Дня 16 вересня 1983 p., в пополудневих годинах поширилася по Філядельфії сумна вістка, що на 76-му році життя, в автомобільному випадку, трагічно згинула Євгенія Онуферко, піонерка Патріярхального руху.
На Парастас, у п’ятницю увечері 23 вересня, зібралася численна громада, щоб востаннє попрощати цю скромну, але при тому небуденну жінку. Покійну прощали представники різних організацій: від парафії св. Архистратига Михаїла — д-р Володимир Пушкар, від Українського Патріярхального Т-ва (Філадельфійський відділ) — інж. Степан Чорпіта, Пластового проводу — Ірина Кравців, шкільних колег — Ярослав Климовський і, нарешті, від Фундації УВУ — д-р Теодозій Онуферко. А під час тризни прощали Покійну Дарія Кузик і Стефанія Бережницька. Але ці промовці не в силі були вичерпати всеціло засягу «діяльности» Покійної. Беру слово «діяльність» в лапки, бо воно звичайно асоціюється із «заслуженими суспільними діячами», що їх у нас багато, їх часто бачимо і чуємо на різних публічних зібраннях, про них часто читаємо в газетах. Покійна Євгенія не належала до того типу людей. Її можна б радше зачислити до категорії людей типу матері Тереси з Калькутти,— очевидно не такого маштабу, але того самого покрою.
Вона була скромною, тихою, можна б сказати, на перший погляд мало чим помітною жінкою, але обдарованою великим серцем.
Її «діяльність» — це не щось на показ, чи для «слави», амбіцій чи популярности, ні — це її життя, це сама суть її життя, яка випливала з великої любови, — любови до Бога, ближнього, свого народу і Церкви. її патріотизм був глибокий, чистий, невідлучно зв’язаний з цілою її істотою. Вона піддержувала всі почини та ідеї, які могли бути корисними для нашої визвольної справи, вона допомагала всюди, де поміч була потрібна. Помагала негайно, як тільки почула, що є якась потреба, придержуючись засади, що хто скоро дає, дає подвійно.
Вона одна із перших відгукалася на різні заклики в газетах, не зважаючи на те, що сама не була аж надто заможною (останньо жила із старечої пенсії). Часто брала принагідні праці, щоб доробити до своїх скромних прибутків, але не для себе, тільки щоб могти більше давати потребуючим.
Вона посилала постійно посилки в Україну, не тільки своїй рідні, але також і чужим, посилала гроші й пакунки до Югославії для потерпілих від землетрусу, збирала й висилала одяги для учнів Малої Семінарії, головно для тих, які походили з Югославії. Не маючи власних дітей, всі свої вроджені материнські інстинкти переносила на українську студіюючу молодь. Вона мала двох студентів-стипендистів у Бразілії, яких утримувала та з якими постійно переписувалася й додатково ще посилала їм гроші та пакунки. Давала на стипендії для студентів УВУ в Мюнхені, а останньо записала на Фундацію УВУ половину свого нерухомого майна.
Як тільки почали з’являтися біженці із сателітних країн (Польщі та Румунії), вона одна з перших прийняла до своєї хати одну родину, тримала їх у себе, поки не знайшла їм праці та помешкання, ще й обдарувала на нове господарство. Вона негайно відгукувалася на різні збіркові акції, як, наприклад, на будову церкви в Гантері, в Люрді, на парк-пам’ятник «Бабин Яр» та ін. Не можливо навіть усіх перечислити.
Коли в 1963 р. наш Блаженніший Первоієрарх Йосиф Сліпий появився на волі, покійна Євгенія негайно включилася у патріярший рух. Допомагала де й скільки могла, перебираючи на себе найбільше невдячні функції, як збирання грошей, роздавання різних летючок, кольпортажу журнала «Патріярхат» чи іншої патріярхальної літератури. Нераз годинами вистоювала на морозі чи під час сльоти під церквами, наражуючись при тому на лайку й глум несвідомих та злобних людей. Все це вона приймала спокійно, з певною дозою гумору, у свідомості, що робить корисну для справи, в яку вірила, роботу. Вона також зорганізувала при Патріярхальному Т-ві гурт жінок для виробу вареників, щоб із зароблених грошей (кільканадцять тисяч) закупити видання УКУ та порозсилати до різних університетів. Останньо допомагала збирати фонди для Ліги проти знеславлення українського імени.
Вона не жила для себе, для своїх вигод і добробуту, але постійно носилася із думкою про других, про потребуючих. Годі перечислити всі її шляхетні дії і почини. Тільки що наведені тут, це тільки їх мала частина. Таких людей, як покійна Євгенія Онуферко, не часто зустрічається у нашій скитальській дійсності. Можна спокійно ствердити, що вона була унікальна, хоч біографія її нічим особливим не помітна, радше пересічна.
Покійна народилася 30 червня 1907 р. в Мишковичах на Тернопільщині, в родині вчителів. Мати Покійної, повдовівши, пробивалася тяжко крізь життя, щоб дати трьом доням належну освіту. Покійна Євгенія закінчила середню школу іспитом зрілости в тернопільській гімназії, а в 1937 р. закінчила Вищу школу готелярства у Кракові. Працювала деякий час в Українській Народній Гостинниці у Львові, опісля провадила пансіон в Закопанім. В таборах ДП, як і після того у Філядельфії, організувала Пластові Станиці та багато працювала з молоддю. Унікальна вона була тим, що зуміла своє назагал пересічне життя виповнити пребагатим змістом та придбати собі скарби на небі, «яких ні вогонь не спалить, ні злодій не вкраде».
Її сміло можна зачислити до категорії блаженних, бо вона, як і ці євангельські блаженні, була убога, бо не прив’язувалася до земних багатств, була лагідна, жадібна й спрагнена правди, милостива, чиста серцем і миротворна, не любила встрявати у жодні міжусобиці, старалася, де можливо, всіх погодити. Саме для таких, як вона, приготоване царство небесне.
Скільки разів будемо співати в церкві «Блаженства», згадаймо покійну Євгенію (з Крохмалюків) Онуферко з вдячністю, бо вона своїм життям дала нам велику науку. Вона показала нам, як багато можна зробити навіть із зовсім звичайного пересічного життя, й з яким великим здобутком можна стати перед Всевишнім навіть серед скромних і обмежених обставин. Все залежить від нашої настанови.
Вічная їй пам’ять!
