Прости мені, Боже, прости мені гріхи мої ради імени Твого святого.
Спаси мою душу, що її відкупив єси дорогою своєю кров’ю.
(Тома Гемеркен Кемпійський)
Людина, задумуючись чи то ненароком, чи то в молитовних розважаннях над хвилюючим питанням вічности, у підсвідомому бажанні невмиручости, в шуканні правдивого щастя, стає віч-на-віч з основною концепцією релігії та богословії, якою є — спасіння. Спасіння не як якийсь технічний термін, але радше як зцілення та дарування вічного життя людині у його повноті, святості, невимовній радості та славі.
Спасіння є мрією, бажанням та метою віруючої людини. Християни «нають одначе, що людина не може здобути спасіння своїми власними силами. Вони знають теж, де і як шукати шляху до спасіння. Нашим Спасителем є Ісус Христос, син Божий! У святій Євангелії від Йоана говориться: «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним — світ спасти» (Мт. 3,17). «І нема ні в кому іншому спасіння, бо ймення немає іншого під небом, що було дане людям, яким маємо спастися». (Ді. 4,12).
Найбільш інтимною зустріччю людини з Христом є Пресвята Евхаристія, яку приноситься під час Святої Літургії. Літургія — осередок всіх Богослужень, підстава духового життя християнина, найбільше торжественний акт прилюдного богопочитання, це — всенародня дія, але свята чинність, в часі якої священик словами освячення перетворює хліб у тіло й вино у кров Христа, згідно з Його велінням.
І, взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і мовив: «Це — моє тіло, що за вас віддається. Чиніть це на мій спомин». Так само підняв чашу по вечері, кажучи: «Ця чаша — це Новий Завіт у моїй крові, що за вас проливається». (Лк. 22, 19-20). Тож Свята Літургія — це джерело нашого спасіння. Основні мотиви Літургії — Служби Божої — сягають до апостольських часів. Це установа самого Ісуса Христа. Святі апостоли творили «ломання хліба» на Господній спосіб, і це була первісна Божественна Літургія. З бігом часу вона змінялась у своїй формі, затримуючи одначе завжди ту саму основну суть — чудотворну переміну хліба й вина в тіло й кров Господа. Так, як колись на Тайній Вечері споживали Христові ученики тіло і кров Христову, так і тепер причасник приймає в св. Причасті Господнє тіло і кров, і це робить його учасником життя в Христі.
У четвертому столітті постають два типи літургії: східня і західня. Східня — це єрусалимська літургія, відтак сирійська, моронітська, вірменська і, нарешті, св. Василія (379) в Кесарії і Йоана Золотоустого (407) в Царгороді. Відгалуженням у східній вітці була олександрійська літургія, з якої розвинулась коптійська й абісінська.
У західньому (римському) типі літургії маємо медіолянську, мозарабську (еспанську) і ґалліканську. У всіх цих обрядових формах з усією ясністю наголошений жертовний характер Евхаристії, як страшної і безкровної, чистої жертви. Служба Божа — одинока жертва Нового Завіту, як одинокою і однією була хресна жертва, що заступила всі роди старозавітніх жертв.
Про саме таку жертву свідчить останній старозавітній пророк Малахія (бл. 450 р. до Хр.): «Не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожному місці моєму імені приноситься кадило й жертва чиста; бо ім’я моє велике між народами, — говорить Господь сил». (Мал. 1, 10-11).
Служба Божа не є звичайним представленням жертви, але є дійсною й правдивою жертвою. Страждання Христа і Його смерть це — спасительна жертва, яка дала цілому людству відпущення гріхів. Ця потрясаюча драма життя, терпінь, смерти й воскресіння Божественного Спасителя повторяється на кожній літургії. В центрі літургії є пресвята Евхаристія, що її наслідком є діюча присутність Христа, який є автором і джерелом ласки.
Воплочене слово прийшло на світ, щоб людству принести життя, воно входить сакраментально в кожну людину, щоб її зцілити, підтримати, оновити, щоб уділити їй життя, життя вічного в Бозі!
Наслідком Евхаристії є єдність християн у Містичному Тілі. Згідно з думкою св. Августина так, як хліб походить від численних зернят пшениці, а вино від виноградних ягід, так і численні християни стають одною, одинокою субстанцією, споживаючи тіло і кров Христову в Евхаристії, що є знаком і причиною єдности.
В Евхаристії — Христос і Його благодать. Об’явлення навчає і віра вимагає дійсної присутности Христа під видами евхаристійного хліба й вина, бо інакше слова Христа: «Це є моє тіло, це є моя кров» були б фальшивими. Не всі таїнства нашої віри основуються на такому великому числі ясних свідоцтв, як Евхаристія — жертва й тайна. Щоб відтягнутись від сили стількох свідоцтв, треба було б перечити всяку історичну вартість Святого Письма.
Св. Кипріян (III ст), базуючись на словах Христа «я хліб життя, що з неба зійшов, коли хтось їсть моє тіло, житиме повіки», вдумливо й влучно завважує, що як хтось здержується і віддаляється від Тіла Христа, то треба побоюватись, що та людина може бути віддалена від спасіння.
Тройця, сотворення, воплочення і відкуплення, благодать, життя вічне — все те зосереджується на евхаристійному престолі, як Остання Вечеря, яка з’єднувала все минуле й відкривалась до всього майбутнього в історії спасіння.
Небо й земля, Божество і людська природа, смерть і життя, терпіння і любов, віра й надія, мир і радість воскресіння є в орбіті маленького освяченого Агнця. Тому «Таїнство Віри» — Пресвята Евхаристія це — живе й пульсуюче серце Церкви.
І знову парадокс християнства: яка незбагненна могутність у маленькому Агнці!
