Автор розмірковує над листами дітей емігрантів
Цим дітям уже дали назву — соціальні сироти. Понад шістдесят листів цих обікрадених переді мною*, і ось вже який день випалюють душу. Як я настраждався над дитячими сповідями, один Господь знає. Давно не брав на себе такого важкого завдання. Написав «понад шістдесят» а думаю про мільйони. Звернімося до статистики. Як свідчать неофіційні дані, за кордон остання хвиля еміграції викинула понад 7 мільйонів українців, у переважній більшості сімейних, і подалися на заробітки мама або тато, або ж обидвоє. Дитина чи діти залишилися на бабусь і дідусів чи на сусідів, знайомих. Якщо у сім’ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйони, але ж у більшості сімей по двоє, троє дітей. Звичайно, врахуємо і те, що серед емігрантів немало холостяків. Тоді все одно виходимо приблизно на 3,5 мільйони. Страшна цифра!
скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі, нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!» — пише 15-літній Юрко Кешкетній і з с. Чорноголова на Закарпатті. Горе в сім’ї перетворилося для малого Юрка на щастя бачити маму і тата, бо ж на похорон вони мусять приїхати. Дивовижно, що дитина знаходить штрихи, гідні Стефаникового пера.
«За один погляд, один дотик, Одне слово…»
Та чи може одне життя належати дитині… й чужині? Дитина розібралася і без відповіді дала відповідь: не може. Мама ставить матеріальні цінності вище від душевних — і помиляється, бо 14-літня донечка керується серцем, серце ж підказує, що має справжню вагу, а що нав’язане теперішнім перевернутим світом. Її однолітка Ірина Цибах, від якої білий лебідь-автобус чорним круком забрав матір, роздумує: «Яким би не був привабливим далекий край, він ніколи не замінить теплоти рідного дому. Як би ми не цінували гроші, за них не купиш любові, ніжності, підтримки. Чи варто ставити оті цінності на терези? Життя стверджує, що ні. А вам нехай підкаже серце».
«Дуже прикро, що люди залишають свої домівки, свою державу. Коли б кожен, хто їде, задумався на хвилину над тим, що він може втратити тут, вдома. Якби він міг збагнути, що не варті багатство чи кар’єра втраченої родини, сліз дітей. Задумайтесь, чи варті гроші скаліченого життя?!» — пише 14-літня Наталія Притула з м. Могилів-Подільська на Вінниччині, яка в 11 років втратила батька — далеко, на еміграції — він покинув і її, і матір. «Коли ти поїхав, я ще був зовсім дитиною, а зараз я достатньо дорослий, щоб зрозуміти, що з тобою діється. Пам’ятаю тебе веселим, життєрадісним. Ти грав на кларнеті і любив співати українські пісні. А тепер, коли приїжджаєш на коротку відпустку, я бачу сум в твоїх очах, ти дуже рідко буваєш веселим. Чужина не гріє серце. Тому останнім часом я почув твою думку про можливе повернення додому (нарешті!!!), хоча раніше ти твердо заявляв: ніколи не повернуся! Повертайся. Я не хочу, щоб ти поповнив ряди емігрантів в Іспанії чи в Португалії, чи деінде… Я не хочу бути сином емігранта і розмовляти лише з твоєю фотографією» — це з листа 13-літнього Святослава Степанчука з Луцька». І далі: «А знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі і справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави. Дорогі українці! Повертайтеся до отчого дому – і ми збудуємо таку державу, яку хочемо! Не піднімайте чужі країни, коли ви так потрібні своїй! Повертайтеся!»
Не лише батьки, які тягнуться за матеріальними статками заради своїх же дітей, виїжджають у далекі краї, діти теж «випихають» своїх рідних за кордон. Мабуть, про свою знайому чи подругу пише Ірина Гринішина, 16 р., із Кам’янця-Подільського. Сім’ю покинув батько, а дівчина вимагала від мами всього, що в багатших подруг, зчиняла постійні істерики. Мама ж «дивилася на пустий гаманець, мовчала, бо не могла нічого зробити». Врешті зламалася і виїхала на заробітки. Дівчина зрозуміла усю нікчемність своєї поведінки і щоночі писала листи до матері, які не могла нікуди відправити: вона ж «нелегалка». «Найболючіше, що я впевнена: ти навіть не тримаєш образи за мої вчинки, бо твоя материнська любов надто велика і надто… сліпа… Пробач мені!» — писала в одному з листів. Аж через чотири місяці прийшла вістка від мами. Ледве дочекавшись ранку, донька побігла на пошту і відправила мамі близько ста листів. Мати, коли отримала їх, не роздумуючи і не чекаючи розрахунку, купила квиток до Києва на літак. Літак розбивається, в ньому багато заробітчан, серед них і мама, що поспішала до дочки. Самотня дівчина «знаходить» порятунок в наркотиках. Раніше вона засуджувала тих, хто опускався до «травки», а тепер стала одною з них. «Моя сусідка збирається за кордон, вона пакує речі, щоб виїхати до Італії. А мені так хочеться зупинити її, вмовити, щоб не робила непоправної помилки, розповідає дівчина. Та хіба вона мене зрозуміє … Хто слухатиме дівчину-наркоманку?».
