати константинопільського Патріярха Єремію перенести свою столицю до Києва. Був він центральною точкою тяготіння для всіх православних українців у Польщі. На жаль, пляни Замойського не здійснилися з огляду на брак децизії патріярха. В наслідок внутрішньої боротьби за Православну Церкву Борис Ґодунов творить в 1589 році російський Патріярхат. Ціль його поспіху була запобігти чужим впливам на Православну Церкву України, на яку він гострив свій апетит.
В травні 1686 р. константинопільський Патріярх Діонісій ІV (1686-1687) відпустив Київську Митрополію московському патріярхові за «три сорока соболей і двісті червоних». Збережене письмо Діонісія з травня 1686 р. стверджує: «… прийняли єсми милостиню святого нашего царствія от посланного вашего господина Никити Алексієвича три сорока соболей і двесті червоних: податель же благо Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствію!»[1]
Проблема Київського Патріярхату перед Берестейською Унією
З вищесказаного стає ясним, чому Українська Православна Церква відкинула пропозицію Унії. Митрополит Рутський, як бачимо дальше, не залишає унійних плянів. Посилає він Отця Йоана, ЧСВВ, до отців Православної Церкви із пропозицією відновлення унійних переговорів. В розмові з митроп. Йовом Борецьким та Архиєп. Мелетієм Смотрицьким узгіднено спільно визнати догми, прийняті уніятською Церквою, а саме, походження Св. Духа від Отця і Сина, уживання ферментованого хліба у Св. Службі Божій та визнання існування пекла. Залишилось ще одне питання до розв’язання, а саме — примат римського понтіфа. Як знаємо, Православна Церква визнає примат римського понтіфа тільки як почесний титул. Правно — його відкидає. Головою Христової Церкви є сам її Творець. Христова Церква є Твором Божим. Сам Творець може бути Головою Божої Установи. Тому, власне, Православна Церква відкидає примат папи над Твором Божим. В дальшому пропоновано, щоб влада Патріярха була незалежною, як московського, так і константинопільського.[2] В ширшій інтерпретації, Київський Патріярх мав би визнавати зверхність константинопільського патріярха почесною. Таку пропозицію єпископів Української Православної Церкви митроп. Рутський передав Собору єпископів в Новогородку, дня 20 січня 1624 року. Після довгих нарад пропозицію православного єпископату прийнято із одним застереженням — визнання примату римського понтіфа.[3]
В дальшому згадану пропозицію поміщено в «Сумма реляціоне» до Конгрегації Пропаганди Віри, в якій додано пропозицію Митроп. Рутського та Собору єпископів, створення патріярхату з метою обопільного замирення та визнання примату римського понтіфа цілою Церквою. В доповненні, Митрополит Рутський пропонував, щоб через те, що Українська Православна Церква відкидає примат римського понтіфа, включити її до унії, а після цього дати Церкві цілковиту автономію.
У відношенні до православного єпископату, Митрополит Рутський пропонував наділити всіх одним титулом «ін партібус» тим, які приймуть унію, та надати їм юрисдикцію, рівну з уніятськими єпископами. Згадана пропозиція була прийнята Мелетієм Смотрицьким та Йовом Борецьким тільки умовно.
Православний єпископат не міг в цілості погодитися із тим проектом через спротив козацтва, яке не признало унії. В противному випадку козаки вимагали від константинопільського патріярха повної незалежности Церкви у формі екзархату.
Питання Київського Патріярхату після Берестейської Унії
Починаючи від 1622 року справа унії Київської Митрополії була предметом переговорів з Конгрегацією Пропаганди Віри. Як сказано, Митроп. Рутський, після рішень собору в Новогородку, з дня 20 січня 1624 року дня 4 травня 1624 року від’їхав до Риму, щоби там продовжувати розмови з метою створення патріярхату. До того Конгрегація сама розпочала переговори, які з огляду на важність та готовість, були їй поручені. Тому власне Митроп. Рутський ніякої відповіді не одержав. Іноді надходили йому листи, де пропоновано, «щоб схизматики згодилися на визнання віри та визнання римського понтіфа, що дійсно являється для них почесним та корисним».[4]
В дальшому Митроп. Рутський поручив продовжувати переговори Отцеві Миколаєві Новаціо. Видається, однак, що Митроп. Рафаїл Корсак, під час свого побуту в Римі, продовжував дальші переговори в роках 1633-1635 та 1639-1640. З цією метою Конгрегація відбула три сесії, а саме 4 і 22 січня та 6 липня 1629 року. В засаді, Курія не годилася на створення патріярхату. Стояла вона на становищі, що всі права патріярха, згідно із кан. 6 Нікейського Собору, були сконцентровані у його привілеї висвячування єпископів. Престиж його лежав тільки в тому, що митрополит був нагороджений блискучим титулом патріярха.
З вищесказаного бачимо, що отці Української Православної Церкви не стали на позиціях автокефалії. Римська Конгрегація вимагала насамперед переходу Української Православної Церкви на унію, а в дальшому, заявляла вона, що Патріярхат — це тільки блискучий титул, без юрисдикції. «Нам такого не потрібно».
Як бачимо, становище Курії до київського патріярхату було негативним. В доповненні вимагалося, щоб київський Патріярхат відмовив послуху Константинополеві.[5] В процесі творення патріярхату Київська Митрополія може стрінутися із спротивом константинопільського патріярха.
В тому часі Владислав, син Зиґмунда III, короля Польщі, висунув претенсію на трон російського царя. Ціль його була знищити московський патріярхат та підпорядкувати російські єпархії під юрисдикцію київського патріярха. В наслідок того Римська Курія почала оцінювати можливість створення київського патріярхату доцільним, у випадку, якщо схизматики в ніякий спосіб не включаться до унії, яка «сі гок постулярет салюс анімарум» (причиниться до спасіння душ).[6]
Дальші переговори в справі створення київського патріярхату закінчено. На те зложилися різні історичні події. Після смерти Зиґмунда III в 1632 році та коронації Владислава ІV, Православна Церква осягнула своє правне визнання в Речі Посполитій. Владислав, боячись втратити корону, погодився в т. зв. Пактах Конвентах, з дня 1 листопада 1632, на всі вимоги козаків. Найважніші з них були: Православна Церква має право визнання віри в цілій Речі Посполитій… Признається Православній Церкві три єпископства: Луцьке, Перемишельське та Мстиславське, яке відділюється від Полоцького Архиєпископства. Всі київські церкви, крім малого Видубицького манастиря, передається Православній Церкві. Перемишельська єпархія, як і Львівська, будуть належати до Православної Церкви… Луцький уніятський єпископ Єремія Почаповський передає своє єпископство православному єпископові… Православному київському митрополитові передається манастир під Городном, де буде осідок єпископа-помічника, який буде висвячувати православних священиків. Дозволяється всім покидати унію.
Слід мати на увазі, що Владислав ІУ признав всі вимоги Православної Церкви та козацтва. Слушно добачував король, що, може, одиноким виходом для Української Церкви буде київський патріярхат, незалежний від Константинополя та Москви. З такою пропозицією звертається король до української православної та уніятської шляхти у Вильні, в листі з 1 вересня 1636 року. Проект короля був прихильно прийнятий з обох сторін. Належить пам’ятати, що в цілій історії Київської Митрополії домінувала одна релігійна мудрість: не догми церковні грали рішальну ролю в Церкві, а прив’язання до грецької віри.
В короткому часі Владислав ІV побачив, що його «Пакта Конвента» викликали релігійну війну, і він переконався, що слід створити патріярхат Київської Митрополії. Проте, король дивився на справу очима політика. Поперше, був би це удар по московськім патріярхаті. Зв’язок православної Москви та православної України був би назавжди перерваний. Подруге, історичні зв’язки між Константинополем і Києвом були б покінчені назавжди. Часто патріярх грав подвійну ролю у відношенні до Київської Митрополії. Висилає він свого посла, монаха Валеріяна, до Риму з ціллю дальших нарад. Запропоновано, при обопільній згоді, щоб митрополит київський скликав Всеукраїнський Церковний Синод, на якому спільно вирішаться релігійні непорозуміння.
