(Короткий огляд п’ятирічного понтифікату
теперішнього Вселенського Архиєрея)
(Закінчення з попереднього числа)
Папа і справа східньоцерковної помісности
Треба, без сумніву, взяти до уваги факт, що відношення Папи Івана Павла ІІ-ого до Української Католицької Церкви мусить достосовуватися до вимог дуже складної ватиканської політики, що він мусить діяти згідно із установленими нормами, тому офіційне становище Святішого Отця до нашої Церкви не конечно віддзеркалює його власні погляди. Крім того, в гру входить тут пресія, а то й шантаж Москви. Тому варто б проаналізувати настанову сучасного Вселенського Архиєрея до Української Католицької Церкви і цілого християнського Сходу в таких справах, які не заторкують безпосередньо московських інтересів і тому можна б висловитись тут свобідніше і щиріше.
Другий Ватиканський Собор дуже наголошує помісність і рівноправність Східніх Церков у Вселенській Церкві, Гарантує тим Церквам право на самоуправління, зберігання власного правопорядку, плекання своїх обрядових, духових і богословських традицій. А які є погляди теперішнього Голови Католицької Церкви на ці справи? Вже у згаданому нами папському посланні, написаному з нагоди наших приготувань до 1000-річчя Хрещення України, вразив нас брак правильного і повного розуміння істоти християнського Сходу і дуже дивне упрошування складної проблеми привернення церковної єдности між Сходом і Заходом. На думку Святішого Отця, східне християнство є тільки модифікацією західнього, римського християнства, Русь прийняла Христову віру з Риму (через Константинопіль), тому і поворот східніх християн до Риму є чимсь логічним і самозрозумілим. Бачимо, що ті погляди не є в дусі Другого Ватиканського Собору і не в дусі пособорового екуменізму, але радше в дусі передсоборового римського централізму. Бракує тут вселенського підходу.
Папа і справа східньоцерковної помісности
Святіший Отець, Папа Іван Павло ІІ-гий під час своїх відвідин Америки в 1979 році загостив також до Української Католицької Катедри у Філядельфії 4 жовтня і виголосив там проповідь. Святіший Отець говорив про різнородність у Католицькій Церкві, похвально висловлювався про традиції Сходу і традиції Української Католицької Церкви, послуговуючись при тому численними цитатами із Соборового Декрету про Східні Церкви. Цікаво відмітити, що Папа говорив тільки про обрядові різниці, обрядові традиції та різні літургічні мови. Про інші традиції Сходу, так дуже підкреслювані Другим Ватиканським Собором, як: окремий правопорядок, церковну структуру Помісних Церков, а головно самоуправління, у проповіді не згадувано. В одному місці Папа навіть змінив зміст соборових постанов. Покликуючись на 5 точку Соборового Декрету про Східні Церкви, Святіший Отець сказав: «Українська Церква, як інші Східні Церкви, має право й обов’язок (підкр. наше), згідно із навчанням Собору (див. Східні Церкви, т. 5), зберігати свою власну церковну й духовну спадщину, а відповідне місце 5-тої точки Соборового Декрету про Східні Церкви звучить інакше: «Тому (Священний Собор) урочисто заявляє, що Східні Церкви так, як і Західні, мають право і обов’язок управляти собою згідно з власними питоменними правилами.. « Як бачимо, Папа Іван Павло ІІ-ий промовчав важливу постанову Вселенського Собору про право і обов’язок Східніх Католицьких Церков управляти собою згідно із власними законами. Ще один доказ неспівзвучности між поглядами Папи, а. постановами Другого Ватиканського Собору. В тій же самій проповіді, на іншому місці, ще більше виявляється суперечність між римсько-централістичною настановою Папи і дорученнями Другого Ватиканського Собору. Говорячи про східні традиції, Святіший Отець ставить певні обмеження і каже: «А ті церковні спільноти, які дотримуються тих традицій (тобто східніх), закликається, щоб вони з любов’ю і пошаною ставилися до певних окремішностей того правопорядку, що його я, та мої попередники, виконуючи нашу душпастирську відповідальність супроти Вселенської Церкви, вважали за необхідний для добра цілого Христового Тіла».
