Звичайно, вже так заведено, що всякі річниці ми відзначаємо для того, щоб, з одної сторони, пригадати дану подію, а з другої — щоб висловити похвальні слова про цю подію, установу чи людей. Рідко коли з приводу, річниць чи ювілеїв висловлюємо критичні думки або завваги. Зрозуміло, говорити похвальні слова — славословити, є куди легше. Тим собі не напитаєте неприхильників чи ворогів. З славословієм є біда в тому, що воно може нас часто завести у блуд, це залежить, коли, у яких обставинах і до кого воно відноситься. В наслідок того ми можемо жити у неправдивому чи, точніше, нереальному світі. Часом такі похвальні слова нас дезінформують і присипляють.
Коли ж ідеться про відзначення першої річниці Священного Синоду з 1983 p., то тут не збираюсь писати утертою методою — славословієм, а радше бажаю пригадати, що така подія, рік тому, у нашій Церкві сталась, та підкреслити, які її наслідки. Бажаю це зробити для того, щоб ми самі себе побачили не уявними, але відкритими очима.
Пригадуємо собі, що останній Священний Синод з лютого 1983 р. знайшов у всій українській пресі широкий і прихильний відгук. Правда, були незначні застереження. Дехто підказував, що їх не варто було навіть згадувати. На жаль, ці маленькі «але» згодом виявились небезпідставними.
Останній Священний Синод відбувся у 20-річчя звільнення на волю Патріярха Йосифа, що надавало синодові певного духа й виразного кольориту. Перед самим відбуттям Священного Синоду поширилися деякі вістки-здогади, що, мовляв, на цьому синоді може щось статись непередбаченого, такого, що наша Церква собі не бажає, як, наприклад, можливість відсунення Патріярха Йосифа від керми нашою Церквою. Зрештою, для цього були деякі виразні познаки, включно з голосним листом префекта Священної Конгрегації для Східніх Церков, кардинала Владислава Рубіна (як відомо, він був приневолений тільки цього листа підписати), що його оприлюднив єп. А. Горняк.
Передсинодальні припущення і здогади офіційно не здійснились, але, як виявилось пізніше, дещо так було практиковане. Наслідок того був такий, що не появилось Соборне Великоднє Послання, а замість цього був «Заклик владик Священного Синоду» з 1983 р. без підпису Патріярха Йосифа, а про його зміст не доводиться тут писати.
Священний Синод, що розпочався у неділю 30 січня 1983 р. архиєрейською Службою Божою в соборі Святої Софії у Римі, відкрив Патріярх Йосиф. Закінчився він 12 лютого 1983 р. спільним Молебнем у базиліці св. Петра і спільною авдієнцією у Папи Івана Павла II. Ні перед, ні під час, ні після
Священного Синоду не було проголошено аґенд, себто, навіть програми, над якими питаннями буде синод радити. Правда, з чотирьох односторінкових комунікатів, які виготовляв Діловий Секретаріят Священного Синоду в особі о. д-ра Ігоря Мончака, дещо можна було довідатись.
У першому Комунікаті було подано інформації про саме відкриття та учасників. Щойно в другому Комунікаті зроблено натяк, над якими питаннями Синод буде радити, і названо одиноку справу — «Нового статуту Священного Синоду» з поясненням такого змісту: «бо попередній Статут з 1962 р. відносився до Конференції Українського Єпископату і не відповідає синодальним потребам». Трохи дивно, що згадано статут з 1962 p., але в той час поминено статут, який був прийнятий на одному з архиєпископських синодів. У третьому Комунікаті подано інформації про те, що синодальні отці радили над актуальними питаннями нашої Церкви в Україні й діяспорі, проблему нових покликань, літургічні питання і про підготовку до святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України. Також в цьому Комунікаті інформовано про величаве відзначення 20-річчя звільнення з Сибіру Патріярха Йосифа. У четвертому Комунікаті були інформаційні підсумки синодальних нарад. Властиво, з повищого тяжко точно сказати, над якими ще питаннями радили учасники синоду, а про ухвали і рішення не було ніде ні згадки, ні натяку.