Яким щедрим скарбом, неоціненним добром, незаступимим рятунком на нашій дорозі до спасіння є Свята Літургія! Треба, однак, добре продумати й збагнути велич, святість, чудотворність тієї події, в якій ми беремо участь внаслідок звички чи «бо так годиться», але без глибшого переживання. Святу Літургію треба переживати в піднесенні духа, в страху Господнім, бо ж у єднанні з Первосвящеником-Христом приносимо в поклоні жертву нашому Богові.
У смутку признатись мушу, що всі ці насвітлення спасительної сили Евхаристійного Христа, які подаю, черпаючи щедро, а то й дослівно із записок та матеріялів з викладів Преосвящ. Архиєпископа Мирослава Любачівського сакраментальної богословії на дияконському курсі Українського Католицького Університету, не робили б на мене враження тому кілька літ: прийняв би я все це байдуже, не промовляло б до моєї душі уважно та глибоко це божественне священодійство, яким є Свята Літургія. Тепер розумію, що треба щирого та рішучого звороту до Христа, а тоді віра стає самозрозумілою. Я відчув радісно неземний чар, глибокий зміст Літургії, вкладаючи своє життя в кожне таке вимовне прошення єктеній. Свята Літургія зміцнює мої намагання йти ввесь час за Христом. Часто спотикаюсь, деколи роблю «дітур» з обраної дороги, блукаючи, але з поспіху повертаю знову на дорогу Христа, повертаю, хвилюючись із сльозами в очах, намагаючись діткнутись крайчика Його ризи, цілуючи Його сліди, приймаю Його в Святому Причасті, шепочучи постійно: «З Тобою, Христе, хочу бути вічно… вічно, вічно!»
Наша Літургія — чудова! І зворушлива, і свята, чи то відправлювана з усією важністю, традиційністю та суворою східньою обрядовістю в каплиці манастиря Отців-Студитів у Кастель Ґандольфо біля Риму, чи в величавому катедральному храмі, чи в нашій церкві, чи в убогій церковці маленької громади.
Служба Божа — жертва — є зовнішнім актом підчинення людини Богові, є актом Його прославлення; той, хто приносить жертву, хоче при її помочі злучитись з Богом, звільнитись від гріха і стати учасником спасіння.
Літургічна жертва звершується словами освячення, які має право вимовляти тільки той, хто одержав від Христа цю власть правним висвяченням. Єпископ чи священик — служителі літургічної жертви є наступниками апостолів у служінні. Враз із священиком приносять жертву всі вірні, правно ним заступлені. Кожний вірний, що бере участь у Службі Божій, бере участь своїм наміром і разом із священиком лучиться в приношенні жертви.
Свята Літургія — це жертва славословна, похвальна; люди віддають найвищу честь Богові, оспівуючи єдиними устами і єдиним серцем пречесне й величне ім’я Господнє.
Це теж жертва подячна. Благодарячи Господа, дякуємо за всі добродійства, за милосердя, за любов найкращого батька — Небесного Отця.
Це жертва благальна, яка охоплює всі потреби людини, бож благаємо в Господа ласк і дібр для душі і тіла. Молимось за мир, за Церкву, за порядок у світі, за військо за недужих, за терплячих, за обильні плоди, за повноту й цілість Церкви, за померлих, за живих, за народ наш, за все, що пожиточне душам нашим, за те, щоб осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити, за те, щоб позбутись усякої скорботи, гніву й нужди. Благаємо Господа, щоб заступив, спас, помилував і охоронив нас Своєю благодаттю.
Служба Божа — це теж жертва примирна, досить учинна. Молимось за прощення нам гріхів наших. Служба Божа посередньо відпускає смертельні й повсякденні гріхи, уділюючи ласк до жалю в Тайні Покаяння.
Свята Літургія — це найкраща, найсильніша, найповніша молитва.
До участи в Службі Божій треба якслід приготуватись. Мусимо оновити і зміцнити наше розуміння, базоване на ясному сприйманні умом і серцем, що Святі Літургії — це найважніші хвилини, події в нашому житті. Це ж бо не лише авдієнція в суверена, володаря, царя царів, а любляча зустріч з Небесним Отцем, нашим Сотворителем, Добродієм, Спасителем.
Треба ввійти в храм бодай на кілька хвилин перед початком відправи. Треба заспокоїтись, усунути враження та думки із бурхливої та галасливої буденщини. На Службу Божу маю йти з повною свідомістю того, що Літургія — це свята, надприродня дія, а не якісь товариські сходини.
Думати треба про Бога, Його незбагненне милосердя, а не плянувати, з ким маю зустрінутись, з ким погуторити чи посперечатись, кого покритикувати, кому сказати нову чутку.
Під час відправи Літургії є необхідною концентрація уваги, жива й активна співучасть. Слухаю Слово Боже, шепчу чи співаю прощення. Держу в здисциплінованій контролі думки. І хоч би вони й десятки разів розбігались і плутались у нісенітницях, негайно мушу повертати їх до Всевишнього. Думка, контрольована нашою волею, викличе в людині відповідний настрій; думка оформлює почування. Взнесла думка напевно створить у нас глибоку радість синівства в Бозі та братерства з усіма вірними. Наша душа величатиме Ісуса Христа, якого знаємо й любимо як нашого брата, але якого одночасно любимо, подивляємо й славимо як нашого Господа.
По Службі Божій добре трохи затриматись у церкві. Не спішитись. Сісти, подякувати Богові за Пресвяту Евхаристію. І повторити прохання з чудової попричастної молитви до Пресвятої Богородиці: «І сподоби мене аж до останнього віддиху приймати неосудно святощі пречистих таїнств на зцілення душі й тіла!»
