Всечесним Отцям Духовним, Преподобним Ченцям і Черницям
та Вірним Помісної Української Католицької Церкви
«І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша»
(1 Ів. 4, 4)
Христос рождається!
У радісний празник Різдва Христового ми, Ваші владики, пастирі українського стада у Христовій Церкві, звертаємося до Вас оцим пастирським словом, щоб привітати Вас нашим традиційним українським привітом «Христос рождається!» і злучитися з Вами на щирій розмові, як годиться в родині з нагоди цього великого празника.
Кожний із нас свідомий того, що Христове Різдво — це не тільки свята вечеря, спів колядок та святочні служби в церкві, які створюють святковий настрій у наших почуваннях. Христове Різдво — це довгий ланцюг проявів живої та глибоко переживаної віри.
Уже Божі пророки довгими століттями наперед заповідали прихід Месії, Христа Спасителя, точно описували, з кого Він мав народитися, де й коли та в яких умовах він мав з’явитися, і хоч не зовсім розуміли вони те, що казало їм Боже надхнення, вони проповідували та списували його вірно і вірили в нього з переконанням, що все так станеться, як сказав Бог.
Історія таїнства Христового воплочення повна глибокої, непохитної віри в Боже об’явлення. Діва Марія щиро й беззастережно повірила небесному видінню архангела та його словам, якими він звіщав їй: «І ось зачнеш в утробі й породиш сина… і Він Син Вишнього наречеться», і все те станеться в нечуваний і незвичайний спосіб, бо «Дух Святий найде на тебе і сила Вишнього отінить тебе» (Лк. 1,31-5).
Праведний Йосиф, якого Бог вибрав за опікуна свого Сина на землі, зовсім природньо мав сумніви й підозріння, коли бачив свою невісту вагітною, але він відкинув їх, коли ангел Господній «у сні з’явився йому, кажучи: Йосифе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, жену твою, бо зроджене в ній є від Духа Святого» (Мт.1,20).
Віра в Боже слово ще сильніше, бо навіть драматично, проявилась у самому народженні Божого Сина. Марія і Йосиф, раз увіривши Божому слову, що його Бог звістив їм через ангела, твердо й непохитно вірили в нього не тільки в ясних хвилинах, У небесному сяйві появи Божого ангела, і не тільки в солодкому почутті, що саме їм Бог дає під опіку найцінніший свій небесний скарб, свого єдинородного Сина; але не захитались вони у своїй вірі навіть і тоді, коли згодом ту їхню щиру віру Бог дійсністю досвідчав.
Вони не знеохотилися тим, що для Володаря неба й землі «не було місця в заїзді» (Лк. 2,7), і Він мусів народитися у стаєнці, як ніхто з нас.
Одержавши наказ від ангела, щоб уночі вставати й утікати до Єгипту, бо властолюбний Ірод хоче вбити Божу Дитину, вони не запитували ангела стурбовано, чому таке мусить статися, але спокійно повинувалися Божій волі.
Як бачимо, з усього таїнства народження Божого Сина у Вифлеємі пробивається тиха, глибока віра, яка помагає нам краще розуміти не тільки таїнство Христового воплочення, але також і все земне життя Христа Спасителя та Його Божу проповідь, смерть і воскресення.
Віра є основою релігії та першим кроком на дорозі до спасення душі, бо робить вона нас милими Богові (Євр. 11,6), а примінена в житті — вона є могутньою силою одиниць і цілих народів, про що тисячі з нас мали нагоду переконатись під час жахливих переживань останньої світової війни. Віра кріпила нас, щоб ми не заломлювались у важкій недолі, віра помагала нам вимовити в Бога змилування, вона вивела нас із найтяжчих небезпек і помогла нам стати на власні ноги в нових умовах у вільному світі.
У святочних промовах часто кажемо, що український нарід є глибоко релігійний. У великій мірі це й є правдою, віримо в Бога, віримо в Божу Євангелію, у Христову Церкву, бож ходимо на Служби Божі, приступаємо до Святих Тайн і стараємося зберігати Божі заповіді, хоч самого Бога ми не бачили, Його голосу не чули, але так робимо, бо визнаємо, що Бог промовляє до нас через пророків, через свого єдинородного Сина, через апостолів та через свою Церкву. І саме це є та віра, та надприродна чеснота, якою приймаємо за правду все те, що Бог об’явив. Віра є надприродною чеснотою, бо віримо не тому, що може природно розуміємо Божі таїнства, яких навіть небесні херувими не можуть розуміти, а віримо й за правду приймаємо Божі таїнства з надприродних спонук. Себто віримо тому, що Бог так об’явив.
