Писати про церковну політику окупантів на Україні, це ятрити рану на організмі нашого народу, яка ще більше ятриться на нашому теперішному місці поселення.
Всі окупанти наших земель, які вони не були б, і в яких часах вони б не панували над нашим народом, знали, що коли вирвати народові віру, релігію та мову чи національну приналежність, то постане маса «Іванів без роду», яка не буде знати, хто вона, чиїх батьків і яка скоро втопиться в чужому мор’ю.
Вистачить пригадати часи окупації Польщею західних земель України, коли ми зустрічались з такими ідіотизмами як «ґенте рутенус – націоне польонус» а подібне починає нам загрожувати на новому місці поселення, лиш в іншій «транскрипції». Ми також повинні пам’ятати часи, коли наше духовенство в давнині уживало чужої розговірної мови, і треба було аж о. Шашкевича, який проламав той стан, зробивши прямо революцію, починаючи вживати знов рідного слова у проповідях, знаючи, що тільки живе слово відродить до життя прибитий неволею нарід. Прийшло тоді відродження як на церковному так і на національному полі, минули часи, кали наш нарід окреслювано словами «хлоп і поп», коли за шляхетської Польщі жид арендар Зельман отвирав наші церкви, коли польська новітня самоволя за тихою згодою польського кліру навіть на найвищому щаблі церковної ієрархії винародовлювала наш нарід своєю політикою змінити обряд, або відречися своєї релігії і мови, минули часи ренеґатства чи прямо таки хрунівства як національного так і релігійного, словом здавалося, що все це за нами. Та коли оглянемося тепер поза себе то зі страхом побачимо одну руїну і то тотальну руїну нашого так національного як і ще більше релігійного життя.
До того часу наша Церква мимо всіх ворожих затій, а може якраз і через них, була нашою українською Церквою по назві і по змісті, духом і оборонним муром перед тими чи іншими намаганнями наших ворогів чи окупантів. Вона була національною Церквою і як така була нашою фортецею в ріжних періодах нашої історії, і треба дякувати Всевишньому, що нас ніхто не міг проковтнути.
На сторожі були наші священики з хрестом, які обороняли наш стан посідання, наші парохіяльні уряди, що стояли на сторожі нашого посідання і в багатьох випадках не допускали до зменшення національного дорібку.
Так було з українською католицькою Церквою на західних землях України, так було також і на східних землях з українською православною Церквою, бо обі вони переживали ті самі ситуації і такі самі поносили жертви. Коли схотіли б ми робити порівняння сучасного стану в нас тут і там на рідних землях, то воно вийде на некористь тут нам. Бо в той час, коли на рідних землях ворог безпощадно нищить наше релігійне виявлення чи любов нашого народу до своєї Церкви, віри, чи мови, і знаходить там рішучий спротив, хай навіть зв’язаний з ріжними репресіями, арештами, чи засланням, як ось недавня вістка про арештування і смерть Владики Величківського і священиків підпільної Церкви, коли в комуністичній Польщі наш нарід шукає потіхи і поради у нечисленних священиків , які в невиносимих обставинах сповняють свої релігійні обов’язки, і на яких не дуже то ласкавим оком дивляться польські церковні круги з польськими католицькими кардиналами на чолі, коли навіть мізерні числом та духом словаки, мов цуцики скачуть до горла і відбирають нашому народові на їхньому терені мову, віру чи релігію, – то ми тут на новому місці поселення хоч живемо на волі і користуємося може аж надто багато цією свободою, то летимо стрімголов так під оглядом релігійним як і національним. До цього у великій мірі прикладають свої руки круги, що повністю примінюють засаду «куюс реґіо – еюс реліґіо». На ці наші твердження можемо напровадити багато прикладів і доказів. Візьмім, наприклад, статтю о. В. Б. у «Новій Зорі» ч. 38 за 1966. Там пишеться таке: … «Свого часу перепроваджено в Стемфорді статистику нашого стану в Америці, цебто статистику хрищень, вінчань і похоронів. Показалося на числах, що нам грозить катастрофа. Кожний парох подав статистику про свою парафію. Коли ж додати до того числа застрашаючу скількість змін нашого обряду на латинський та мішані подружжя, то треба ствердити, що нам грозить тотальна небезпека…»
Коли знова наведемо голоси з так званої політичної еміґрації, що обросла вже «тутешнім салом», які вважають і голосять у пресі, що немішані подружжя це «плекання расової худоби» /гарний вислів особи з академічним титулом,навіть з двома/, то будемо мати образ здеґенерованої людини, яка з добробуту затратила свій глузд і будь-який критицизм. Інша людина також з академічним титулом хоче розв’язати такі важні проблеми як «бути чи не бути нашій католицькій Церкві» методою компромісу, або скажім відверто «гандлю», бо так робиться тут на нашому місці поселення. Мовляв, такі проблеми як В’єтнам, чи соціяльні труднощі ніде не розв’язуються методою «або – або», а ми постійно ставимо наші проблеми на це «або – або».
А дальше пише той автор таке: «…наші правники, як й інші європейські, виховані в дусі адорації»/?/ закону у вірі, що завжди можна добитись здійсенення права так, як його суб’єктивно інтерпретуємо – нехтують компромісом. І такі ідеї, на жаль, поширює наша преса, для якої також не чужі гасла «куюсь реґіо – еюс реліґіо». Та найцікавіше підхопиться до петицій до Папи у справі нашої Церкви. Уважається, що Обвинувачуючи Рим та наших єпископів, виявляємо два первородні гріхи нашого мислення – упереджування і спрощування справи», а дальше «…чи можна обвинувачувати латинських єпископів і Римську Курію за те, що вони прямують у дусі екуменізму до наближення з нашою Церквою так, як роблять це у відношенні навіть до нехристиянських церков».
Уважаємо, що домаганням про свої справи ніхто не спрощує складної справи. Виявлення фактів іґноранції і ділення єдиної нашої Церкви римськими властями не повинно їх ображувати, бо тут ми стаємо у власній обороні і доносимо до відома, що ми бачимо і розуміємо інтенції їхньої церковної політики. Ми доцінюємо також і ролю компромісу у політиці, але знаємо також його границі. Чомусь нам досі ніхто не запропонував «компромісу» в церковних справах, лише одні кажуть «вичекати», а другі кажуть прямо «закрийте рота». Ми приймаємо критику, бо живемо у демократичних умовинах, але вимагаємо від критиків їхньої акції. Кращої. Де вона є?
Замість неї маємо не критику і не спрощення основним життєвим справам нашої Церкви, але просте хитрунство, перекручування дійсности, старий протертий у нас уже опортунізм, і маємо героїв схованих за плотом, замість на фронті боротьби.
