Кожна Церква має героїв, пам’ять про яких дбайливо береже, адже своєю поставою вони впливали на її зростання чи підіймали з недолі. Греко-Католицька Церква у Польщі має чимало таких вірних і священнослужителів, зокрема тих, котрі у нещодавніх часах комуністичної недолі не піддалися режиму, а боролися за волю Церкви.
Цього року припадають 35-ті роковини з часу упокоєння блаженної пам’яті отця-митрата Василя Гриника, крилошанина греко-католицької капітули, професора духовної семінарії, прелата його святості Папи Римського, митрата і синкела для греко-католиків Польщі. Безсумнівно, його можна зачислити до великих діячів на благо Церкви у Польщі. З невгасним запалом боровся він разом із іншими священиками та мирянами за відновлення структур Перемиської єпархії після сумнозвісної акції «Вісла». На жаль, не судилось йому бачити своєї Церкви повністю вільною, але в його серці ніколи не згасала надія на вихід УГКЦ із катакомб. Не забував і світлого минулого Перемиської єпархії.
Народився Василь Гриник 27 грудня 1896 року в хліборобській сім’ї Якова і Парасковії (з дому Стегній). В родині було п’ятеро дітей, з яких троє обрали духовий сан. Навчання Василь почав у початковій школі в родинному селі Кошелів, яку успішно закінчив 1907 року. Черговий ступінь освіти – Львівську гімназію –завершив атестатом зрілості, який склав 1915 року. Вже тоді мав намір вступити до семінарії, але Перша світова війна перешкодила цьому – молодого абіту рієнта завербували до австрійської армії. Під кінець війни опинився в рядах Української Галицької Армії. Звільнений весною 1918 року з рядів УГА повернувся в рідне село та одразу ж відновив старання щодо вступу на богословські студії. У 1918-му Василь Гриник розпочинає навчання у Львівській семінарії, а по двох роках переводиться до семінарії у Перемишлі. 30 липня 1921 року тринадцять дияконів, у тому числі й Василь Гриник, прийняли з рук Преосвященнішого Йосафата Коциловського ієрейські свячення у перемиському соборі св. Івана Хрестителя.
Спостерігши неабиякі здібності молодого священика, кир Йосафат доручив своїй консисторії затримати отця Василя як сотрудника при соборному храмі Перемишля. По цьому призначенню не забарилися й інші: отець Гриник стає духівником у семінарії та викладачем аскетики, історії Вселенської Церкви, історії Української Церкви, патристики, східного обряду. «Був людиною всесторонньо освіченою, хоч не мав докторату, – напише згодом тодішній учень, а потім співпрацівник і наступник на посаді генерального вікарія у справах греко-католиків отець Стефан Дзюбина. – Саме від нього ми найбільше навчилися і почерпнули, бо був неабияким ерудитом, вмів передати нам усе те, що не завжди могли інші викладачі, які не мали відповідного педагогічного досвіду».
В управлінні Перемиської єпархії виконував обов’язки судді Просинодального суду, просинодального ісповідника, члена ради для збереження чистоти віри та звичаїв згідно з приписами енцикліки Папи Пія Х Pascendi, цензором книг релігійного змісту.
Попри викладацьку діяльність та адміністративні справи курії, отець Гриник приділяв багато уваги громадській діяльності у самому Перемишлі. Був активним членом товариства «Просвіта», особливо ці-кавився справами молоді. Від 1928 року став секретарем товариства «Єпархіяльна поміч», а також духівником для молоді у ньому. Для бідних дітей заходами отця Гриника була заснована школа ім. св. Миколая, а для немісцевої молоді – бурса. За вклад у суспільні справи та моральне виховання перемиської молоді піднесено його (20 серпня 1926 року) до гідності дійсного крилошанина капітули Перемиської єпархії. Незабаром Папа Пій ХІ удостоїв отця Василя честі бути таємним шамбеляном. Цього ж року він стає деканом Перемиського деканату та парохом катедрального храму.
