Заокеанські українці-католики переживають тепер хвилини радости, душевного піднесення та повних надій з нагоди приїзду до наших сторін його Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, Голови нашої Церкви, прикрашеного в додатку кардинальською гідністю. Його приїзд на американський континент є в силі збудити присилуваний матеріялістичною Америкою релігійний жар та запал посвячувати свої духові та фізичні сили для реалізації Христового Царства серед українського народу на землі.
Фізичний удар, який слав з боку російського комунізму на нашу Церкву в Україні, в аспекті Божих правд може стати Божою благодаттю для зросту та підйому релігійного життя в Україні й поза Україною. Старохристиянський письменник ІІІ-го сторіччя Тертуліян писав, що переслідування й кров мучеників в його часах були посівом під ще більший зріст християнства. Переслідування ставали ласкою Всевишнього, горнилом гартування характерів. Мученики та Ісповідники Христові ставали великим запасом динамічних моральних сил. Тому й приїзд нашого героїчного мученика та Ісповідника на американську землю повинен стати для наших Церков старого Київсько-Руського Обряду джерелом релігійного підйом, способом помножити покликання до духовного стану для місцевих потреб та для потреб України в майбутності.
Ми багато говорили про Велику Особу Його Блаженства, одначе мало про справу, за яку Він стоїть, за яку терпів і за яку ще недавно вмирали наші мученики. Коли б цей привіт Найбільшому Живучому Українцеві ми приклали тільки до Його Особи, то ми не сповнили б наших завдань не тільки супроти Рідної Церкви чи супроти Батьківщини, але навіть супроти самої Особи Великого Гостя.
В часі мого побуту в Римі у Його Блаженства на самім відході при пращанні Верховний Архиєпископ сказав до мене такі слова: «Перекажіть американським українцям, що ми змагаємося не за особу Йосифа Сліпого, не за Митрополита Західньої України» але за велику справу нашої Церкви». Й тому у цих рядках я хочу сказати, за що змагаються чесно та без облуди прихильники здобуття Патріярхату для Української Католицької Церкви або покищо за здобуття повних патріярхальних прав Помісної Церкви Київсько-Руського обряду, які вона мала вже від часів Св. Володимира продовж соток літ і які їй признав без всяких застережень II Ватиканський Собор ухваленням Декрету про Східні Церкви.
За що ми змагаємося?
1. Ми змагаємося за те, щоб наша Церква мала повну самоуправу, яку від перших сторіч християнства мали Східні Патріярші Церкви. Ця самоуправа полягала в тім, що Помісною Східньою Церквою все керував у всіх справах заряду Церквою зверхник з патріяршими правами при допомозі Синоду Єпископів того самого обряду. В тім часі церковний обряд був рівнозначним з національною культурою.
Коли була ще згода в Христовій Церкві, то окремі східні Церкви, хоч і незалежні, усе ж признавали Римському Архиєреєві, як тому, що занимав престіл Св. Петра, право Першенства у Церкві та право бути вчителем та викладачем Христової віри та християнської моральности.
2. Ми стоїмо за єдність та неподільність нашої Церкви, себто за повну залежність вірних нашого обряду та всього духовенства від влади Патріяршого Архиєрея та Його Синоду, зложеного тільки з Єпископів тої Церкви. Стоїмо ми отже за те щоб Церкви наші, у всіх країнах поза Україною становили одну й неподільну цілість, залишаючись залежним від Українсько-Католицького церковного проводу в Україні без ніякого застереження по всі часи.
Церковна залежність українсько-католицьких Церков по всьому світі від церковного проводу в Україні є справою не тільки церковного, але також справою великого національного значення. Наші нащадки, віримо, збережуть ще знання української мови продовж одного чи двох поколінь; одначе якщо наші Церкви поза Україною – Дочки Української Католицької Церкви не відпадуть від Матірної Церкви в Україні, то й по десятках а може й сотках літ вірні тої Церкви збережуть свідомість свого українського роду, бо їх Церкви будуть залежні від України. Хто вже нині працює в противнім напрямі, той може і несвідомо, але виразно працює проти інтересів української нації.
3. Існування одноцільної організації та однопільної адміністрації Українсько-Католицької Церкви є одиноким певним засобом усунути з нашої Церкви всякі конфлікти й непорядки, звідки вони не походили б, від церковних низів чи верхів. Всякі льокальні конфлікти будуть тоді скоро та конструктивно розв’язувані своєю рідною, найвищою церковною владою. Тим я не хочу сказати, що все мусить бути збережене незмінно. На це буде своя рідна церковна влада, ознайомлена з минулим українського християнства , щоб авторитетно вирішувати не тільки конфлікти, але також в окремих обставинах запроваджувати потрібні зміни. Немає сумніву, що тут то там такі зміни є потрібні, що поступ і змінені обставини вимагають розумних та доцільних пристосувань до навколишнього життя. Такі поправки зроблені в дусі українських традицій компетентною владою, все найдуть розв’язку для скріплення а не ослаблювання нашого церковного та національного колективу в Україні та поза Україною·
Оце є ця програма, за яку ми змагаємося в глибокому переконанні, що найкращим її реалізатором може бути тільки Той Великий Українець, що є гостем української еміґрації за океаном. Ми молимо Господа, щоб додав Йому сил перевести в життя постанови церковно-правних засад, які нам слушно належаться. В додатку вони доволі чітко покриваються з тими ідеями церковного порядку, за які сотками літ боролися наші предки, а які так ядерно з’ясував та оголосив Великий Митрополит Слуга Божий Андрей, духовний вчитель Його Блаженства Кир Йосифа.
