Варто підкреслити й наголосити, що чомусь українська Пряшівщина випала з нашого зору. Іншими словами, брати-українці у діяспорі забули своїх братів русинів-українців на Пряшівщині. Цей клаптик невідлучної української землі висунений найдальше на захід У країни, де на протязі довгих років жили і живуть сьогодні русини-українці, які були під сильним тиском мадяризації, а сьогодні під ще більшим тиском словакізації. Чи справді ми вже такі безпорадні, що не спроможні допомогти нашим братам-українцям на Пряшівщині?
На протязі довгого часу основою і оборонцем русинів-українців на Пряшівщині була наша Українська, чи як її називано, Греко-католицька Церква, але в останніх роках словаки інфільтрували навіть нашу Греко-католицьку Церкву. На жаль, у цьому їм допомагали деякі чинники у Ватикані, а також деякі наші, а між ними номінат на єп. Пряшівщини о. Іван Гірка. Дивно, що такою нечесною і нехристиянською справою займаються маленькі словаки.
Дивно, що цією справою ніколи не поцікавилась українська ієрархія УКЦеркви. До речі, це не є нова справа. Вона вже давно існує, але вона ніколи не була поставлена на порядок денний. В цій справі, ще в 1971 році появилась цінна праця англійською мовою під назвою «Трагедія Греко-католицької Церкви в Чехо-Словаччині», що з’явилась заходами Карпатського Союзу в Нью-Йорку.
На жаль, на цю цінну появу майже ніхто не звернув належної уваги. У праці показано хресну дорогу наших братів на Пряшівщині, показано історичні факти, якими методами мадяризовано і словакізовано українців на Пряшівщині.
Методи словакізації також можна побачити з словацької католицької газети «Фалькон», що з’являється у Пассейку. В цій газеті за 10 січня 1990 р. під рубрикою «Історичні події Словаччини» надруковано статтю під назвою «Монсеньйор Ян Гірка номінований єпископом візантійських католиків Пряшева». В статті говориться, що номінація на єп. о. Івана Гірки є подарунком для більше як 350,000 словаків-католиків візантійського обряду. І там же знову написано, що єп. Гірка буде першим функційним єпископом в єпархії з часу, як вона була ліквідована комуністами у 1950 році. Можливо, що ця інформація призначена для неграмотного читача, бо написано свідомо неправду. Це зовсім не підходить газеті, що називається католицькою. Поперше, треба сказати, хто є ці візантійці, це напевно не словаки, можливо деякі з них сьогодні є словаками, але вони були русини-українці, але все ж таки у більшості є русини-українці. На жаль, тим, що вже сьогодні стали «словаками», допоміг їм такими стати о. Іван Гірка. Подруге — першим діючим єпископом після «Празької Весни» був Владика Василь Гопко, а не номінат на єпископа І. Гірка, як пише газета «Фалькон». Незаперечним фактом є, що у березні 1968 р. Владика Гопко звернувся як єпископ до всіх релігійних і культурних агенцій країни піддержати його прохання регабілітації Греко-католицької Церкви. Також закликав греко-католиків писати листи і підписувати петиції у справі відновлення їхньої Церкви. На його прохання була спонтанна відповідь. На протязі кількох тижнів Апостольський Адміністратор у Празі, єп. Франціск Томашек, одержав біля 200 петицій і понад 30,000 підписів. На це навіть відгукнулось біля 30 православних священиків, піддержуючи домагання єп. Василя Гопка. Таки Греко-католицьку Церкву було реабілітовано, і це заслуга таки Владики В. Гопка.
