Людина живе для радості. Як можна уявити собі життя для смутку, для страждання, для нарікання? Нащо таке життя, в якому нема надії на краще завтра? Подивімося навколо, як багато радості у тварин, як весело щебечуть пташки і літають у вільному просторі, як постійно зайняті грою діти. Одна хвороба, одне нещастя уражає всіх, забирає їхню радість і дає відчуття, що це щось дуже чуже для самого життя. Однак у житті багато страждання, а раз пережиті горе, війна, голод, знущання людини з людини не забуваються ніколи, ніби постійно нагадуючи нам: «Люди, такого не повинно бути! Ми не для того народилися».
Правдиве страждання знаходимо тільки в людини. Звісно, тварини також страждають, але в них є лише тілесне страждання.
Людина страждає, по-перше, тому, що розуміє гіркі наслідки страждання, втрачає можливість спокійного і радісного життя, по-друге, розуміє, що так не мало б бути. Бачить, що значна більшість страждань спричинена самими людьми: лінивством, несправедливим поділом маєтків, поганим вихованням, необережністю і злобою. У той час як одні терплять голод через нерозумну організацію господарського життя, другі живуть у достатку, бо краще використовують людські можливості. Так і з хворобами: там, де краще, розумніше поводяться люди, де своєчасно приймають ліки, де оминають нерозумний спосіб життя – алкоголізм, наркоманію, дотримуються правил здорового побуту, там незрівнянно менше страждань.
Однак, як би розумно ми не поводилися, у нас залишається один загальний смуток: ми певно знаємо, що дочасні! Знаємо, що який би світ не був красивий, він не наш. Коли хоронять наших батьків, близьких, друзів, ми вже знаємо, що так похоронять і нас. А хто хоча б раз зустрівся зі смертю, той вже не може жити так, ніби її не було.
Ось чому в людини на перший план виходить релігія. Скільки б на світі не було релігій і які примітивні вони не були б, сутнісне в них – ставлення до вічності. Кожна релігія каже людині «ти не помреш, ти – з вічності для вічності».
Але якщо в інших релігіях ця віра неясна, туманна, то в християнстві вона стає живою і радісною дійсністю. Якщо сам Бог, Творець життя, явився особисто між нас і взяв на себе усю людську долю, чого боятися? Уже перші слова Ісуса Христа – голосити Євангеліє вбогим[1], що значить сповіщати радісну звістку вбогим – свідчать, що головна мета Його приходу в цей світ – дати людині правдиву радість. І це його слова: «Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали» (Ів. 10, 10), «…щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна» (Ів. 15, 11), «…і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Ів. 16, 22). Нам не потрібно хвилевих, обманних, тимчасових радостей. Нам потрібні радощі, які нас можуть потішити як у дні удач, так і в дні невдач, як при здоров’ї, так і при хворобі, як при житті, так і при смерті. Ми мусимо бути певні слів: «Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рим. 14, 8). А така радість джерелить усе з великої літери: Бог – сама Правда, і Він нікого не може обманювати. А, зрештою, чи великий голод життя, наша постійна віра в нього (у смерть не віримо і не хочемо про неї думати) не свідчать про те, що ми так створені, що все мусимо вірити в життя? Хай хтось спробує тепер уявити: мене взагалі не буде! Звісно, ми щоночі впадаємо в сон, і це найприємніші хвилини нашого життя. Але тільки тому, що завтра сподіваємося встати з новими силами, з поліпшеними умовами нашого існування. Адже нас постійно тримає надія. З того робімо практичний висновок: завжди і свідомо прагнімо до радості. Використовуймо всі нагоди, коли можемо мати невинні радощі. Любімо природу, молитву, дітей, мистецтво, все живе.
Наш смуток, наша журба є свідченням того, що в нас слабка віра. Дорогою в Емаус Христос спитав своїх учнів, чому вони сумні. «Бо вбили Учителя», – відповіли вони. «Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?» – була Його відповідь (Лк. 24, 36).
То велика трагедія людини, що вона так боїться страждання і хвороби, убогості, смерті, що радше буде зраджувати своїх ближніх, робити їм кривду, несправедливо судити чи грабувати їх, аби хоча б на день-два продовжити своє мізерне існування. Христос повністю знімає з нас той страх: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть» (Мт. 10, 28), «…я живу, і ви будете жити» (Ів. 15, 19).
Як відомо, гумор, веселий настрій, здібність у всьому відкрити «веселу сторінку» дуже поширені серед людей. Це доказ того, що в людини є дух, який може завжди піднятися над суворою дійсністю і показати свою вічність над природою. У Олеся Гончара є вражаючий приклад такої вищості духа. Він описує табір смертників, де лише тим і займаються, що голодом, тортурами доводять людей до божевілля, до смерті. Але ось одного дня з того смердючого натовпу смертників встає один божевільний і кричить на весь голос, звертаючись до гнобителів: «То ваше таке царство? Ви лише вмієте гнобити і вбивати; людське життя і людське тіло перетворювати в гниль. Плюю я на ваше царство! Бачите, я вже вирвався з вашого царства… А за мною підуть всі! Браття, вперед!»
І дійсно, Бог на те нам дав духа, щоб ми не були рабами ні людей, ні важких умов життя, ні самих себе.
[1] Тут мовиться про головну думку Нагірної Проповіді: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Лк. 5, 3).