В журналі «Сучасність» ч. З, 1985 p., появився огляд нашого церковного життя в Польщі пера Б. Пушкара. бувшого студента богословії у Любліні, який тепер не студіює на Заході. Тому деякі ствердження автора мають багато актуальности, бо походять вже з 1984 року й подані, так би мовити, з нутра, а не із зовні. Подані людиною, що росла в новій польській дійсності, а з справами Церкви познайомлена з першої руки.
Годі переповідати цілу статтю, яка часто повторює речі, про які ми знали із раніших стверджень очевидців або з льокальних звідомлень наших братів. Підкреслимо, лише кілька нових, маловідомих речей, щоб доповнити собі образ понурої дійсности.
Перше й найважливіше, що підкреслює автор, це ставлення польських католиків до нашої Церкви. Нашу Церкву вони трактують і вслід за тим поступають так, немов би наша УКЦерква була одною з відгалужень польської римо-католицької Церкви. Така настанова існує згори, але трактування на місцях далеко від того відбігає. Бо коли вірменська католицька Церква тісно співпрацює з римо-католицькою і цілком лояльна до уряду, то українська як така, що стремить до помісности, самоуправи — трактується як елемент сповільнюючий асиміляцію української меншости в Польщі.
Автор на підставі доступних йому джерел твердить, що на терені Польщі живе біля 300,000 греко-католиків, об’єднаних у 80 церковних громадах при 45 священиках. При тому зазначує, що лише у 20 випадках може користуватися постійно з домів Божих.
Друге цікаве в його статті — це факт, що по смерті кан. Гриника, який був генеральним вікарієм нашої Церкви в Польщі, апробованим примасом Польщі кард. Вишинським, з осідком у Перемишлі, давньому центрі наших єпископів — тепер наступило двоєвластя. Радше примас Польщі намагається перебрати всю владу в свої руки, з виключенням законного зверхника перемишльської греко-католицької єпархії, Верховного Архиєпископа і Митрополита Львівського — раніше св.п. Патріярха Йосифа, а тепер Патріярха Мирослава.
Зі статті можна догадуватись, що польська сторона має дві цілі.
Поперше, підпорядкувати собі цілковито УКЦеркву в Польщі, як відлам Польської римо-католицької Церкви, й поступово вводити в неї свої порядки, своїх довірених людей, щоб не перешкоджали в асиміляції українців.
Подруге, щоб не допустити до реактивації перемишльського єпископського престолу, який би автоматично мусів залежати від зверхности львівського митрополита УКЦеркви, що зараз знаходиться в Римі. Тим самим вбити в зародкувідродження отого помосту між Заходом і Сходом, яким була досі унійна Церква.
А потрете, питомий польський шовінізм, підсичуваний ворожою до українства пропагандою Москви й страх перед відродженням українства — в практиці створюють зараз в Польщі нестерпні відносини.
Із статті випливає, що ці «приховані пляни» польського єпископату у великій мірі підсичувані малорішучою і невмілою акцією з нашої сторони.
Призначений по смерті о. Гриника новий генеральний вікарій С.Дзюбина, зразу по смерті кард. Вишинського був заступлений двома генеральними вікаріями, номінованими вже безпосередньо примасом Ґлемпом. Коли ж Блаженніший Патріярх Йосиф прислав їм свої номінації на ці пости, то один з номінатів, о. І. Мартиняк, відіслав номінацію нашого Патріярха назад. Тим самим він не підчинився юрисдикції Львівського Митрополита, а узалежнився виключно від влади польського примаса. Про того ж о. Мартиняка автор не подає ближчих даних, згадує лише, що раніше він працював викладачем в польській духовній семінарії у Вроцлаві, і про нашу УКЦ не хотів нічого знати. Номінація на генерального вікарія примаса Польщі Ґлемпа пов’язала його з нашою Церквою.
Очевидно, що обидва новопризначені генеральні з:карії живуть не в Перемишлі, але в корінній Польщі.