Хоч тут не сказано ясно, про які обмеження є мова, не важко догадатись, що Папа мав на увазі латинський закон обов’язкового целібату духовенства, який накинено і Українській Католицькій Церкві всупереч артикулам Берестейської Унії (арт. 9) та всупереч постулятам Другого Ватиканського Собору, який в Декреті про Східні Церкви (точка 2) заявляє: «Католицька Церква має таку настанову, щоб осталися цілі й ненарушені традиції кожної помісної Церкви (підкр. наше). На ці слова Папи звернули увагу також протестанти і вважали таке становище Риму великою перепоною на шляху до привернення церковної єдности не тільки між Римським Престолом і східніми православними, але також і західніми протестантами.
Також і під час інших нагод у зверненнях Святішого Отця до наших Владик і всіх нас стрічаємо постійно пригадки про потребу скріплення єдности нашої Церкви з Римом, а майже нічого не говориться про конечність нашої внутрішньої помісної єдности. Ось у проповіді Папи під час хіротонії Митроп. М. Любачівського 12 листопада 1979 р. кажеться: «Бажаємо з цілого серця забезпечити одність Вашої Церкви в єдності з Престолом Петра». З цього виходило б, що єдність з Римом є рівночасно і запорукою нашої внутрішньої, помісної, східньоцерковної єдности. А так воно не є. Треба розрізняти єдність цілої Католицької Церкви, якої осередком є Римський Архиєрей, і внутрішню помісну єдність кожної Східньої Церкви, яка, за словами Соборового Декрету про Східні Церкви, має свого власного «Отця і Голову», тобто Первоієрарха (Патріярха або Верховного Архиєпископа). У зв’язку з нашими Синодами, що відбуваються в Римі, Святіший Отець постійно підкреслює, що вони є скликані «за моєю волею і бажанням» і тими словами применшує ролю Глави нашої Помісної Церкви, чи може навіть ставить себе на його місце. Тут також варто пригадати, що Папа Павло VI-ий, який не зараховується до великих прихильників нашої Церкви, надаючи кардинальську гідність нашому Первоієрархові, окремими словами відмітив провідну ролю їх Блаженства в житті Української Католицької Церкви. Дня 25 лютого 1965 р. Папа Павло VI-ий сказав тоді нашій делегації, очоленій Блаженнішим Архипастирем:
«До Вас, дорогі сини українці, розсіяні по всьому світі, одне батьківське слово. Знаємо, як вірно зберігаєте свої традиції, свій обряд, мову, культуру… От чому відзначено кардинальською пурпурою цього, який може Вас Добре репрезентувати, вести по Вашому шляху, освячувати і благословити … От Вам орієнтаційна точка: родинна зв’язь, хочемо вказати Вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між Вами центр, (підкр. наше), до якого Ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і братньою любов’ю». Папа Іван Павло ІІ-гий також похвально висловлюється про нашого Блаженнішого Патріярха, але ніколи не вказує на нього, як на осередок нашої єдности і дороговказ до відродження нашої Помісної Церкви. Підсумовуючи все дотепер сказане, мусимо ствердити, що незалежно від ватиканської східньої політики і пресій зі сторони Москви, погляди сучасного Папи на справи Сходу, а головно Української Католицької Церкви, не йдуть по лінії наших помісних змагань.