Отже ми віримо, бо коли б не вірили, то жили б зовсім, як нерозумні тварини і нічого не робили б для нашого спасення. Але, з другого боку, коли б ми вірили живою вірою, чи могли б лише так мало робити для спасення нашої душі? Тому з вірою пов’язана велика християнська чеснота любови, яку благовістив Христос своїм народженням: «Бог бо так полюбив світ, що дав Сина свого єдинородного, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, але жив життям вічним!» (Ів. 3,16). Різдво можна б назвати празником віри й любови.
На Божій любові основана заповідь любови ближнього, яку Господь назвав «своєю» заповіддю: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив» (Ів. 15,12), і приказав любити не тільки приємних нам ближніх, але приказав любити навіть ворогів, добро чинити тим, що нас ненавидять, благословляти тих, що нас проклинають, молитися за тих, що нас зневажають (Лк. 6, 27-8), і прощати, від серця їм прощати заподіяні нам кривди, бо «коли ви не простите, — казав Ісус, — то й Отець ваш, який у небі, не простить провин ваших» (Мк. 11,26). Нелегка це заповідь Христа-Спасителя, але ніхто не може сказати, що можна ненавидіти ближнього, що є нам ворогом, і все таки бути спасеним, бо ми «віруємо в Ісуса, нашого особистого Спасителя».
А вже чи не найбільше переконливо говорить Христос-Спаситель про конечність живої, діяльної й жертвенної віри з любов’ю, коли говорить про Страшний Суд. Оце Справедливий Суддя вічним життям винагородить праведників за те, що вони голодних накормили, спраглих напоїли, недужих відвідували і т.п., бо «що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили»,— каже Христос; а грішників, за брак добрих діл засудить на «вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мт. 25,35).
З того бачимо, що віра без діл, тобто без любови до ближнього-потребуючого, нічого не поможе, бо «лк тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як. 2,26). Сам Христос-Спаситель каже: «Всяке дерево, що не плодить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають» (Мт. 7,19).
Ми, український нарід, маємо в наших часах приклади правдивої, непохитної, геройської віри з любов’ю, що проявилася просто на наших очах і по сьогодні викликає подив усього християнського світу.
Десять українських католицьких владик радше вибрало тюрми, концтабори, пониження і смерть, ніж мали б одним підписом, ціною зради Христової Церкви й свого народу, заслужити собі високі відзначення й вигоди.
Понад вісімсот наших українських католицьких священиків, ченців і черниць радше вибрали вигнання з рідних сіл, міст і манастирів і пішло мученицьким шляхом по сибірських таборах у голоді й холоді, серед побоїв і понижень, але віри не зрадили, хоч одним підписом могли заощадити собі страждання всіх тих важких хрестів. Про них усіх можемо сказати Христовими словами, що «більшої від цієї любови ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів» (Ів. 15,13).
Тисячі й тисячі українських селян, робітників й інтелігенції, що досьогодні по-геройському переживають неймовірну Голготу 20-го століття тайно зберігаючи віру своїх батьків і вірність Апостольському Престолові св. Петра, і своїм сльозами й пониженнями та актами тихого геройства пишуть світлі сторінки мартирології Української Католицької Церкви. Це ті, яких геройство св. Апостол Павло ставив за приклад усім християнським громадам, коли говорив: «вони наруг і бичів зазнали, та ще й кайданів і в’язниць; їх каменовано, розрізувано пилою, вони вмирали мечем забиті, тинялися… збідовані, гноблені, кривджені; вони — яких світ не був гідний» (Євр 11,36-8).
Ми, дорогі в Хресті сестри і брати, є синами внуками тих мучеників і ісповідників віри, що їх геройська віра й любов безсмертною авреолею вкрила нашу Українську Католицьку Церкву і сталася славою всієї вселенської Церкви Христової, як це з превеликим признанням і вдячністю підносила перед усім християнським світом світлі вселенські архиєреї нашої бурхливої доби: Пій XII, Іван XXIII. Павло VІ і теперішній Папа Іван Павло II.
Сьогодні, коли вся наша українська громада у вільному світі готується до святкування тисячоліття християнства в Україні, ми, Ваші владики, звертаємося до Вас оцим Різдвяним посланням, сповнені гарячого бажання, щоб заохотити кожне українське серце до обнови й оживлення святої віри, до поглиблення правдивої релігійности в любові, щоб вони просякали кожну українську родину і кожну одиницю зокрема.
Свідомі того, що ми є синами й доньками кров’ю і сльозами освяченої мученицької Української Церкви, хай буде нашим надхненням до того, щоб ми ніколи ані на йоту не відхилились від того, чого Бог вимагає і Його Церква навчає.
Нехай ця свідомість побуджує кожного з нас до того, щоб наша глибоко переживана віра в Бога та в Його Церкву була прикладом заохоти для кожного, з ким зустрічаємося, щоб ми були євангельською «сіллю землі» і «світлом світу», щоб світ, «бачивши наші добрі вчинки, прославляв нашого Отця, що на небі» (Мт. 5,13-16).