Без пастиря
У 1944 році між урядами УРСР і Польщі було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Звичайно, обмін цей проводився далеко не за згодою і також стосувався духовенства. Через відмову полишати місце проживання багатьох арештували. 19 вересня 1945 року з цієї ж причини було ув’язнено отця Гриника, а через два дні – і владику Коциловського. 16 січня цього року польська служба безпеки передала в’язнів до рук НКВС, і їх перевезли на територію УРСР. Правдоподібно, що негативна реакція польського єпископату на арешт єпископа Коциловського відіграла вирішальну роль у звільненні і його, і отця Гриника.
Однак свобода греко-католицького духовенства в Перемишлі не тривала довго. Преосвященнішого Йосафата Коциловського, кир Григорія Лакоту та куріяльних урядовців арештували 26 червня 1946 року. Отцеві Василю дивом вдалося уникнути арешту. Залишатися в Перемишлі було небезпечно, тому він вирішує перебратися до Кракова, де на той час душпастирював отець-доктор Микола Денько. Щоб урятувати свою Церкву, отці Василь Гриник, Микола Денько та Павло Пушкарський, ЧСВВ, 1 квітня 1947 року поїхали на аудієнцію до Глави Польської Церкви архиєпископа Августа Гльонда, під опікою якого перебували тоді греко-католики (згідно з постановою Папи Пія ХІІ). Владика Гльонд номінує отця Василя Гриника генеральним вікарієм для тієї частини Перемиської єпархії, яка опинилась у межах Польщі, та отця Андрія Злупка – вікарієм Апостольської адміністрацї Лемківщини.
Акція «Вісла»
Після призначення вікарієм отець Гриник якийсь час служить у Білянці та в Ганчові. У червні, в Баниці, на парафії отця Гребня- ка, зустрілися отці П. Вергун та В. Гриник. І вирішили звернутись до архиєпископа Гльонда про дозвіл на служіння в латинському обряді. Задля цього потрібно було пройти курс вивчення латинського обряду, який закінчувався іспитом перед відповідними літургійними комісіями. Отець Василь закінчив таке навчання та отримав дозвіл на служіння у двох обрядах. Лемківщину залишає 10 липня та переїздить до Прушкова біля Варшави до сестер- самаритянок і стає їхнім капеланом. Черговою латинською станицею була парафія у Брвінові, де отець допомагав латинському парохові. Живучи біля Варшави він, як вікарій, часто зустрічався з архиєпископом, обговорював з ним поточні потреби Греко-Католицької Церкви. Після душпастирювання в латинських парафіях біля Варшави отець Гриник 26 березня 1948 року опинився на північних теренах Польщі, на Жулавах, на латинській парафії у В’єрцінах, біля Нового Двору Гданського. Крім цього осередку, служив у поближніх селах Підклади та Язова. В той же час розпочав душпастирство поміж вірних східного обряду, що були переселені сюди під час акції «Вісла». Слід звернути увагу на те, що ступінь віддачі у праці як для римо-, так і для греко-католиків був однаковим. Отець розумів, що мусить однаково самовіддано працювати для спасіння душ, не роблячи різниці з приводу обрядової приналежності. Василь Гриник не обмежував своєї праці до вірних на північних теренах Польщі. Доїжджав до Щецінка і Баркова. Кілька разів на рік прибував на Лемківщину, до Новиці та Гладишова. Часто їздив на аудієнції до латинських єпископів, щоб отримати дозвіл на створення нових станиць. На початку 50-х здійснював заходи, щоб одержати одну із численних святинь, розсіяних на Жулавах, що раніше належали лютеранам. Вдалось цього досягти у середині 1952-го, 1 14 вересня в Циганку біля Нового Двору Гданського було відслужено першу Божественну літургію. Щоб зосередитись на праці серед переселенців, отець просить Курію РКЦ про звільнення з посади пароха у В’єрцінах, яке було задоволене 2 вересня 1952 року. До Циганка приїжджає 23 квітня 1953-го.