Щоб престольний перемишльський город залишався номінально осідком нашого єпископства, п:е у 1950 році наші священики, які вціліли в Польщі, створили перемишльську капітулу в складі таких отців: Дзюбина, Майкович, Федевич, Денько і Мартиняк. Троє — це старші бувші священики перемишльської єпархії, а два молодші — кінчали студії вже в польських семінаріях у новій Польщі.
Коли примас Польщі номінував о. Дзюбину генеральним вікарієм для греко-католиків, то рівночасно заборонив йому втримувати якінебудь взаємини з Патріярхом Йосифом.
Все вищезазначене недвозначно вказує на пляни польського єпископату по відношенні до нашої Церкви. Тому, що стаття ця була писана ще перед візитацією Архиєпископа М.Марусина в Польщі, то невідомо, наскільки ситуація змінилася і чи взагалі змінилася.
Згідно з церковним правом необсадженими парафіями завідують призначені Головою Церкви генеральні вікарії. Тому, що справа висіла від дня арешту владики Коциловського у 1946 аж до 1950 року. Тому, що Львівський Митрополит, Глава Церкви був тоді ув’язнений, Ватикан передав нашу Церкву в Польщі під опіку примаса Польщі.
Це й створило оте двоєвластя, що примас Польщі не приймав до відома призначень Патріярха (по його повороті на волю), а через відому поставу Ватикану по відношенні до нашого Патріярха, цей радше прихилявся до безправного втручання польського єпископату в справи адміністрації нашою Церквою— постало оте двоєвластя, яке унеможливлює нашій Церкві в Польщі нормальний розвиток.
Через це, наприклад, багато наших церков перехопили православні, що їх фаворизує уряд. Через те й у наслідок шовінізму місцевих єпископів деякі наші осередки не можуть добитись права організувати свої релігійні громади у таких місцевостях, як Любачів, Криниця, Зиндранова чи Хотинець.
До таких поразок для нашої Церкви автор зараховує керування в Перемишлі православної єпархії, з дуже ініціятивним і досвідченим єпископом Дубцем.
Автор не договорив всього ясно й до кінця. Але висновки насуваються самі. Коли Ватикан не поставить справи ясно і не призначить для нашої Церкви окремого єпископа, то повільне відмирання буде лише справою часу.
Польський єпископат лише тоді погодиться на віднову перемишльського єпископства, коли матиме можливість обсадити цей пост своєю довіреною людиною, що була б лише знаряддям в руках єпископату Польщі. А тому, що ні одна, ні друга розв’язка не запевняють нашій Церкві ані розвою, ані бути надалі основою українськости, то насувається третя альтернатива — перехід до православної Церкви, що має принайменше державне визнання і тим самим можливість розвитку.
Автор робить ще четвертий висновок із сучасного стану Церкви. Коли Ватикан не хоче справи поладнати, коли наші церковні авторитетні чинники (Львівський митрополит) не можуть помогти, коли польський єпископат має свої цілі — захопити нашу Церкву в свої руки, а місцеві наші церковні чинники виявилися тепер не на поземі, то акцію мусить розпочати свідоме справи світське громадянство, бо над нашою Церквою в Польщі нависли чорні хмари.
Бо з суго національного і політичного боку справа ясна. Коли піти на співпрацю з поляками, щоб забезпечити собі дальше існування,— то це однозначне з посилюванням найважливішого аргументу Москви, що Унія була створена для польських потреб, для її походу на Схід. Коли ж далі чекати на рішення Ватикану чи на якийсь рішучий крок нашої перемишльської капітули,— то відплив мирян до православної Церкви неминучий, бо безвихідне положення саме підштовхне їх до того кроку.
Одинока надія — це справді активізувати мирян для справи привернення перемишльського єпископського престолу та підпорядкування його правосильному, згідно з церковними законами і звичаями, власникові — львівському митрополитові, їх Блаженству Патріярхові Мирославові.