«Листи, дзвінки по телефону /Цього так мало для тепла./ I кілька знімків для альбому/ Про рай, де місця нам нема». (Олександра Хамардюк, 13 р., с. Дунаївці на Хмельниччині). «Не сивій за щастя на чужій чужині,/ Мамо, так потрібна ти своїй дитині./ Я не хочу статків, рідна моя нене,/ Не замінять ласку папірці зелені…» (Н.Муляк, 17 р., м. Івано-Франківськ).
«Україно! Збери своїх дітей…»
Патріотизм має різні барви, і сірої не бракує (згадаймо слова I. Франка: «Патріотів в нас багато, робітників мало»). У дітей-сиріт це почуття вистраждане, зболене, бо йде від самого серця душі (а душа, мабуть, таки має серце), і тому ця любов виграє всіма кольорами райдуги. «Україно! Збери своїх дітей, обійми їх своєю піснею, обійми правдою, силою слова. Об’єднай думкою про краще життя, і діти твої зрозуміють тебе. Воскресне слава і міць держави твоєї» (Юлія Приймак, 17 р., м. Нетішин на Хмельниччині). «Моє село – це рідна Батьківщина./ Вона маленька, але для нас це рай./ Крізь нього протікає синя річка./ Село — мій квітучий край./ Це дім мій єдиний, кровинка в нім я./ Квітуча й багата Вкраїнська земля. / Моє село — дарунок долі./В руці хлібина, колос у полі./ І щастя, радість, гомін і сміх/ Об’єднують людей усіх», — так віршує про своє подільське село Малашівку тепер жителька Іспанії Світлана Бица, їй 11 років. «Ми живемо біля океану і гір. Природа довкола надзвичайна. А мені все ж не вистачає Карпат, зелених гір, нашої західної говірки. Аж в грудях боляче щемить, коли згадую Україну. Та батьки кажуть, що не може бути й мови, щоб повернутися на рідну землю. Щодня дивимося українські новини, а там нічого доброго. Корупція, безлад, високі ціни, проблеми з російським газом… Та хочу, щоб ви знали — ми, емігранти, не є зрадниками чи пройдисвітами, ми звичайні жертви, біженці, які змушені втікати від злої долі, бідності, безгрошів’я, Ми ніколи не зможемо знайти щастя і спокій… З Батьківщиною кожну людину зв’язує ланцюг, і коли хтось назавжди покидає домівку, цей ланцюг рветься, залишаючи після себе рани і порожнечу». (Іванна Дашко, Португалія). «По правді, Батьківщина там, де батьки. і весь патріотизм, націоналізм, та вся ідеологія — це родина, міцна, здорова українська РОДИНА». Це думка Петра з Івано-Франківська, дитини емігрантів, який чомусь не написав свого прізвища. Мабуть, через оті фрази: «Ми готові стати на захист нашої держави, поповнити ряди воїнів-захисників. Але чому ми не можемо захистити своїх матерів від безголової влади?». Як бачимо, повстанський дух живий, він незнищенний, і влада мала б про це не забувати. «Мабуть, щось недобре коїться в державі, коли українська матір, доведена до відчаю, вперше за всі хвилі еміграції залишає дітей і поневіряється на чужині. Хочеться надіятись і вірити у краще майбутнє для наших людей. Для цього треба молитись, і Господь Бог дасть нам світла, любові в серця, тверезого розуму, справедливих думок, задоволення від праці на рідній, не чужій землі», — так оптимістично закінчує свого листа 17-літня Оксана Пихней з м. Івано-Франківська, яка пише, що «за десять років тільки два рази бачила маму, і більше ніколи її не побачу. Доля забрала її у мене і сестрички, і тата».
Україна — це все, що може бути, це все найкраще, найрідніше і… найнещасніше», неспо-дівано вписує це останнє слово Катерина Реброва з м. Рівного і пояснює чому. А все ж закінчує словами: «Я — українка! Україна — моя Батьківщина. Я нікуди не хочу їхати, я хочу завжди бути тут, для мене не існує кращого, ніж моя країна». «Пам’ятаю розмову мого тата з його друзями, з якими він їздить на заробітки… оці слова не забуду ніколи: “А поки що в снах і в мріях до нас приходить Україна. Омріяна і облюбована, з квітучими ланами і голубим небом. Вона єдина, вона неповторна, вона найкраща. Ми обов’язково повернемось з далеких доріг змужнілі, загартовані долею, з новими ідеями та баченням життя, і це все найкраще і найцінніше від світу ми принесемо до святих ніг неньки України” — це з листа 11-річного Андрія Окопного із с. Білогір’я на Хмельниччині.
«Я дуже горджусь своїм українським корінням (батько в неї болгарин, мати українка), та всім і всюди кажу — я не просто болгарка, я теж і українка», — пише Надія Анчева з м. Стамболійські, Болгарія. Роман Онуфрійчук, 17 р., із м. Могилів-Подільський на Вінниччині: «Для кожного – / диво своя Батьківщина./ В ній рідне коріння і мови душа./ І скільки б світів не пізнала людина, \На рідній землі лиш вона ожива!» «На вас чекає Україна./ А ваших рук її земля. Не треба їхати далеко, / За вами плачуть діти. / Ви