Одночасно в 1645 р. надходить до Риму анонімний лист, що являється проектом «замирення», запропонованим Православною Церквою.[7] Проект складається з двох частин. Перша — обіймає критику Берестейської Унії. Закидається тут, що не допущено до голосу української шляхти. Друга — твердження, що не була це правдива злука з огляду на брак участи представників провідної верстви на спільному синоді. Зазначується дальше, що головною причиною незгоди є примат римського понтіфа. А дальшою, вищість латинського обряду над грецьким мусить бути усунена. Пропонується, щоб визнати примат римського понтіфа, але не зривати з константинопільським патріярхом. В тому, Собор єпископів вибирає київського митрополита, що його вже не буде затверджувати ані римський понтіф, ані константинопільський патріярх. Митрополит зложить визнання віри як також визнання примату понтіфа, проголосить публічно та разом з єпископами зложать спільну присягу на соборі.
Всі дальші догми Церкви залишаються незміненими.
Смерть Митрополита Могили перервала всі пляни спільного патріярхату на майбутнє.
На закінчення нашої короткої аналізи варто згадати розбудову Української Православної Церкви, що після смерти гетьмана Б. Хмельницького, гетьман Іван Виговський (1657-1659) підписує договір з Польщею, дня 10 жовтня 1658 року, згідно з яким права Української Православної Церкви сягають «як довго мова українського народу сягає». Грецька віра не могла бути перешкодою для одержання урядів по містах. «Уніятська віра» залишається, але не вільно було її поширювати в нових містах. Король, боячись наразити проти себе православних українців, не признав уніятського Архиєпископа Коленду митрополитом. Починається тут братовбивча війна. Найбільшу напругу бачимо за гетьмана Юрія Хмельницького (1659-1662) та гетьмана Івана Брюховецького (1663-1668). Дня 16 січня 1667 року приходить до миру в Андрусові.
Післямова
Католицька Церква підходила до проблеми київського патріярхату як до певного роду поєднання з Римом. Ідея поєднання Церков мала свій початок в давнині. В часі хрестоносних походів Урбан II скликав Собор в Барі 1098 р. в намірі приєднання православних греків в Італії. Тут вперше його пляни виявилися безуспішними. Він хотів приєднання, а не поєднання. За ним Іннокентій III зрозумів, що приєднання Церков Сходу до Заходу неможливе. Хрестоносні походи знищили всякі можливості поєднання внаслідок сильної розбіжности віроісповідних та обрядових форм. Згодом Латеранський Собор 1215 р. зрозумів названі перешкоди та знайшов нову форму поєднання Церков у т. зв. унії. В цьому випадку греки мали прийняти тільки примат, а не зверхність папи. Обряди та Богослуження залишались незмінними.
В наслідок того Григорій IX почав в 1232 р. вимагати унії Східньої Церкви з Римом. Натискав він через імператора Іоана III на унію. Згодом вимагав він також від Патріярха Германа II приступлення до унії. Переговори, на жаль, були безуспішні. Папа в дальшому вимагав приєднання, а не поєднання двох рівноправних частин одної Церкви.
Дальші наслідки приєднання Церков бачимо під час Ліонської Унії 1274 р. та Флорентійської Унії в 1439-1441 р. На жаль, обидві були під тиском світської влади, а в наслідок того Східня Церква їх відкинула.
[1] Лужницький Григор, Українська Церква між Сходом і Заходом…, Філядельфія, Н.-Й., 1954, стор. 429.
[2] Smurlo. Saint Siege, II. No. 20, j. 35.
[3] Tanczuk, D. Questio Patriarchatus Kioviensis tempore conaminum Unionis Ruthenorum, 1582-1639. In: Conamina unionista in Ecclesia, Ruthena in primo dimidio saec. XVII. Romae, 1939. p. 138.
[4] Крип’якевич, Іван, Нові матеріяли…, Записки НТШ, 1913 p., т. 4, стор. 22.
[5] Smurlo, op. cit. p. 53.
[6] Smurlo, ibid. p. 53-54.
[7] Проект під назвою «Думка одного польського шляхтича грецької релігії» мав бути твором Митроп. Петра Могили. М. Грушевський, Акти Южно-Западної Росії, 1-VІ, ст. 188-190.