В розмовах з владиками можна було довідатись, що обговорювались й інші проблеми, як також обговорювалось питання ситуації вітки нашої Церкви у Великій Брітанії, але учасники не прозраджували, які остаточні рішення в цій справі прийнято, хоч в загальному говорилось, що, мовляв, це питання вже буде остаточно полагоджене і то в короткому часі, на протязі кількох місяців. Мимоволі насувається питання, чому програма нарад була засекречена? Що було для цього причиною? Коли взяти до уваги Синод з листопада 1980 року, то тоді офіційно було подано програму нарад, і ось її точки:
- Зладження привіту для Святішого Отця від Св. Синоду.
- Торжественне заперечення канонічности т. зв. «львівського собору з 1946 р.».
- Стан української Церкви в Україні.
- Послання до братів в Україні про стан Української Католицької Церкви.
- Підготовка до ювілею тисячоліття хрещення Руси-України та наша з ювілеєм пов’язана екуменічна акція і співпраця з нашими православними братами.
- Звіт про працю Комісії для кодифікації канонічного права.
- Спільна опінія української Церкви про наступний проект кодифікації «Де культу Дівіно» і «Де Сакраменталіс».
- Тематика спільного послання 1981 р.
- Створення комісії для збірки матеріялів партикулярного права української Церкви.
- Покликання до духовного і монашого стану.
- Створення Літургійної Комісії. Підготування перекладів.
- Завдання мирян в Українській Церкві.
- Роля української родини у модерному світі.
На основі повищого кожний може мати уяву, над чим радили синодальні отці. Крім цього, до кожної точки був поданий референт, себто хто дану справу реферує. Такої уяви не можна було собі виробити ні з друкованих Комунікатів і пізніших інформацій із Священого Синоду з лютого 1983 р.
При цьому вважаю потрібним звернути увагу на один важливий момент. Повище наведена програма нарад з 1980 року була подана Папі Іванові Павлові II, і там була мова про «Торжественне заперечення т. зв. львівського собору», і папа не зробив жодного застереження до цієї точки, але коли був надрукований стосовний документ, ухвалений Синодом наших владик, то патріярх Пімен сильно зареаґував і в цій справі написав листа до Папи Івана Павла II, це також одне з питань, на яке ми повинні подивитись відкритими очима.
Це одна сторона однієї і тієї ж медалі, але пригляньмось до другої та подивімся, які її наслідки. Знаємо, що Папа Іван Павло II застеріг собі право, що всі рішення й ухвали синоду мусять бути йому передані для його затвердження, а щойно після того можуть бути публіковані. Знаємо, що з ухвал обидвох синодів досьогодні нічого не було опубліковано, за винятком одного документу, який проскочив до преси, це був документ під назвою: «Торжественне засудження т. зв. львівського «собору» з 1946 р.», який на реакцію московського Патріярха Пімена Папа Іван Павло II заперечив й уневажнив. Ну що ж, це уневажнення наші владики прийняли з побожним спокоєм, немов би справді Папа Іван Павло II мав у своєму запереченні рацію. Це вже історія, якої ні приховати, ні змінити не можна.
Лист Папи Івана Павла II належить до того роду документів, який суперечить Христовому вченню і не приносить ні слави, ні чести Апостольській Столиці. Читайте цього листа ще і ще раз і побачите розбіжність між голошеною і практикованою дійсністю. На жаль, наші владики не спромоглись на свою власну оборону, навіть на оборону свого спільного рішення, немов би те, що вони ухвалили, було неправдою!
