(УПБ, Рим) — Протестантські громади по цілому світі відзначили 10 листопада м.р. 500-ліття від дня народження творця великого розколу в західній (латинській) Церкві ХVІ століття — Мартина Лютера. Його протест проти надуживань в латинській Церкві і намагання зробити «реформу» в Церкві створили т.зв. «протестантизм», згодом «англіканізм» і «кальвінізм». Підо впливом цього розколу відбувся в Церкві великої ваги Тридентійський Собор, що дав латинській Церкві нове обличчя і дійсно строгу юридичну реформу. Розкол на тлі важливих догматичних різниць не загоївся й досі, хоч по II Ватиканськім Соборі почались екуменічні розмови-діялоги з протестантами й англіканцями, які продовжуються й дотепер і які створили нові настрої. Кардинал Й. Віллебрандс, голова Секретаріяту для Об’єдинення, нещодавно поклав вінок на могилі Лютера.
З нагоди ювілею народження Лютера відбулися в Айслебен, місті його народження, а також в Ляйпціґу великі врочистості. Взяли в них участь представники протестантських громад. Від англіканської Церкви був сам глава Церкви, архиєпископ кентерберійський Роберт Рунсі, від католицької Церкви перший раз у такій протестантській події приймав участь кардинал Віллебрандс.
Не залишив цієї події без слова і Папа Іван Павло II, який написав листа (31 жовтня 1983 р.) до кардинала Віллебрандса. Лист має характер братнього жесту для дальшого діялогу між католицькою Церквою і протестантськими громадами. У своєму листі Папа говорить про доктора Мартина Лютера, як про богослова, що спричинився до великих радикальних змін у церковній і соціальній дійсності Заходу, і про такого, що мав великий вплив на історію. Папа не робить ніякого навіть найменшого натяку на позитиви чи негативи того впливу, в листі немає найменшої тіні якогось полемічного тону. Лист промовляє виключно історичною мовою: «Ім’я Мартина Лютера, — пише Папа, — є пов’язане через століття зі спомином болючої доби, а зокрема з досвідом походження глибоких церковних поділів». Папа заохочує науковців обох сторін пильно студіювати минуле того історичного часу, а зокрема особи Лютера.
«Ці студії вже досі виявили глибоку релігійність Лютера,— пише Папа,— і теж вказали, що розлам у Церкві не постав через брак розуміння єдности з боку властей католицької Церкви, ані теж тільки через брак розуміння справжнього католицизму зі сторони Лютера, хоч оба ці чинники відіграли свою ролю. Глибокими студіями треба збагнути відношення між вірою і традицією (переданням) і правильним поясненням правд християнської віри. Глибокі історичні студії знайдуть причини провини там, де зона була. Все це має відбуватись з метою шукання єдности». Лист Папи матиме велике екуменічне значення.
На врочистих святкуваннях у Ляйпціґу, 11 листопада 1983 p., кардинал Віллебрандс був більше конкретний, і його слово вказувало, що наші часи стали більше дозрілими, щоб католики й лютерани подали собі руки і дали спільне свідчення про благовість спасення. Ватиканське радіо так і назвало промову кардинала: «Простягнена рука». Кардинал сказав, між іншим, також, що Мартин Лютер через хрещення є нашим братом у Христі, і хоч потім не залишився в повній церковній єдності, це братерство в Христі не сталось розірваним. Це братерство є базою для відновлення єдности у вірі й таїнствах. Кардинал називає Лютера «релігійним генієм» з великою богословською спадщиною. Його екскомунікою Церква хотіла вказати в недвозначний спосіб, що помилки й схилення в його навчанні були, як теж і в його особистій настанові. Тридентійський Собор подав напрями для обнови богословії й Церкви на основі св. Письма й автентичного передання Церкви, осуджуючи хибні думки, що виникли з різних середовищ і були в конфлікті з єдинодушною традицією Церкви. Всі ці історичні факти є перед очима усіх нас тепер, в новому світлі і для глибокої студії. Закінчив своє слово кард. Віллебрандс увагою, що діялог з Мартином Лютером — це важкий, але конечний шлях для кращого пізнання правди, для любови до братів-лютеранів, а головно для любови єдиної святої Євангелії Ісуса Христа і Його Царства, щоб вона прийшла між нас.