Проблема території
Як найголовнішу перешкоду, яка буцімто унеможливлює нашому Блаженнішому Патріярхові виконувати його законну юрисдикційну владу, висувають римські чинники (а також і наші противники патріярхату) проблему території, тобто брак фізичної території в нашій Церкві. Навіть Папа Іван Павло ІІ-гий у своєму листі до Блаженнішого Патріярха з дня 5 лютого 1980 року, у справі скликання Надзвичайного Синоду, згадує про це територіяльне обмеження влади нашого Первоієрарха і каже: «Тому (тобто з огляду на брак території) Верховний Архиєпископ не є спосібний навіть запросити на Архиєпископський Синод «приєднаних» ієрархів, тобто тих, які перебувають у країнах поза територією львівської провінції». Насувається питання чому? Чому цю територіяльну перепону майже догматизується, робиться з неї якесь «табу», найвищий Божий закон, від якого ніхто — навіть Папа — не може диспензувати. Чому ж тоді помісна Латинська Церква не придержується ніяких територіяльних обмежень і може вільно діяти на східніх територіях, часто зі шкодою для східніх християн? Другий Ватиканський Собор говорить про Помісні Церкви, що «вони мають однакову гідність, так що ні одна з них не є понад другі…, а всі вони користають з тих самих прав …» (Про Східні Церкви, 3). Чому цього не бачимо в практиці? Чому наші Владики не запротестують проти цих надуживань і не порушують цих наболілих питань на своїх Синодах?
Колись давно, коли єдиними засобами комунікації були коні і підводи та й кораблі, територіяльний принцип церковної юрисдикції мав своє логічне оправдання, первоієрарх помісної Церкви мусів бути в близькому фізичному контакті зі своїми вірними. Сьогодні в добі джетів, телефонів, телеграфів, телевізій, коли простір не творить ніякої перешкоди в порозуміванні між людьми, територіяльні обмежування юрисдикції первоієрархів Східніх Церков є не тільки нелогічні, але несправедливі, є звичайною дискримінацією Східніх Церков і запереченням вселенськости в Католицькій Церкві. Проф. Р. Морозюк у своїй книжці «Політика Церковного Об’єднання», яка незадовго має появитись друком у англійській мові, знайшов дуже влучну термінологію на означення цієї маніпуляції церковними законами на шкоду Української Католицької Церкви; він назвав це «леґал контаінмент», тобто «законне спинювання», спинювання при помочі церковних законів помісного розвитку нашої Церкви, розвитку, який є заґарантований постановами Другого Ватиканського Собору.
Але поминаючи вже цей несправедливий і нелогічний територіяльний принцип у церковному законодавстві, треба категорично ствердити, що навіть згідно з тим, передсоборовим, перестарілим канон. правом для Східніх Католицьких Церков, наш Патріярх може законно виконувати свою владу в Українській Католицькій Церкві і поза її територією з огляду на важкі обставини, в яких находиться наша Церква на рідних землях і в діяспорі. Канон 236, пар. 2 канонічного права «Клері Санктітаті» стверджує, що принцип території є важний, хіба що якась інша причина, що походить з природи речі, або з установленого закону, вимагає інакше».
Важко тому зрозуміти, чому ані Папа Павло VI-ий ані Іван Павло ІІ-гий, яким повинно лежати на серці добро цілої Вселенської Церкви, тобто всіх помісних Церков, не застосували цієї клявзулі 326-го канону до обставин Української Католицької Церкви? Це справді була б важлива точка нарад для наступного Синоду Ієрархії Помісної Української Католицької Церкви.
Кінцеві висновки
На основі цієї короткої аналізи діяльности, послань, проповідей і промов сучасного Папи Івана Павла ІІ-ого можна вже поробити деякі певні заключення. Виглядає, що своєю ідеологією і ментальністю теперішній Папа належить більше до передсоборової доби; вийнятком є пособорова ватиканська «остполітік», яку Папа Іван Павло ІІ-гий продовжує і піддержує, але вмішує тут також і польські справи, старається витягнути тут якнайбільше користей для поляків і тим викликує негодування серед Ватиканської Курії. Для сучасного Римського Архиєрея, вихованого в дусі традиційного польського католицизму, справи християнського Сходу не є вповні зрозумілі і сприємливі. Соборові постанови про окремий правопорядок і самоуправління Східніх Католицьких Церков не знаходять в нього належного зрозуміння і він їх промовчує, а може навіть вважає чимсь шкідливим для єдности Католицької Церкви. Папа вважає, що якнайтісніша єдність з Римом і з особою Римського Архиєрея повинна бути найкращим ліком на всі внутрішні недомагання і болі Помісних Східніх Церков.
