Історія українського православ’я повна драматичних сторінок. Корінь цієї майже тисячолітньої драми — в одвічному протиборстві добра і зла. Господь віддавна благословив наш нарід і нашу землю. Але негайно задіяли й сили зла. До 988 року воно обплутувало наших предків павутинням ідолопоклонства.
Після християнізації Руси-України зло сіяло й продовжує сіяти бур’яни розбрату. Розбрат — не тільки внутрішня, скільки зовнішня проблема України. Наш народ назагал — не повстанець, не ворохобник, не скандаліст. Він виявив упродовж віків дивовижні приклади лагідности, законопослушности навіть стосовно несправедливих законів. Але якраз цією природньою м’якістю часто користалися зовнішні сили, налаштовані до українців недоброзичливо. І церковне життя не було тут винятком. За три віки нашої князівської державності! (ХІ-ХІІІ) Візантія ставила на київську митрополичу катедру тільки етнічних греків (за двома винятками) і взагалі хотіла нав’язати нам грецьку мову Богослужіння. Так само Візантія нав’язала нам свою порочну систему престолонаслідування, у якій у самому фундаменті були закладені гіркі зерна розбрату й сепаратизму. Ця система, яка передбачала розподіл земель між усіма родичами династичної родини, призвела до падіння Середньовічної України — Київської Руси, а відтак і самої Візантії.
Що з нами робили в пізніші роки Польща, московське царство, Австро-Угорщина, Туреччина, годі писати: про це знає кожний грамотний громадянин. Отож, сьогодні в цілковито нових умовах регабілітації української державности, ми жнемо врожаї, в яких більше злісних бур’янів, ніж добірних зерен. Між іншим, 1990 року, коли ми (вже вкотре!) відзискали незалежність Української Православної Церкви й проголосили її 5 червня того ж року Церквою Патріяршою, так само і 1991 року, коли був проголошений Акт Незалежности, підтверджений референдумом 1 грудня, — я особисто не впав у ейфорію, бо знав свій народ, клітиною якого я є. Буде тяжка борня, думалося тоді, будуть зради; у багатьох виникне туга за ярмом, до якого так звикла шия.
Так воно й сталося, І це ще не кінець, бо перемога над дияволом не досягається ні легко, ні швидко. Православний Патріярхат, якого досі Україна не мала (хоч постійно до нього прагнула й кілька разів вже впритул підходила до його проголошення), стверджується в останньому десятилітті XX віку, можна сказати, в муках. Практично нема сьогодні сили ні в Україні, ні тим більше за її межами, яка б ставилася до цього Патріярхату толерантно або співчутливо. Скрізь на його шляхах росте колюче терня, з якого чується загрозливе гадюче сичання. Численні маси православного люду (про не-православний вже й годі говорити) так спропагандовані супроти Київського Патріярхату, що це навіть виходить за межі цивілізованого поводження і здорового глузду. З другої половини 1994 року різко змінилося (в гіршу сторону) ставлення властей до УПЦ Київського Патріярхату, хоч і доти не можна було називати це ставлення до кінця позитивним. Так що на шляху унезалежнення українського православ’я швидко виріс новий, гігантських розмірів, кущ терновника. Перші його криваві плоди вродили чорного вівторка 18 липня 1995 року на Софійському майдані в Києві…
Ситуація може з першого погляду виглядати ще похмурішою, якщо взяти до уваги, що Київський Патріярхат втратив за перші п’ять років свого існування двох патріярхів — блаженноспочилих Мстислава (1993) і Володимира (1995). Складається враження, що Бог ніби відвернувся від своєї найстарішої Церкви в центрі й на сході Европи. Але це оманливе враження, і йому можуть піддатися лише ті, хто поверхово знає Святе Письмо й взагалі богословію. Якщо ми уважно читаємо Біблію, а також історію Всесвітньої Церкви і праці давніх богословів (так званих святих отців), ми бачимо, що Бог все на цій землі піддає випробуванню, переводить усе крізь вогнище очищення. Бо те, що не випробуване й не очищене, не може бути стійким, здатним до виконання Божих плянів на землі. «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним стане каменем» (Євангелія від Луки, 20:17). «Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2-ге Послання ап. Павла до Коринтян, 12:10).