В’язень
Послідовний контакт із Ватиканом (письмові звіти про стан УГКЦ в комуністичній Польщі) через 23 владику Івана Бучка став безпосередньою причиною арешту отця Гриника. 20 квітня 1954 року його перевезли до в’язниці у Гданську, звідки 28 квітня перевели до Варшави. Слідство тривало майже півтора року, а тимчасовий арешт був кілька разів продовжуваний. Врешті 28 листопада 1955 року отцеві Василю винесли вирок – шість років ув’язнення. Внаслідок амністії на волю вийшов по трьох роках тюрми – 18 липня 1956-го. Ув’язнення підірвало здоров’я отця Гриника. Ще до арешту він скаржився на слабке серце, ревматизм і погіршення зору, хворів на діабет, мав проблеми з тиском. Тюремні умови лише ускладнювали ці недуги.
Через терни
Повернувшись після ув’язнення до Циганка, застав знищеним парафіяльний будинок, але не відмовився й надалі там душпастирювати. 5 квітня 1957 року отець Василь дістав згоду архиєпископа Вишинського на відкриття станиці в Гданську.
Відтоді служив у різних римо-католицьких храмах, але для вірних східного обряду. Разом із іншими греко-католицькими священиками написав меморандум, який 14 листопада 1956 року доставив до секретаріату Глави Польської Церкви. У меморандумі описував болючі рани, яких зазнала Греко-Католицька Церква в Польській Народній Республіці (ПНР) за останнє десятиліття. Головною думкою листа було створення душпастирських станиць на північно-західних землях Польщі, а також допущення греко-католицьких священиків до катедри у Перемишлі та храмів у Кракові, Сяноці, Ярославі, Любачеві та Криниці. У Гожівській єпархії отець Василь заклав станиці в Щецінку, Баркові, Білому Борі, Битові та ін. Щоби греко-католики не були змушені ходити на православні богослужіння, їздив на Лемківщину, де найбільш активно діяли православні.
Після довгих років заслання 9 лютого 1963 року приїздить до Рима Патріарх Йосиф Сліпий. Він дуже уважно стежив за життям УГКЦ в Польщі, бачив наполегливу працю священиків, котрі всіма силами боролися за Церкву та вірних. За труд і відданість 8 листопада 1966 року до гідності митрата підніс отців Василя Гриника, Миколу Денька та Мирослава Ріпецького. Архиєпископ Вишинський також оцінив працю одного зі своїх референтів (іншим був отець Денько) і 8 вересня 1967 року призначив отця Гриника генеральним вікарієм у справах греко-католиків. Отець Василь обстоював думку, що його місце, як колишнього пароха Соборної Церкви, декана Перемиського деканату (жодна церковна влада не позбавила його цих обов’язків) і теперішнього генерального вікарія греко-католиків Польщі – у Перемишлі. Тому повертається туди в 1967 році. Розпочавши виконання нових обов’язків, отець почав видавати «Обіжники» для священиків (перший написав у Циганку 2 листопада 1967 року), відновив Перемиську капітулу (дорадчий орган єпископа, який у випадку його відсутності керує єпархією).
Останній рубіж
Наприкінці 1975-го здоров’я отця Василя раптово погіршилося, часті болі голови, знепритомнення суттєво обмежили його діяльність. 31 травня 1977 року отець-митрат Василь Гриник відійшов у вічність. Похований у Перемишлі у гробівці Перемиської капітули. Українці Польщі втратили найбільшого церковного діяча, котрий, як Мойсей, перепровадив Церкву через найбільше горе, якого вона зазнала після війни. Він є взірцем для сучасного покоління священиків. Усе своє життя присвятив відбудові та служінню своїй Церкві. Зусилля, яких він доклав до віднови УГКЦ, не були марними. З року в рік відкривалось щораз більше станиць, прибувало щораз більше молодих священиків. Люди не забувають свого невтомного пастиря: на його честь названі вулиці в Білому Борі та Пасленці, перемиські парафіяни організували виставку до 25-ліття від дня його смерті. До грона заслуг отця Василя слід додати й зусилля щодо порятунку євреїв у воєнні часи, яких він переховував у приміщеннях парафіяльних храмів, боротьбу за збереження самосвідомості лемків тощо. Минуло вже тридцять п’ять років після смерті отця Василя Гриника, і бачимо, що плоди його душпастирської праці дуже великі, може, навіть переросли його заміри. Тепер тільки від нас залежить, як використаємо його вклад у піднесення з руїн своєї Церкви.
о. Роман Стороняк, Польща