Папа Іван Павло ІІ-гий напевно щиро співчуває з Українською Католицькою Церквою, бажає їй помогти та запевнити її ріст, але все те робить на римський спосіб, старається зблизити нашу Церкву якнайбільше до римокатолицизму. А лихо в тому, що Помісна Східня Церква, відчужена від своїх традицій, від своїх історичних завдань, відірвана від рідного пня, не буде рости і розвиватися, тільки буде в’янути і нидіти. Теперішній Святіший Отець дав нам вправді якусь форму помісности, дозволив нашим Владикам відбувати під проводом Блаженнішого Патріярха Синоди, але вони властиво не є справжніми помісними Синодами, бо не мають синодальних прав. Папа запевнив собі також стислу контролю над тими Синодами, так що наша Церква не може і надалі свобідно діяти і свобідно висловлюватися.
Але і ця сповидна і дуже обмежена форма помісности може бути чимсь позитивним, може бути першим кроком до справжньої помісности, якщо наші Преосвященні Владики будуть за прикладом Блаженнішого Патріярха діяти у свідомості законних помісних прав нашої Церкви і порожню форму помісности будуть наповняти помісним змістом. Рим думає і діє по-римському, а не — як дехто хибно гадає — по-вселенському. І теперішній Святіший Отець не є тут вийнятком. Справжня вселенськість Католицької Церкви залежить не від Риму, але від настанови і принциповости Східніх Помісних Церков: їхніх Владик, духовенства і мирянства. Папи, префекти і секретарі Східньої Конгрегації та інші куріяльні достойники багато нам у тих справах не поможуть, бо, як уже згадано, часто у тих речах добре не визнаються; це мусимо самі зробити.
Віримо, що це не є тільки мрії і «побожні бажання», але щось, що може здійснитися. Ось недавно на папському Синоді католицького єпископату промовляли три представники нашої Ієрархії: Філядельфійський Митрополит Високопреосв. Степан, Коад’ютор Блаженнішого Патріярха Високопреосв. Мирослав і Вінніпезький Митрополит Високопреосв. Максим. Перший говорив про Божу благодать, але не в дусі західньої, схолястичної богослови, тільки згідно з вченням Східніх Святих Отців. Архиєпископ Мирослав дуже відважно і рішучо промовляв в обороні переслідуваної Української Католицької Церкви і українського народу на рідних землях. Митрополит Максим також говорив про важку ситуацію нашої переслідуваної Церкви в Україні і, опрокидуючи модерну західню лібералізацію християнської етики, домагався уточнення поняття гріха і зла. Ми були дуже приємно вражені тими промовами і цей Синод уже більше виглядав на Синод вселенського, а не виключно латинського єпископату.
В такому дусі написана і наша критична стаття; не щоб шкодити і розбивати єдність Христової Церкви, але щоб виправити те, що є в ній зле, щоб домінуючий у ній латинський характер заступити справжнім вселенським, щоб усунути з неї дискримінацію і несправедливість ; щоб крім організаційної, законної єдности звернути більше увагу на потребу внутрішньої, духової єдности, єдности в любові. Щоб ми всі могли з пошаною, набожністю і любов’ю визнавати правду нашої святої віри: «Вірую в одну, святу, соборну і апостольську Церкву».
* Стаття Є. Іванкова була надрукована у «Церковному віснику» парафії свв. Володимира й Ольги у Чікаго.