Багато хто не розуміє необхідності упослідження, поганьблення — заради відстоювання Божих правд; тому нарікає на те, чому ми швидко, якимось декретом не створимо одної Церкви, яка б домінувала над іншими? Бажання перебувати у великій, могутній, благополучній, всіма шанованій, визнаній, єдиній Церкві — це бажання природне. Але чи може здійснитися це бажання, коли за плечима численні десятиліття розгулу безбожництва, яке ще далеко не згинуло, а його адепти керують суспільством сьогодні? Коли розколи й протистояння ретельно плянуються у зачинених кабінетах, і амбіції тих, хто хоче творити якісь «рогатинські патріярхати» і «лохвицькі ставропігії», всіляко заохочуються? Ні, мусимо перейти через це болото, перетерпіти наругу, не опуститися до рівня тих, хто чорнить і ганьбить Київський Патріярхат, — і лише тоді усвідомимо велич Божого задуму. «Коли ваші гріхи будуть як кармазин, — стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, мов багряниця, — то стануть мов вовна вони!» (Книга пророка Ісаї, 1:18).
На такому тлі зібралися в Києві, в катедральному соборі св. Володимира, делегати Всеукраїнського Православного Собору (20-22 жовтня 1995 року) для обрання нового патріярха Київського і всієї Руси-України на осиротілий престол після раптової смерти 14 липня ц.р. патріярха Володимира (Василя Романюка). У пам’яті усіх без винятку делегатів не стерлися (і мабуть ніколи не зітруться) жахливі сцени кривавої лазні, яку влаштувала влада похоронній процесії патріярха Володимира. Багато хто очікував якщо не словесного, то бодай символічного вибачення влади перед Церквою за те брутальне порушеня прав віруючих і всієї Церкви. Церква попросила у влади для проведення Собору й інтронізації новообраного патріярха храм св. Софії — палладіюм українського християнства. Кілька тижнів тривало глухе мовчання;- відмова ж надійшла лише в день початку Собору. За кілька годин до відкриття Собору був піднесений ще один «сюрприз»: чотири архиєреї Київського Патріярхату (Вінницької, Івано-Франківської, Тернопільської, Хмельницької єпархій) не з’явились на церемонію покладання вінка на могилу патріярха Володимира і для вшанування пам’яти померлих від голоду в 1932-33 роках; не прийшли вони й на Собор 20 жовтня. Сумління цих архиєреїв (Романа Балащука, Андрія Абрамчука, Василя Боднарчука і Методія Кудрякова) дозволило їм не порахуватися з більшістю голосів інших архиєреїв та членів Вищої Церковної Ради, які на розширеному архиєрейському соборі 19 жовтня назвали кандидатом на патріярший престол дотеперішнього місцеохоронця (чи містоблюстителя) цього престолу Київського митрополита Філарета. До речі, на згаданому архиєрейському соборі кандидата у патріяр.чи називалося також ім’я одного із згаданих чотирьох владик — Галицького митрополита Андрія Абрамчука (як також архиєпископів Нестора Куліша й Андрія Горака), але митрополит і обидва архиєпископи зняли свої кандидатури. Отже, мотиви «протестації чотирьох» так і залишилися на Всеукраїнському Соборі нез’ясованими і логічно необгрунтованими, І цьому викликові не надавалось особливого значення, оскільки відсутні делегати, які пішли услід за згаданими архиєреями, не порушили статутного кворуму Собору. Проте під час перерви соборові отці і миряни часто порівнювали цей «відхід» з відомою зрадою митрополита-перекиньчика Антонія Масендича, який утік наприкінці 1993 року (також після Всеукраїнського Православного Собору) аж в Алтайські гори…
Ніби сам Святий Дух допоміг Соборові в теплі дні київської осени пережити і ці прикрощі, не піддатися почуттю гіркоти від постійних ударів, інтриг, цинічної байдужости. Усі три дні собору панувала благодатна і чинна атмосфера. Було вислухано біля 20 привітань — із США, Канади, Великої Брітанії, від митрополита УПЦ в Канаді Василя Федака, від предстоятеля УГКЦ Верховного Архиєпископа і Кардинала Мирослава Любачівського, Американського фонду митрополита Липківського, Українського Православного Товариства США, від багатьох національно-демократичних партій і рухів України, від новоствореного Державного комітету релігійних організацій України.