Та ж на це існують документи, зокрема як московський патріярх Алексєй закликав вірних і священиків УКЦеркви, бо всі владики були вже арештовані, щоб вони зривали всі пов’язання й відкинули унію з Римом. Пімен допомагав кремлівським вождям ліквідувати нашу Церкву на т.зв. львівському «соборі» в 1946 p., що є також незаперечним фактом. До речі, наші владики на синоді Г980 року тільки повторили цей факт, який свого часу засудив Папа Пій XII. Поставмо самі перед собою питання, що, властиво, уневажнив Папа Іван Павло II? Цим зроблено велику кривду нашій Церкві, тоді, коли Церква вчить, що заподіяну кривду треба направити! Треба признати, що Папа Іван Павло II є багатий на благородні жести, до таких можна назвати його нещодавню безпосередню зустріч з його атентатчиком Алі Аджою. Дотепер ще такого жесту чи направлення кривди нашій церкві з сторони Івана Павла II ми не побачили і не відчули.
Ми повинні усвідомити собі, що не ми, себто не наша Церква є винна Апостольській Столиці, але, навпаки, що наше право як членів Вселенської Церкви — домагатись не ласки, але нашого оправданого права. Говоримо не мовою сантиментів, мовою жебраків, але мовою Церкви-Мучениці, мовою незаперечних фактів. Якщо дотепер не говорять тією мовою наші владики, то нашим святим обов’язком є говорити правду нашим мирянам. Ми живемо у добі після Вселенського Собору Ватиканського II, де миряни мають також голос в Церкві.
Правда, хоч як цей факт є болючий для нашої Церкви, і можна б його забути, якщо б можна було побачити хоч найменші познаки покращання ситуації нашої Церкви, але, на жаль, цього не видно. Синоди з ласки папи не скріпили нашої Церкви. Ласкаво дозволити нашим владикам з’їхатись на синод, поговорити, а навіть винести ухвали, які й так дотепер не побачили денного світла. Що це все варте, і яке значення цих ухвал? До речі, Вселенський Собор Ватиканський II доручив і постановив привернути Східнім Церквам, і тим самим нашій Церкві, її традиційні синодальні й патріярші форми діяння. Покищо синоди з ласки папи нічого конкретного нашій Церкві не дали.
Надзвичайний Синод не варто навіть згадувати, а два після нього залишились без найменшого впливу на дальший розвиток у нашій Церкві, бо Апостольська Столиця на чолі з Папою Іваном Павлом II не має часу чи…, щоб переглянути й затвердити рішення синодів нашої Помісної УКЦеркви, які лежать під сукном на папському столі.
Тут можна б також говорити ще й про економічний бік справи. Такі синоди нашій Церкві, а точніше її вірним коштують солідні гроші, але що з цього користає Церква? Але це окрема тема Для окремої статті. Можна б на цьому поставити крапку і закінчити ці роздумування, але конечно потрібно згадати ще одну важливу справу.
Напевно не помилюсь, коли скажу, що Церква на перше місце ставить спасіння душ, бо ж для цього її покликав сам Ісус Христос, і це є її основним і найбільшим імперативом. Ісус Христос дався розп’яти на хресті ради нашого спасінню. Під тим оглядом не може бути у нікого найменшого сумніву.
Ми знаємо і ще краще знає Ватикан, що подавляюча частина вірних на терені Великої Брітанії є позбавлена цього найбільшого і найосновнішого імперативу у Христовій Церкві — душпастирської опіки для спасіння душ. На жаль, не вірні створили цю ситуацію, але, в першу чергу, ватиканські декастерії. На жаль, тодішні відповідальні чинники Священної Конгрегації для Східніх Церков, а зокрема архиєп. Бріні тут відіграв не малу, а може найважливішу ролю, включивши всякі драконські закони і суспенди. Але ж від того часу, коли ці відповідальні за Східню Конгрегацію особи відійшли, а прийшла нова зміна, кажуть, прихильна до Української Католицької Церкви, як кардинал Владислав Рубін, а від більше, як року — Владика Мирослав Марусин, ситуація вітки нашої Церкви у Великій Брітанії ані трохи не покращала.