Нехай ця свідомість нашого кровного споріднення зі світлими мучениками та ісповідниками за Христову віру й любов до Бога додасть також і нам сили не знеохочуватися і не захитуватися, коли цю нашу віру Бог, у своєму премудрому Провидінні, ще й сьогодні виставляв на пробу. З любов’ю переможемо все зі словами св. Павла: «Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влада, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні інше яке сотворіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі, Icуci, Господі нашім» (Рм. 8, 38-9).
Жива й непохитна віра у сповнення Божих обітниць нехай буде для кожного з нас тією вифлеємською зорею, що в найближчому майбутньому засяє над нашим українським Вифлеємом, де Христос наново родиться в українських серцях на нашій рідній, сьогодні розп’ятій Україні, яка тому тисячу років прийняла Його з такою радістю у святому Хрещенні за князя Володимира, і впродовж уже більше, як півстоліття Він мусить укриватися у серцях людей і катакомбах.
Нехай ця віра кріпить наших великих Братів і Сестер в Україні в їхній боротьбі за Христову правду і Христове царство на нашій землі.
Нехай і нас у вільному світі новонароджений Христос збирає в любові і єдності біля себе, благословить нашу молодь, покличе все нових пастирів, які проголошували б нам і світові великий день Божого посіщення до нас, «прославляючи й хвалячи Бога за все, що чули й бачили, так як їм було сказано» (Лк. 2,20).
Коли засядемо до Святої Різдвяної Вечері, чи це буде на рідних землях, чи на Сибірі, Казахстані чи по різних країнах, нашого поселення, стараймось відчути той чар і глибокий зміст першої різдвяної ночі: це таїнство Божої любови до людей.
Стараймось відчути цю надприродну радість Пречистої Діви Марії Богородиці та св. Опікуна Йосифа, які зрозуміли, що «Бог предвічний народився», та пильно зберігали все, що чули й бачили. Прислухуймося до ангельських звіщень і співів: «Звіщаю вам велику радість…: сьогодні народився Спаситель, Він же Христос Господь… Слава на висотах Богу і на землі мир людям Його вподобання» (Лк. 2, 10-15). Чудне це все! З якими почуваннями, з якою радістю сприйняли все це пастухи і три мудреці, що, вертаючись, «прославляли й хвалили Бога за все, що чули й бачили»!
Ось ми, Ваші владики, разом із нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом, що вже майже сорок літ провадить нашу Церкву, нашим старовинним звичаєм, у цей таїнственний Святий Вечір складаємо Вам найсердечніші побажання всього-всього доброго, а особливо всіх дарів, які випливають із цього празника Божої любови до людей: бажаємо Вам багато різдвяної радости, великої родинної любови, щоб ця любов запанувала серед цілого нашого народу, бажаємо Вам сильної і живої віри в перемогу науки Христа над усіма матеріялістичними і безбожницькими ідеями, в перемогу християнської діючої любови над новопоганським ніби гуманізмом, в перемогу правди й справедливости над брехнею і безбожною забріханістю. Співаймо з вірою і радістю: «З нами Бог, зрозумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!»
У цей радісний празник Різдва Христового нам приємно зложити найсердечніші святкові побажання й поздоровлення нашим Братам — ВПреосвященним Владикам, священикам і мирянам Української Православної Церкви в Україні й на поселеннях сущої та хочемо висловити наше бажання, щоб уже так близький ювілей 1000-ліття нашого християнства ми відзначали разом духом і тілом та «єдиним серцем і єдиними устами».
Нехай Різдво Христове скріпить нашу віру у Христове Царство на землі, яким є Його свята Церква, нехай зігріє в нас велику любов до неї як спасенного нашого ковчегу, що рятує серед потопу. Бажаємо нашій Церкві розвитку, росту й ревних її апостолів, щоб вона, скріплена своїм патріярхатом, своїм синодальним правлінням, об’єднана в одну Помісну Церкву на всіх землях світу, готовилась у вдячності до прослави нашого Спасителя в ювілей її народження тисячу літ тому над Дніпром.
Це наші для Вас побажання в цей радісний день Христового Народження.
«Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби ізволив мир нам дати,
Скорби в радість переміняти
Віруючим, віруючим у Нього!»
«Благодать з усіма, що люблять Господа нашого
Ісуса Христа незмінною любов’ю. Амінь». (Еф. 6,24).
Дано в Римі
при патріяршому Соборі Святої Софії
у празник св. Архистратига Михаїла,
дня 8 (21) листопада 1983 р.Б.
+ Йосиф,
Патріярх і Кардинал
і Ієрархія Помісної Української Католицької Церкви