В цій дезінформаційній статті у газеті «Фалькон» є більше таких місць, що не відповідають правді. Тут ще можна б говорити, як о. Іван Гірка став номінований адміністратором на Пряшівщину, але це окрема тема. Тут бажаємо навести одне місце, де згадується єп. В. Гопка. Тому що єп. В. Гопко був хворий, був призначений адміністратор, яким став о. Іван Гірка, і далі написано: «… Також тому, що єп. Гопко екстремний український націоналіст, це була думка Апостольської Столиці, що словак буде кращий адміністратор. Під час цього сильного руху зі сторони кардинала Йосифа Сліпого для українського патріярхату, єпископ Гопко їздив до Риму виявити свою піддержку, відзначуючи, що Пряшівська єпархія первісно була українська, що було і є неправдиво». Цікаво було б знати з наших офіційних українських церковних чинників, що є властиво правдою? Чи така є також настанова Ватикану! З інформації, що подана у словацькій католицькій газеті, випливає, що на Пряшівщині вже більше немає русинів-українців греко-католиків, тільки є візантійці, очевидно словаки. Пригляньмось, як нас інформує наша епархіяльна газета «Сівач», що з’являється у Стемфорді, за 11 лютого 1990 p., стор. 5. Там написано великими і товстими буквами: «о. Іван Гірка номінований єпископом на Пряшівщині. — Від усунення комуністів від уряду у грудні 1989 року заповідаються докорінні переміни у Чехо-Словаччині. Новий уряд сприяє розвиткові релігійних деномінацій, гарантує доступ на публічні мідії, не цензурує католицької преси, сприяє у побудові нових семінарій. Для Католицької Церкви східнього обряду, після 40 років переслідування, настають кращі часи».
Поруч надрукованої інформації красується фото єп. номіната о. Івана Гірки. Здавалось би, що ніби все в порядку. Цікаво, чи це свідомо, чи може підсвідомо оминено прикметник, яка це Католицька Церква східнього обряду на Пряшівщині: словацька, чеська, мадярська, русько-українська чи якась інша? Цього у «Сівачі» не говориться. Цікаво, чому? Хто складав цей текст-повідомлення?
Слід підкреслити, що о. Іван Гірка — син батьків із західніх земель України (Галичини). Ось що пише про нього в журналі «Патріярхат» за грудень 1989 p., у статті «Подарунок 80-річного священика» на стор. 12, Микола Мушинка:
«Чому отой священик, що ціле життя вважав себе русином (а таким він вважає себе і зараз), до найвищого представника Греко-католицької Церкви у Чехо-Словаччині звертається по-словацькому? Таж у своїй парафії він завжди говорить і проповіді виголошує рідною мовою! Чому напис на дзвоні подано по-словацькому, латинськими літерами, а не кирилицею, як на двох старших дзвонах? Чому у церковно-слов’янській Літургії у пряшівській церкві Апостол і Євангеліє читано по-словацькому? Чому о. ординар, який бездоганно володіє руською мовою (він же закінчив руську гімназію і руську богословську семінарію), свою проповідь розпочав по-руському, а потім, ніби спам’ятавшись, перейшов на словацьку мову? Таж у пряшівській церкві не було єдиної людини, яка б не розуміла по-руському. І накінець: чому Греко-католицька Церква, яка століттями вважала себе руською і боролася проти асиміляції, після своєї легалізації у 1968 р.та зокрема після смерти єпископа Василя Гопка стала чи не основним засобом словакізації русинів-українців Пряшівщини? Задовільну відповідь на усі ці «чому» я так і не міг знайти».
Чи ось знову той самий автор Микола Мушинка у рецензії, що з’явилась у газеті «Нове Життя» у Пряшеві, ч. 7 за 1989 р:
«З публікації довідуємось, що одним з головних ініціяторів заснування гімназії була греко-католицька церква. Чому ж та сама церква (ординар якої Іван Гірка наведений у списку перших випускників гімназії) нині є вогнищем словакізації українського населення?»
Обидві цитати не потребують ні пояснень, ні коментарів.
Звичайно, з приводу такої небуденної і особливої нагоди, як номінація на єпископа, належало б номіната о. Івана Гірку привітати. З повище сказаного постає сумнів, чи справді о. Іван Гірка буде справді добрим єпископом для тих вірних, що не бажають бути словаками, і о. Іван, як єпископ, мабуть, буде дальше їх ще більше словакізувати. Остаємось з надією, що єпископ-номінат о. Іван Гірка передумає своє батьківське-національне «я» з своїм вагомим становищем в Греко-католицькій Церкві на Пряшівщині.
М. Г.