Мало того, позакулісово можна було б довідатись після Священного Синоду 1983 p., що ця справа була обговорювана, і що в скорому часі буде полагоджена. Властиво, де і за ким є затримка? Чому понад 15 тисяч вірних УКЦеркви у Великій Брітанії позбавлені духовної опіки, а священиків, які несли цю духовну опіку, суспендовано. Чи так сповняється спасіння душ? Такий стан вже триває понад вісім років. Чи справді за вісім років не можна було знайти розв’язки цього питання? Чи справді для добра Церкви й Христового вчення не варто було забрати одну єпископську мітру, щоб спасти десятки тисяч душ? Мабуть, відповідальні за цей стан над тим не застановляються, і їм це не боляче, бо ж до цього часу можна було давно знайти розв’язку. Та ж відомо, що ключ до розв’язки цих питань лежить у Ватикані.
Ще сьогодні говорити і все зводити, до того, що, мовляв, це робить партія і партійні люди, а якщо справді так, то що, хіба партійні люди не є вірні, чи вони не мають мати голосу в Церкві, як кожний інший мирянин? Церква об’єднує і пригортає всіх, не дивлячись, хто до якої організації чи партії належить. А запитайте тих, які говорять, що це все робить партія, як це було до 1975 року, коли цей же самий єпископ серед тих самих «партійців» обертався й приймав усі почесті, то тоді все було добре і не було партійців? Ті ж самі партійці були церковними добродіями і будували церкви, до яких вони сьогодні не мають вступу. Клеймування людей з амвону та всякі інші провокації викликали зі сторони вірних більше чи менше обдумані реакції,і це-тільки реакції. Чому ж перешкоджати мирянам, як вони їдуть на відпуст, щоб помолитись, дзвонять, щоб їм не дати церкви, бо, мовляв, цей священик, що з ними приїхав, є суспендований. Але за що, і яка його провина, не кажуть! Але, коли цей же священик відправить Службу Божу у якійсь домівці, то це називається «корчмою». Як далеко такою «благородною» душпастирською працею заїде Ватикан? Як мені відомо, і ця справа лежить на столі у Папи Івана Павла II. Ми розуміємо, що папа має багато турбот і праці, але він міг би трохи змилосердитись над тисячами вірних у Великій Брітанії. Священний Синод з лютого 1983 року це питання вирішив, а Папа Іван Павло мав тільки поблагословити і дати до виконання. Ось так вирішуються справи нашої Церкви.
Треба мати зрозуміння і подив до наших вірних у Великій Брітанії, що вони мають стільки терпеливости витримати цю ситуацію і що вони не махнули рукою, не сказали поганого слова і не покинули Церкви, коли на їх наполегливі прохання і стукання не відчинялись їм двері, але все ще, хоч у зневірі, надіються на вислухання їх благань.
З вищесказаного бачимо, що синоди з ласки папи нічого не дають. До цього треба все стукати до дверей Апостольської Столиці й пригадувати про те, що нашій Церкві належиться і що треба, щоб Папа Іван Павло II знайшов трохи часу для нашої Церкви і затвердив рішення синодів нашої Церкви.
Якщо це не цікаве й непотрібне для наших владик, то це потрібне для священиків і вірних. Ми хотіли б знати, які права нашої Церкви і наших синодів, чи це має залишитись, як було перед тим, себто перед двадцяти роками, що всі справи нашої Церкви вирішував Ватикан, а нашим владикам давали для адмініструваннями наші владики з своїми синодами мають керувати нашою Церквою?
Прошу висловлених думок не сприймати, як якусь війну чи проголошення війни Апостольській Столиці, чи спробою зірвання з Римом, чи тому подібного. Цього нам не вільно робити, але ми, як члени великої Вселенської Христової Церкви, маємо обов’язок і право домагатись того, що нам належиться. Якщо ми це будемо робити з тактом і відкрито, тоді ми будемо шановані, й наша Церква здобуде те що почали наші владики в минулому, як Владика Веньямин Рутський та інші, й що знову відновив Блаженніший Патріярх Йосиф. За права нашої Церкви ще і ще треба домагатись і змагатись.