Після звіту мандатної комісії (голова — архиєпископ Нестор Куліш) Собор визнав правочинність кворуму обрати нового патріярха. Присутні 174 делегати становили понад 3/4 від загального числа обраних делегатів від 27 єпархій УПЦ КП, 14 манастирів, п’яти духовних семінарій та однієї духовної академії. З чотирьох кандидатур, які обговорювалися напередодні на розширеному архиєрейському соборі, на розгляд Всеукраїнського Собору була рекомендована одна кандидатура — митрополита Київського Філарета. Собор затвердив цю кандидатуру і приступив до процедури таємного голосування, яка проходила під ретельним наглядом членів передсоборової комісії з дотриманням певного демократизму, відсутности будь-якої агітації і будь-якого тиску на делегатів. Кожний делегат піднімався сходами на хори собору і там одержував бюлетень і опускав його до скриньки. Лічильна комісія доповіла такі результати голосування: 160 голосів «за», 4 — «проти», 9 — утрималися; 1 бюлетень виявився недійсним. Собор вітав новообраного патріярха Київського і всієї Руси-України багатократним «аксійос» (з грецької гідний, достойний) і вдячним молебнем перед іконостасом катедрального собору.
На другому засіданні по обіді новообраний патріярх Філарет виголосив майже цілогодинну доповідь, у якій грунтовно проаналізував стан і статус УКП КП в Україні і в цілому православному та християнському світі. Доказово, з аналізою великого історичного матеріялу, він говорив про облудність і злонавмисність тези про нібито «неканонічність» Київського Патріярхату; про глибоко засілі в державних урядових структурах України бацили атеїзму, які зумовили відомі факти непошанування прав Церкви й віруючих; про міжконфесійні і внутрі церковні проблеми. Однією з головних тез доповіді патріярха був пошук шляхів зцілення, об’єднання українського православ’я в одну помісну Українську Православну Церкву. Вперше з уст православного патріярха прозвучала на Всеукраїнському Соборі теза про необхідність братерських конструктивних стосунків православних з українською Греко-католицькою Церквою: «почати з діялогу любови й продовжити богословським діялогом», як він висловився в одній з реплік на Соборі, а потім ще раз після інтронізації 22 жовтня.
В обговоренні патріяршої доповіді виступило біля 30 делегатів Собору. Майже кожен виступ містив у собі бодай одну конструктивну пропозицію. Відчувалося, що люди люблять Церкву Київського Патріярхату, віддані їй. Вітаючи новообраного патріярха, делегати віддавали належне його мужності під час похорону блаженноспочилого його попередника Володимира, коли перед лицем озвірілих поліцаїв-беркутівців його життя і здоров’я перебувало в небезпеці, коли до нього тяглися гумові палиці під команду «Вот етаво, в бєлом». Не одного подивляє у цій уже немолодій 67-літній людині витримка, якийсь внутрішній спокій, посмішка — перед обличчям безперервного потоку звинувачень, наклепів, інтриг, цинічних інсинуацій і всякого іншого бруду, який ллється на нього зі сторінок газет, з екранів телевізорів, з трибун, відколи він розірвав з «московською православною імперією» (як сказав на Соборі гість з Росії, депутат російської Державної Думи священик Гліб Якунін) і повернувся до свого колись знедоленого українського народу.
На Соборі гостро постало питання про українську літературну мову — як мову богослужінь у нашій Церкві. Близько половини делегатів у тій чи іншій формі висловилися з цього питання (часто — в контексті повернення до старовинних українських православних обрядів і традицій). Дуже ясно висловився з цього питаня архиєпископ Андрій Горак: у нашій Церкві не може надаватися переваги будь-якій іншій мові в богослужінні, крім державної мови — української. Можна сказати, що ця думка на Соборі знайшла одностайне схвалення.
Наприкінці своєї роботи Собор прийняв постанову з десяти пунктів, головні з них: необхідність створення комісії щодо канонізації
Петра Могили як святого Православної Церкви; обрання нового складу Священного Синоду й Вищої Церковної Ради; нових апеляцій до влади, аби виконала свій же декрет про повернення всього церковного майна — Церкві. Другий важливий документ, що його прийняв Собор, — це Звернення до всіх православних українців держави і світу.
Собор завершився величавим обрядом інтронізації новообраного патріярха Київського і всієї Руси-України Філарета під час Божественної Літургії у Володимирському катедральному соборі 22 жовтня. На церемонії, яка тривала близько трьох годин, були представники посольств зарубіжних країн, депутати парляменту, визначні громадські діячі, науковці, письменники, мистці. На Соборі дуже виразно відчувалося, що українська демократична інтелігенція рішуче підтримує Православну Церкву Київського Патріярхату, виступає проти розкольників у церковному житті, засуджує прислужників і кар’єристів, яким байдужа рідна мова, традиції, духовні цінності українського народу.
Православна Церква Київського Патріярхату має свого третього патріярха, перед яким, як і перед мільйонами віруючих, — неозримий океан праці для переборення руїни, що лишилася в Україні від нашого колоніяльного минулого.
Дмитро Степовик,
професор Київської Духовної Академії
