На наших очах розвалюється радянсько-російська імперія Евразії. В половині 20-го століття вона сягнула дальших кордонів, як Джінґіз-хан і царі Романови — вона сягнула глибоко до серця Европи. З ласки Провидіння вона відкочується на Схід назад до своїх історичних границь. (Хоч ще тримає свої військові частини над ріками Лабою і Одрою у Східній Німеччині).
Рівночасно з тим відступом внутрі тої імперії відбуваються суспільно-економічні зміни — перебудови — відбуваються перегрупування сил. Сімдесят років та імперія будувалася на давній моделі ординського типу і на новій релігії атеїзму-більшовизму. Впродовж того періоду цей державний атеїзм став ідеологією марксівсько-комуністичної системи.
Атеїстично-радянська імперія впродовж понад 70 років винищувала християнство на сході Европи, впроваджене до Київської держави кн. Володимиром тому тисячу років. Здається, що понад 70 років брутального переслідування нанесло великої шкоди східньо-европейському християнству. Три покоління східньо-европейських християн виховувалися в безбожництві. Ми не знаємо, як глибоко в душах людей там закорінилася апостазія. Не хочемо тут задалеко заходити в наших припущеннях, але виглядає, що східньо-европейське християнство відступило перед більшовизмом, як християнство перед іслямом за часів візантійської імперії. Сучасний грецький теолог Демостенес Савраміс, професор німецького університету, дивується в однім із своїх есеїв, що Російська Православна Церква так легко, з таким малим спротивом спасувала перед більшовизмом. Може тому, що, як висловлюється російський філософ Бердяєв, більшовизм виріс на російському християнстві.
В теперішній ситуації краху більшовизму і його марксівсько-радянської ідеології і упадку російського християнства на одній шостій земної кулі залишився духовний вакуум. Здається, що російське християнство не було спроможне впоратися з тим вакуумом. Коли Російська Православна Церква є безрадна в тій ситуації, то на виручку приходять інші християнські віроісповідання, напр., євангеличні секти, напр., кришнаїтів. А до того доходять церкви, які колись насильно були прилучені до Російської Православної Церкви. Про один такий випадок хочемо розповісти в цій статті.
Відродження Унії
Маємо тут на думці відродження Греко-католицької Церкви на Білорусі, яке відбувається в останніх роках. Про це було мало вісток в пресі, але останньо появилася детальна інформація в бюлетені «Ріпорт он тзе ЮеСеСаР» з грудня 1991 р. Автори цієї статті, Елізабет Амброз і Катлін Мігаліско, пишуть: «Впродовж останніх трьох років Греко-католицька (так звана уніятська) Церква набрала значної вартости в кампанії за білоруську державність. В очах Білоруського Народнього Фронту (БНФ) ліквідація Греко-католицької Церкви в році 1839 указом царя Ніколая Першого була нарушенням людських прав, яке позбавило білоруську націю Церкви, котра корінилася в її (нації) традиціях. У своєму Основуючому Маніфесті БНФ стверджує, що хоча Білорусь впродовж 250 років перед тим царським актом була тереном зустрічі різних релігій — римського католицтва, православія, юдаїзму і ісляму, то 250 років перед царським указом греко-католицтво (т.зв. уніятство) було головною течією білорусів».
Про церковну унію на Білорусі треба тут подати кілька слів пояснення. Білорусь, яка в середньовіччі (13-14 ст.) увійшла в склад Литовської держави, стала полем довготривалих війн поміж Польщею і Московщиною, а в релігійнім відношенні тереном змагу між російським православ’ям і польським католицизмом. Білоруси, мабуть, не бажали стати релігійно складовою частиною ані одної, ані другої сили. Можливо, вони тому і прийняли Унію з Римом в Берестю (1596 p.). Білорусь залишилася в церковній Унії 250 літ, і почуття церковної єдности закорінилося в народі, а зокрема тепер серед білоруської інтелігенції. Це ми можемо тільки припускати — але певним є факт, що по 150 роках по насильному «возз’єднанні» 1839 року Греко-католицька Церква там відроджується. Тепер білоруси сподіваються, що греко-католицтво утвердить їхню національну окремішність.
Відродження Греко-католицької Церкви було (і є) цілковитою несподіванкою для світа, і цей факт порушив різні чинники і установи. Несподівання викликали панічні настрої в Російській Православній Церкві і її патріярхаті, в Білоруській Православній Церкві в Мінську, в римо-католицьких колах в Білорусі, у Ватикані…
Про перші кроки цього відродження згадані автори пишуть: «Починаючи від 1989 року, народжується рух за відновлення переважно серед білоруських католиків у Мінську. Дня 6 серпня 1990 р. група заявила, що Церкву відновлено «з низів», не зважаючи, що вона тепер не має ані церковних будинків, ані священиків. Група почала видавати журнал «Унія», в якому поміщено матеріяли про цілі греко-католиків і про історію їхньої віри (одначе дотепер появилися лише два випуски з причини браку фондів). Але білоруська політична адміністрація, мимо «перестройки», довго не дозволяла на реєстрацію греко-католицьких парафій. (В Україні, в наслідок розмов Кремля з Ватиканом, почали реєструвати греко-католицькі парафії вже в 1989 році). Не маючи іншого виходу, білоруські греко-католики реєстрували свої парафії, як корпоративних членів Товариства Білоруської Мови.
Петиції до Апостольської Столиці
Греко-католики в Мінську оснували Церковну Раду 21 вересня 1990 p., і при кінці цього ж року були в Білорусі парафії в Гомелі, Полоцьку і Новополоцьку. Прихильники греко-католицької віри виникли також в обласних центрах — у Вітебську, Гродні і Могилеві, а також у численних менших місцевостях. Незабаром до того руху приєдналися три католицькі і православні священики. Не дивно, що ті зусилля відновити греко-католицтво в Білорусі натрапили на нехіть як зі сторони православного мінського митрополита Філярета, так і римо-католицького єпископа в Білорусі Тадеуша Кондьрусєвіча. Натомість припало Львівському митрополитові Володимирові Стернюкові підтримати морально і практично білоруських вірних. Мимо того, що Білорусь не належала ніколи до Києвсько-Галицької митрополії, то в жовтні 1990 року установлено канонічний зв’язок між Львовом і парафіянами у Мінську і Гомелі.
Дня 20 листопада 1990 р. визначні греко-католики написали листа до Папи Івана-Павла II з проханням про благословенство для їхніх старань воскресити Церкву в Білорусі. В листі вони звернули також увагу на брак священиків, святинь, молитовників і Біблій в білоруській мові.
Ситуація Греко-католицької Церкви покращала, коли 25 серпня 1991 р. Білоруська Верховна Рада (парлямент) оголосила незалежність Білорусі. На початку листопада 1991 р. група греко-католиків зорганізувала в Мінську «протестний табір», в наслідок чого влада почала реєструвати парафії. Тепер принайменше 10 парафій є зареєстровані в усіх шістьох областях Білорусі або очікують реєстрації; двом зареєстрованим парафіям вдалося одержати для вжитку дві церкви. Греко-католики в місті Гродні отримали крипту кол. Василіянського манастиря Рождества ПД Марії.
В цій хвилині (грудень 1991 р.) Церква має тільки трьох священиків у містах Мінську, Гродно і Гомелі і двох дияконів. Тут треба додати, що ще невідомо, кому ті священики технічно підлягають. В такій трудній ситуації білоруські греко-католики в числі 1,700 вірних звернулися з петицією до Папи Івана-Павла II і вислали її до Риму при кінці місяця листопада 1991 р. В петиції зазначено, що білоруські греко-католики бажають воскресити свою Церкву і молитися в своїй матірній мові, вимагають білоруської ієрархії з єпископом, підпорядкованим Римові (не Львову). На єпископа вони бажають о. Александра Надсона, теперішнього апостольського візитатора білоруських католиків, який перебуває у Лондоні (Англія). Отець Ал. Надсон повинен бути призначений головою Греко-католицької Церкви в Білорусі. В петиції висловлено також бажання, щоб уможливлено тим білоруським священикам римо-католицького обряду перейти добровільно до прадідної Греко-католицької Церкви. Відповідь на цю недавню петицію ще не наспіла. О. Александер Надсон висловився, що має надію отримати відповідь при кінці грудня 1991 р.
Стільки подає інформаційна стаття, яку ми тут подали в скороченні. Дотепер ми мало чули про ті події. Вправді, дехто знав про Апостольського Візитатора о. Александра Надсона в Лондоні і що в Римі є білоруський уніятський осередок. Дуже зрідка доходили вістки, що існують білоруські греко-католицькі парафії в США і Канаді. Дещо ми читали про білоруського православного єпископа Ізяслава. Про це писала в полемічному тоні газета «Беларуский Голас» (Торонто), в українській пресі (також церковній) не писалося нічого про білоруські церковні справи. Невідомо, чи українська греко-католицька ієрархія була в 20-му столітті в духовно-релігійному контакті з білоруськими греко-католиками.
В минулих століттях обидві Греко-католицькі Церкви (Українська і Білоруська) творили одну канонічну цілість. Тепер вони тої цілости не творять. З поміщеної тут інформації виходить, що білоруські греко-католики рішили йти окремою дорогою.
Невідомо, яка буде дальша доля Білоруської Греко-католицької Церкви. Але виглядає, що їхня ініціятива буде успішна. Церковна Унія на білоруських землях протривала 50-100 років довше, як на Правобережній Україні. Одне є певне, що в Східній Европі і в східнім слов’янстві виник ще один релігійний фактор, що його повороту ніхто не сподівався. Діються тепер різні неймовірні чуда, то чому не мало з’явитися ще одне. На то нема ради.
