Тріщали предвічні зруби, летіли ґонти, як пір’я:
руйнували дерев’яне чудо людської праці та віри.
І, вписані в лагідні гори, востаннє хиталися бані,
вмирали ясно та гордо, так, як вмирають останні.
Це умирали століття, це умирало прекрасне…
З розпуки дробилися на дровіття золоті грона іконостасу.
І шукали між бур’янами вічний спочинок ікони.
І плакала в недоторощеній рамі гуцульська мадонна.
І Юр в невідомім двобою, втративши руку і списа,
піврозтятою головою востаннє навкруги дивився,
як довго стояв ще реквієм і як він лягав на трави,
на осиротілі смереки густим непрозорим трауром.
Поділитися:
