Абсолютна правда, і це парадокс для багатьох сучасних українців, що унія спершу прийнялася на території сучасної Білорусі: там вона первісно утверджувалася, поширювалася, в той час як теперішній «форпост» унії – Галичина – найдовше вагався і чинив спротив прийняттю церковної єдності Київської митрополії з Римом.
З другого боку, якщо подивитися на ситуацію довкола ліквідації унії на території Білорусі, яку здійснювала царська влада після приєднання цих територій до Російської імперії, а саме після поділів Речі Посполитої, то бачимо, що унійна Церква пережила тут катастрофу, яку українські греко-католики внутрішньо розумітимуть, зіставляючи її з власним досвідом гонінь за часів СРСР. У науковій літературі доволі докладно описано, що в Білорусі відбувся відносно швидкий перехід, а якщо називати речі своїми іменами, то переведення, на російське синодальне православ’я дуже великої кількості вірних «греко-уніятів», як їх офіційно тоді називали. Мовилося про кілька мільйонів. І ми говоримо про терени, які на кінець XVIII століття були суцільно унійними. Тож зрозуміло, що великими питаннями для істориків є, чому і як так сталося?
Офіційно унійну Церкву в Білорусі було «возз’єднано» з Московським Патріархатом на Полоцькому Соборі 1839 року І тут маємо ще одну паралель, важливу для українців. Річ у тому, що «режисери» Львівського псевдособору 1946 року, які намагалися «самоліквідувати» Галицьку греко-католицьку митрополію, дуже ретельно використали сценарій, прописаний царською владою для «викорінення унії» в Білорусі. Радянській владі та її репресивним органам не до кінця вдалося здійснити свій задум, бо УГКЦ вижила в підпіллі, але аналогія між цими двома історичними подіями є прямою і безпосередньою. Працюючи з архівними документами повоєнного періоду, я знаходив деякі доповідні, писані радянськими істориками для тодішніх органів влади і спецслужб, у яких викладені схеми ліквідації унійної Церкви за часів царя Миколи І. За цими лекалами й відбувалася інсценізація псевдособору у Львові в 1946 році. Тут бачимо ще один доказ того, що історичний досвід таки має практичне значення. Хоча в цьому випадку мовиться про його використання у руйнівних цілях. Було б добре, якби ми вчилися на уроках історії для виправлення помилок і загоєння ран минулого. Тоталітарний сталінський режим та його ідеологи, попри декларований інтернаціоналізм та атеїзм, фактично продовжували русифікаторську і православізаторську політику царату, спрямовану на асиміляцію «інородців» та «іновірців». Це, між іншим, ще один доказ того, що Радянський Союз таки був продовженням Російської імперії Романових, спадкоємицею яких вважає себе сучасна путінська Росія.
Утім наразі я не бачу підстав говорити про те, що тема Полоцького Собору 1839 року і переведення унійної Церкви Білорусі на одержавлене православ’я є пріоритетною для білоруських дослідників. Так, опису й аналізу цих історичних подій присвячена низка наукових праць, але загалом осмислення цієї історико-релігійної проблематики – це завдання, на яке білоруська та й світова історіографія ще має дати відповіді. Якоїсь ширшої дискусії про історичну долю церковної унії та насилля супроти її єрархії й вірних не спостерігається і в сучасному білоруському суспільстві. Може, тому, що тепер Білоруська Греко-Католицька Церква не дуже чисельна і впливова. Думаю, цю дискусію також не варто штучно роздмухувати. Адже кожне суспільство повинне самотужки дозрівати до тих чи тих питань. Зрештою, ми в Україні також щойно в останні роки почали на новому рівні опрацьовувати низку складних і часом болісних тем із нашої церковної історії.
Щоби краще зрозуміти актуальну релігійну ситуацію в Білорусі, варто звернути увагу на ще один момент: коли у 1905 році на хвилі революції в Російській імперії прийняли закон про свободу віровизнання, дуже багато білорусів, які були нащадками насильно переведених у православ’я уніятів, перейшли на латинський обряд. Вони не могли повернутися до унійної Церкви, бо закон не дозволяв її діяльність, тому скористалися нагодою бодай таким чином зберегти свою католицькість (і неросійськість). Як результат цих далеких подій тепер у Білорусі існує досить впливова і потужна Римо-Католицька Церква, яка є переважно білоруськомовною, а її вірні часто вирізняються своєю чіткою та однозначною білоруською національною самосвідомістю.
Тож, з одного боку, білоруська історія, у тому числі церковна, має дуже багато спільного з українською історією. З другого боку, треба розуміти місцеву специфіку, добачати її. Але наскільки релігійні аспекти безпосередньо відіграють роль у сучасних протестах в Білорусі, поки що важко сказати.
Так, ми бачимо, що влада (навіть не в Мінську, а в Москві) поспіхом змушена була здійснити ротацію у проводі Білоруського екзархату РПЦ – його вперше в історії очолив етнічний білорус. Хвилю обурення та солідарності спричинила заборона повернення на батьківщину із закордонної поїздки римо-католицького архиєпископа Тадеуша Кондрусевича. Одним із прихистків для протестантів у білоруській столиці став так званий червоний костел, що в нашій пам’яті проводить паралелі зі Святомихайлівським монастирем у часи Революції Гідності. Але водночас я не скажу, що якусь помітну роль у цих подіях відіграють білоруські греко-католики… Зрештою, їх не так багато, щоб ми могли зауважити їх у загальному руслі. Бо, знаючи багатьох із них особисто, я не маю сумніву в тому, на чиєму вони боці. Так чи інакше релігійний чинник присутній у білоруських подіях, і його вияви ми напевно ще не раз побачимо.
Беззаперечно, теперішні процеси сприяють посиленню уваги білоруського суспільства до власних коренів. Як альтернатива вихоленій та насаджуваній за Лукашенка пострадянській (чи радше «совковій») ментальності й атрибутиці в публічний простір і дискурс повертаються ті символи, які пов’язують білоруський народ із його автентичною історією. Прикладами цього стало масове використання біло-червоно-білого прапора та герба Погоні. Але велике питання криється в тому, яке справжнє наповнення у свідомості білорусів мають тепер ці атрибути. Адже і в Україні маємо ситуацію, коли після кількох Майданів та революцій народ обрав владу, яку обрав… Як це буде в Білорусі? Я був прикро здивований, що чимало українських «експертів» та політиків досить скептично поставилися до перших білоруських протестів проти фальшування результатів виборів, пророкуючи їм поразку та навіть посилення проросійських тенденцій. Нема сумніву, що російські спецслужби та їхня агентура в Білорусі (і не лише в Білорусі) виконували і далі виконують свою «невтомну роботу», але не можна недобачати й недооцінювати потенціал довгострокових результатів народного пориву до справедливості та змін, бажання очищення від решток тоталітарної «совкової» спадщини. Мирні масові протести, солідарність і згуртованість людей свідчать про виразну альтернативу авторитарному способу правління, який домінує на пострадянському просторі та на якому тримається путінський режим.
І якщо Білорусь вийде з цієї ментальної «імперії зла», то це буде ще одним доказом того, що народовладдя, засноване на повазі до прав людини і людської гідності, має шанс, і це буде промовляти далі. Я дивлюся на події оптимістично, адже трохи знаю Білорусь, не раз там бував, знайомий і спілкуюся з багатьма колегами-науковцями. А як історик знаю, що теперішня ситуація – це вияв того, що було, є і залишиться фундаментальним у білоруському суспільстві.
д-р Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ
